Якими мають бути санкції під час війни
Санкції у воєнний час – не примха і не політична мода. Це спосіб діяти швидко там, де класичні процедури можуть тривати роками. Однак саме під час кризи держава найбільше ризикує переплутати швидкість з правом. Тоді санкції, які задумувалися як інструмент захисту, починають загрожувати конституційним правам і свободам.
У рішенні ЄСПЛ у справі "ТОВ M.S.L. проти України" прозвучала важлива думка: закон про санкції міг бути сформульований загально, бо ухвалювався в надзвичайних умовах. Проте конкретні рішення РНБО та укази президента мають бути оцінені з точки зору мотивування і гарантувати захист від свавілля.
Це не академічне зауваження. Це тест для держави, яка одночасно воює та інтегрується з ЄС. Що це означає "в перекладі" на управлінські рішення? Те, що санкційна політика не може бути лише реакцією на подію. Вона має бути процедурою, яка витримує перевірку часом, судами і міжнародними партнерами.
Якщо правила непрозорі, санкції перестають сприйматися як частина правопорядку і починають сприйматися як політичний ризик, а це підточує легітимність навіть там, де мета беззаперечно правильна.
Проблема починається з того, що санкційна машина має "чорний" підготовчий відсік. Пропозиції для РНБО формують органи-ініціатори, але сам факт збору матеріалів і логіка доказової бази зазвичай невідомі для потенційно підсанкційної особи. У нормальному кримінальному процесі держава теж не зобов'язана розкривати все на старті, але там існують гарантії, які не дозволяють перетворити припущення на вирок. У санкційному механізмі такі гарантії часто слабкі.
Крім того, "чорна скринька" викривляє картину для судового контролю. Коли суд бачить лише фінальний пакет без можливості оцінити, як відбиралися факти і які версії відсікалися, контроль за пропорційністю стає радше формальним. Це шлях до того, що санкції почнуть програвати в міжнародних інстанціях.
Уявімо банальну, але реалістичну ситуацію. У підготовчих матеріалах фігурує зв'язок, який є історичним або формальним. Наприклад, контрагент "колись" мав спільну адресу або перетин у власності, який давно припинений. Для органу-ініціатора це може виглядати як ланка ризику, для суб'єкта – як помилковий факт. Однак без мінімальної можливості бути почутим така помилка легко стає рішенням, а потім її майже неможливо "відмотати" в українській процедурі.
Друга вразливість – інституційна. РНБО – координаційний орган при президентові. Це не суд і не правоохоронний орган. Коли санкції накладаються за моделлю, яка створює презумпцію винуватості, це змінює баланс між гілками влади.
Особливо чутлива практика застосування санкцій щодо громадян України. Закон не виписує це як центральну ідею, але нечіткі формулювання на кшталт "інші суб'єкти" де-факто розширюють дискрецію. У підсумку держава отримує спокусу робити те, що має робитися через кримінальний процес, у спрощеному режимі.
Третя зона ризику – судові санкції із стягненням активів у дохід держави через ВАКС. Тут є парадокс: у справах, де підставою називається терористична діяльність, суд за 30 днів має відповісти на питання, яке в кримінальному провадженні може розслідуватися роками. Навіть якщо держава має переконливі підстави, сама конструкція швидкості без достатнього простору для повноцінного захисту створює ризик помилки, а помилка в питаннях власності – це не просто репутаційна подряпина, це фундаментальна тріщина у верховенстві права.
Звідси виникає головний висновок: у воєнний час допустимо мати швидкі інструменти, але недопустимо мати швидкі інструменти без запобіжників. Мінімальні процесуальні гарантії на досанкційному етапі, належне мотивування рішень і можливість оскаржити їх по суті – це не поблажка підсанкційним особам. Це спосіб зробити санкції сильними й легітимними, а державу – стійкою.