Як війна змінює правила партнерства
Напередодні лютого 2022 року розділене за політичними поглядами та цінностями суспільство активно сперечалося щодо майбутнього та критикувало владу.
24 лютого інстинкт самозбереження показав, що вижити можливо лише за умови обʼєднання. Українські та іноземні видання пояснювали феномен незламності України в ті страшні часи. Крім героїзму ЗСУ, вони відзначали роль підтримки населення та бізнесу. Це стало прикладом глобального кризового державно-приватного партнерства (ДПП), яке дозволило нам вижити.
Класичне визначення ДПП – система відносин між державним та приватним партнерами. У процесі реалізації такого партнерства ресурси обох партнерів об’єднуються з відповідним розподілом ризиків, відповідальності та винагород між ними для взаємовигідної співпраці на довгостроковій основі.
Приватне партнерство – це не тільки класичний бізнес, а й громадянське суспільство, "золотий трикутник", який поєднує публічні, приватні та суспільні інтереси. Таке партнерство не нове. Історія знає такі приклади. Приклад у сфері нацбезпеки, який мені сподобався, навів мій колега професор Сергій Кудінов.
У середньовіччі в багатьох європейських країнах, а потім у США, видавалися так звані каперські свідоцтва. Це урядовий документ, який дозволяв приватному кораблю атакувати та захоплювати кораблі, які належали іншій недружній державі.
Одночасно такий документ зобов’язував представити всі результати та вигоди від операції адміралтейському суду задля встановлення справедливої винагороди власнику судна. Полювання за ворожими кораблями за наявності каперського свідоцтва вважалося поважною справою, яка поєднувала служіння країні з одночасним отриманням прибутку і не мала нічого спільного з піратством.
Періодично деякі країни намагалися укласти двосторонні угоди, які забороняли каперство. Кінець цій історії був покладений лише у 1856 році. Тоді сім європейських країн, до яких згодом приєдналися ще 45, підписали Паризьку декларацію, яка остаточно заборонила видачу каперських свідоцтв.
Можна говорити про відсутність на той момент системи міжнародного права, слабкий контроль такої діяльності з боку держав, допущення порушення прав людини під час захоплення кораблів. Проте це лише історична модель.
Вона нагадала мені створення для захисту інфраструктури та міст нашої територіальної оборони, спорядження для якої збирали волонтери. Згодом ТРО була остаточно приєднана до ЗСУ і перестала бути "добровільною обороною громади" в класичному сенсі, але в найскрутніший час свою роль вона виконала.
Попри існування закону "Про державно-приватне партнерство" з 2010 року, Україна, крім кількох великих прецедентів (переважно інфраструктурних), не може похвалитися налагодженою сталою системою такого партнерства в різних галузях.
За даними Мінекономіки, 1 січня 2025 року в Україні укладено 200 договорів про ДПП, з яких реалізуються лише 22. З реалізованих договорів девʼять – концесійні, шість – договори про спільну діяльність, сім – інші. Однак проєкти ДПП в розумінні навіть нової редакції закону не можуть стосуватися сфери національної безпеки, хоча об’єкти критичної інфраструктури очевидно підпадають під неї.
Між тим реальне життя розвивається паралельно з нормативними формулюваннями. Ми бачимо, як під час війни ДПП набуває нових форм: створення оборонних підприємств та виробництво продукції для ЗСУ, розмінування територій, забезпечення кібербезпеки, громадсько-приватне партнерство.
Приклади такої кооперації є і в інших країнах, де держава сміливо визначає рамки участі приватного та громадського секторів у питаннях національної безпеки.
У 1998 році в межах ФБР був створений Центр захисту державної інфраструктури з метою оцінки загроз, попередження та виявлення вразливостей. Одним з його партнерів став Центр обміну та аналізу інформації – неурядова, неприбуткова організація, яка збирала й обробляла інформацію про кіберзагрози для об’єктів критичної інфраструктури з приватного ринку. Треба відзначити одну важливу деталь, яка робить це партнерство особливо корисним для всіх сторін.
Центр обміну інформацією не просто збирає дані – він їх анонімізує (це хороший стимул для приватного ринку ділитися інформацією), узагальнює інформацію про типові атаки, індикатори компрометації, тренди та методи атак. Далі інформація передається і державі, і бізнесу. Це і є стандарт "золотого трикутника": партнерство держави, експертного громадського середовища та приватного сектору.
Упродовж першої половини 1990-х років у США та Великобританії з’явилася низка приватних компаній, які надавали державним органам інформаційно-аналітичні послуги. Згодом вони стали називатися приватними розвідувальними компаніями.
За даними видання The New York Times, у 2013 році для таких компаній було виділено близько 56 млрд дол., що становило 70% від національного розвідувального бюджету США. Якщо проаналізувати причини ситуації, що тоді склалася, то вони виглядатимуть особливо логічними для України.
1. Держава – не найкращий менеджер. Про це можна говорити з точки зору швидкості залучення додаткових ресурсів, бюрократії, зниження державних видатків, небажання держави мати безпосередню причетність до певних дій.
