Акціонери не зібралися. Хто забере прибуток?

Верховний Суд ухвалив рішення у справі щодо стягнення частини чистого прибутку з Укрнафти за відсутності рішення зборів. Після цього міноритарії в компаніях із держчасткою отримали дієвий інструмент захисту, але для бізнесу це теж ризик: без рішення зборів компанія може втратити майже весь чистий прибуток.

Іноді справи на кілька мільйонів важать для бізнес-спільноти та інвесторів більше, ніж угода на мільярд. Одна з таких справ – Укрнафта vs міноритарний акціонер.

Для компанії позов міноритарного акціонера на 2 млн грн навряд чи був серйозним фінансовим навантаженням. За 2021 рік Укрнафта показала понад 2,4 млрд грн чистого прибутку. Однак суть спору радше не в грошах та компенсаціях, а в тому, хто контролює прибуток компанії, де держава має визначальний голос.

Міноритарний акціонер володів пакетом простих акцій Укрнафти і вимагав свою частину чистого прибутку за 2021 рік. Загальні збори до встановленого строку рішення про дивіденди не ухвалили. Позиція компанії була передбачуваною: немає рішення зборів – немає підстав для виплати.

У будь-якій приватній компанії це звичайна історія. Розподіл прибутку – питання акціонерів, а не суду. Бізнес має право вирішувати, платити дивіденди чи залишити кошти на розвиток, погашення боргів, інвестиції або резерв. Однак у бізнесі, де є частка держави, правила дещо інші. Там держава і акціонер, і отримувач бюджетних надходжень, і автор норм про розподіл прибутку.

Компаній з держчасткою в Україні чимало: від енергетики й видобутку до інфраструктури. Дивіденди від них є статтею доходів держбюджету. Якщо рішення про дивіденди не ухвалене, чи означає це, що міноритарний акціонер має чекати?

Недавно Верховний Суд поставив у цьому питанні крапку. Він визнав, що відсутність рішення загальних зборів не звільняє компанію з держчасткою від обов'язку виплатити прибуток усім акціонерам пропорційно до їхніх часток.

Це важливий сигнал для ринку. З одного боку – чудова новина для міноритаріїв, з іншого – тривожний сигнал для стабільної роботи компаній.

Платити чи ні

На перший погляд, аргумент Укрнафти цілком зрозумілий. Дивіденди – це не автоматичний платіж, а частина прибутку, яку акціонери вирішують розподілити між собою. У класичній корпоративній моделі саме загальні збори визначають, чи спрямовувати прибуток на дивіденди, у якому розмірі та в які строки.

Це виняткова дискреція зборів як вищого органу управління. Якщо такого рішення нема, суд не повинен вирішувати, що компанії робити з її прибутком. У цьому є безумовний сенс. Бізнес може мати прибуток, але водночас потребувати коштів на операційну діяльність, модернізацію, розвиток, погашення боргів, інвестиції. Тому саме акціонери мають вирішувати, чи готова компанія вивести частину прибутку.

Однак у компаніях із державною часткою цей механізм ускладнюється спеціальним бюджетним регулюванням. Закони про державний бюджет на відповідний рік передбачають механізм виплати частини чистого прибутку, якщо загальні збори вчасно не ухвалили рішення про дивіденди.

Чому таке правило опинилося в законі про бюджет? До 2020 року діяла норма, за якою компанія з держчасткою за відсутності рішення зборів сплачувала частину прибутку лише державі. Конституційний Суд визнав її дискримінаційною, адже інші акціонери не отримували нічого. Відтоді держава щороку вписує оновлений механізм у черговий закон про держбюджет з виплатою всім акціонерам.

Питання в таких спорах ширше: якщо рішення загальних зборів немає, чи означає це, що міноритарії автоматично залишаються ні з чим? Раніше Верховний Суд схилявся до підходу, що бюджетна норма про виплату частини чистого прибутку працює разом із рішенням загальних зборів. Тобто саме збори залишалися ключовою точкою, без якої механізм не запускався повною мірою.

У справі Укрнафти палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів ВС відступила від цієї позиції. Суд сказав: відсутність рішення загальних зборів у компаніях з корпоративними правами держави компенсується імперативними приписами закону про державний бюджет на відповідний рік, де закріплений обов'язок сплатити частину чистого прибутку державі та іншим акціонерам пропорційно їхнім часткам у визначеному розмірі та у визначений строк.

Інакше могла б виникнути ситуація, коли компанія роками не ухвалює рішення про дивіденди, посилаючись на відсутність волі загальних зборів і таким чином залишаючи міноритарних акціонерів без виплат. Тобто Верховний Суд захистив рівність акціонерів. При цьому суд не сказав, що акціонер будь-якої компанії може прийти і вимагати дивіденди без рішення зборів.