2. Ринок має бути конкурентоспроможним. Це означає, що компанії змушені розвиватися, впроваджувати нові технології, інвестувати, навчати персонал.
3. Соціальні мережі та рекламні платформи володіють колосальним обсягом інформації про користувачів, яку можна аналізувати в рамках OSINT, а приватні компанії часто мають більше даних, ніж урядові установи.
4. Приватні компанії мають доступ до ринків та мереж у багатьох країнах, що робить їх цінними партнерами в глобальних аналітичних та розвідувальних проєктах, наданні військово-консалтингових послуг та виробництві зброї.
Чи існує співпраця між державою та приватним сектором у сфері нацбезпеки в Україні? Очевидно, так. Саме з точки зору безпеки ми не завжди можемо називати конкретні імена та приклади, але точно можемо стверджувати, що вони є.
Звичайно, на перше місце можемо поставити інноваційний розвиток технологій оборонної промисловості. Тут співпраця не лише на національному, а й на міжнародному рівнях і з точки зору держави, і з точки зору приватного сектору.
Одним з яскравих прикладів співпраці та підтримки приватного сектору з боку держави є CERT-UA – урядова команда реагування на комп’ютерні надзвичайні події України, яка функціонує в складі Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Її основний функціонал включає дослідження інцидентів, надання допомоги та рекомендацій з питань протидії кіберзагрозам.
У 2023 році Міноборони, Мінцифри, РНБО та Мінстратегпром запустили програму BRAVE 1 як кластерну платформу, де об’єднуються держава, приватний сектор, стартапи, інвестори та військові для створення нових рішень в обороні та безпеці, впровадження роботизованих систем, ППО, систем управління та кіберзахисту.
Є організації, які разом з держорганами працюють у сфері інформаційної безпеки за різними моделями фінансування. Вони готують аналітику, поширюють контрнаративи, формують мережу протидії пропаганді. Однак цю роботу навряд чи можна назвати класичним публічно-приватним партнерством з таких причин.
1. Ми не маємо системного законодавчого регулювання такого партнерства у сфері безпеки. Тут є специфіка, яка має бути правильно визначена.
2. Зазвичай така співпраця виникає ad hoc, зважаючи на термінові потреби. Це свідчить про нашу здатність адаптуватися до будь-чого, проте учасникам доводиться працювати в сірій зоні і нести відповідні безпекові та юридичні ризики.
3. Таку кооперацію важко назвати партнерством з огляду на світові практики і навіть на наш закон, бо партнерство має певні критерії: інституційна сталість (з координаційним центром, постійними платформами, кластерними об’єднаннями); юридичне оформлення та нормативна база; спільне управління ризиками та обмін інформацією; навчання, розвиток та масштабування знань.
Уявімо, як можуть виглядати моделі такого партнерства в Україні.
1. Стимуляція технологічних інновацій у безпековому секторі.
Держава через міжсекторальну комісію обирає незавершені технологічні рішення, які мають високі перспективи. Бюджетними коштами, коштами міжнародної технічної допомоги або залученими приватними інвестиціями фінансує завершення досліджень та промислові впровадження. Підтримує найкращих міжнародних експертів, гарантує укладання державного замовлення на "нестандартних умовах": відсутність тендеру, дисконт з боку виконавця, ексклюзивність на певний час, пріоритет в інвестування нових розробок.
2. Відновлення прифронтових територій з високим ступенем ризику.
На цих територіях залишається безліч об’єктів, які, очевидно, найближчим часом не будуть цікаві жодному іноземному інвестору. Зате вони можуть бути цікаві нашим підрядникам та виробникам як виробничі площі. Що натомість? Чесне будівництво фортифікаційних споруд. Це точно може бути не про "відкати" та будівництво "з картону" втричі дешевше кошторисної вартості.
Відсутність грошей у транзакції може суттєво знизити корупційні ризики. Крім того, приватні партнери, які отримали у власність або довгострокову оренду об’єкт і заплатили своєю роботою, яка теж коштує грошей, не залишать його руйнуватися. Це шанс на відновлення та створення робочих місць на цих територіях.
3. Інформаційна безпека та кібербезпека.
В обмін на статистику загроз приватні компанії отримують доступ до даних, які держоргани зазвичай не поширюють. Частково така модель в Україні вже існує.
Війна показала, що державно-приватне партнерство у сфері безпеки здатне народжуватися спонтанно й діяти ефективно навіть без досконалих законодавчих рамок. Україна має багато прикладів такої кооперації: від створення технологій для оборони до протидії дезінформації та кіберзагрозам.
Однак головний виклик у тому, щоб перевести ці ініціативи із стану ad hoc у системну практику з чіткими правилами, прозорими механізмами та розподілом відповідальності. Лише так можна перетворити унікальний досвід виживання на довгострокову модель співпраці, яка зміцнить національну безпеку України і стане орієнтиром для інших держав, що шукають ефективні відповіді на новітні загрози.