Тут ідеться про інше: якщо компанія має державну частку, а бюджетне законодавство передбачає механізм розподілу частини чистого прибутку в разі відсутності рішень зборів, то цей механізм має працювати для всіх акціонерів.

Високий поріг

Для міноритарних акціонерів це, безумовно, хороша новина. Рішення Верховного Суду зменшує простір для маневру, коли компанія з державною часткою роками не ухвалює рішення про дивіденди. Якщо прибуток розподіляється, він має розподілятися пропорційно між усіма акціонерами одного класу.

Однак у рішенні Верховного Суду є й інший бік. Бюджетне законодавство встановлює для таких ситуацій дуже високий поріг: не менше 90% чистого прибутку. Це фактично вилучення майже всього прибутку компанії. Для міноритарного акціонера це може виглядати як справедлива виплата, а для компанії – як втрата ресурсу, який міг би піти на операційну діяльність бізнесу.

Тут стикаємося з проблемою: наскільки збалансований механізм, який за певних умов залишає компанії лише невелику частину заробленого прибутку?

Є й інший ризик. Якщо відсутність рішення загальних зборів запускає механізм обов'язкового розподілу частини чистого прибутку, то це може стати не лише способом захисту міноритаріїв, а й способом тиску на компанію.

Достатньо уявити ситуацію: частина акціонерів не зацікавлена в тому, аби компанія залишила прибуток на розвиток, інвестиції чи погашення боргів. Навпаки, їм вигідно, щоб рішення про дивіденди не було ухвалене вчасно, а потім спрацював автоматичний механізм з високим нормативом виплат.

Усе виглядатиме законно: рішення не ухвалене, строк минув, спрацювала норма бюджетного законодавства про виплату 90% прибутку. Тут економічний результат може бути доволі болючим: компанія втрачає майже весь чистий прибуток, який могла б використати для підтримки стабільності.

Таким чином, цю проблему не слід зводити до простого протистояння: міноритарії проти компанії або держава проти бізнесу. Питання значно складніше. Воно про баланс між правом акціонера отримати свою частину прибутку і правом компанії не бути позбавленою ресурсу для нормальної роботи.

Верховний Суд у справі Укрнафти вирішував конкретний спір і став на бік міноритарного акціонера, але суд не може замінити якісне законодавче регулювання. Якщо механізм побудований так, що невчасне рішення автоматично вмикає надвисокий норматив виплат, то ризик зловживання залишається.

Для інвестора це актуальне питання. Купуючи частку в компанії з державною участю, він має оцінювати не лише прибутковість бізнесу. Він має розуміти, що доля цього прибутку може залежати від бюджетної норми, строків проведення зборів, поведінки та інтересів інших акціонерів, а також політики держави.

Що робити

Правила розподілу прибутку в компаніях з державною участю не повинні щороку залежати від закону про державний бюджет. Закон про держбюджет взагалі не має бути основним джерелом корпоративних правил для бізнесу.

Коли механізм виплати частини чистого прибутку закріплений у профільному законі, бізнес може планувати. Він розуміє правила гри, враховує їх у фінансовій моделі, оцінює ризики. Коли ж ключове правило щороку з'являється в законі про державний бюджет, прогнозування стає значно складнішим. Наступного року можуть змінитися нормативи, строки, умови або сама механіка розподілу.

Саме тому цю проблему слід розв'язувати не судовими спорами після виникнення конфлікту, а шляхом якісного та зрозумілого законодавчого регулювання.

По-перше, механізм розподілу прибутку в компаніях із держчасткою потрібно перенести із законів про держбюджет до профільних законів: "Про управління об'єктами державної власності" або "Про акціонерні товариства".

По-друге, підвищений норматив виплат повинен мати чіткі часові межі. Якщо держава вважає за необхідне зберігати такий механізм під час воєнного стану, це має бути визначено в законі. Наприклад – на строк дії воєнного стану або протягом шести місяців після його припинення чи скасування.

По-третє, після завершення цього періоду варто повернутися до базового принципу корпоративного права: розподіл прибутку належить до компетенції загальних зборів. Державна дивідендна політика може залишатися орієнтиром для компаній із держчасткою, але остаточне рішення має ухвалюватися з урахуванням фінансового стану компанії, її боргів, інвестиційних потреб і планів розвитку.

Інакше ми отримаємо таку ситуацію: формально компанія є акціонерним товариством, має органи управління, наглядову раду, загальні збори та корпоративні процедури, але фактично доля її прибутку щороку залежить від бюджетної політики держави. Не дуже приваблива інвестиційна історія.