Як defense tech формує нову цивільну економіку

Війна змінює країни не лише через руйнування, втрати і вимушену мобілізацію ресурсів. Іноді вона прискорює появу інституцій, форм суспільної взаємодії та технологічних моделей, на формування яких у мирний час пішли б десятиліття. Саме такий процес переживає Україна.

За роки великої війни в країні відбулися зміни, значення яких досі недооцінене. Йдеться не лише про зростання оборонного виробництва, розвиток безпілотних систем, цифрових військових сервісів чи нових виробничих ланцюгів. Значно важливішим стало формування нової моделі взаємодії між державою, суспільством, інженерними командами, виробниками, інвесторами та міжнародними партнерами.

Саме ця модель – а не окремі технологічні продукти – є головним результатом українського defense tech прориву.

Головним надбанням України під час війни став поки що не інституціалізований, але цілком реальний досвід здатності держави, суспільства й регіонів діяти швидше, гнучкіше та відповідальніше. Це проявилося у швидкості створення нових ринків, у появі нових кооперацій між державними і приватними суб'єктами, у здатності масштабувати виробництво, відкривати простір для нових гравців і швидко адаптувати рішення під потреби часу.

Саме цей досвід уже став новою конкурентною перевагою України.

Останні економічні дослідження конкурентоздатності дедалі чіткіше показують: головним джерелом переваги стають не ресурси як такі, а якість інституцій, сила талантів, швидкість адаптації, інноваційні екосистеми та здатність суспільств знижувати транзакційні витрати для нових економічних рішень. У цій логіці конкурентоздатність дедалі менше є функцією накопиченого багатства і дедалі більше – функцією організованої суспільної спроможності.

Конкурентну перевагу майбутнього визначатимуть не масштаби ресурсів, а швидкість адаптації макрорегіонів.

Історично це не нова теза. Як у минулому, так і в майбутньому, перевагу забезпечуватиме не масштаб мобілізації, а рівень системно організованої спроможності. Великі системи поступалися більш гнучким; ресурсно потужні економіки – тим, хто швидше перебудовував інституції; технологічні лідери – тим, хто швидше реагував на нові виклики.

Сьогодні Україна, попри втрати і виснаження, отримала шанс сформувати одну з найсучасніших моделей адаптивної економіки в Європі – саме тому, що була змушена навчитися діяти швидко.

Водночас ідеться не про "конверсію оборонки" у класичному сенсі. У цивільну сферу вже починають переходити не лише окремі технології, а способи організації виробництва, логіка швидкого тестування рішень, культура міжсекторальної кооперації та нові очікування від швидкості інноваційного циклу.

Наразі це проявляється переважно в окремих прикладах проєктів і готовності до запуску нових рішень – від агротехнологій та енергетичної стійкості громад до логістики, моніторингу інфраструктури, безпеки міст, телемедицини, реабілітації та модернізації критичної інфраструктури.

Масштабний процес ще попереду: цивільний сектор суттєво виснажений війною. Але передумови для нового циклу інноваційного розвитку вже сформовані.

Найбільша додана вартість

Щоб зрозуміти, як прискорити цей процес, варто відповісти на просте питання: чому defense tech в Україні став проривом?

Найпростіша відповідь – війна – лише частково правильна. Війна створила екзистенційний тиск, але не вона сама породила інноваційну екосистему. Прорив став можливим тому, що вперше за багато десятиліть інновації стали прямим і легітимним пріоритетом державної політики.

На найвищому політичному і військовому рівні сформувався чіткий сигнал: нові рішення потрібні швидко, бар'єри для їхнього впровадження мають зменшуватись, а нові гравці – отримувати шанс на вхід у систему.

Держава не почала масово сама виробляти інновації. Вона зробила інше – почала формувати попит на інновації.

У традиційній економічній логіці інноватор часто змушений роками доводити ринку й державі, що його продукт узагалі потрібен. У defense tech сформувалася протилежна модель: система відкрито формує запит, а ринок конкурує за якість відповіді на нього.

Саме ця зміна логіки стала головним каталізатором прориву. В Україні сформувався короткий цикл інноваційної адаптації: потреба → рішення → випробування → адаптація → масштабування.

Те, що в мирній бюрократичній економіці могло тривати роками, почало вкладатися в місяці, а інколи – у тижні. Саме швидкість циклу стала головною конкурентною перевагою українського defense tech.

Паралельно сформувалися нові виробничі моделі – більш мережеві, міждисциплінарні, відкриті до кооперації і менш залежні від традиційної ієрархії великих гравців. Саме на стику різних компетенцій – від програмування і електроніки до машинобудування, логістики й аналізу даних – почали народжуватися проривні рішення.

Найбільший потенціал нової економіки

Отже, ключове завдання полягає не в механічному перенесенні окремих технологій, а в трансляції самої інституційної логіки defense tech у цивільну сферу.

Досвід швидкого зростання конкурентоздатності України у сфері ОПК варто транслювати в цивільну економіку через політику конкурентоздатності нового типу: створення інституційних умов, за яких сформований військово-політичним керівництвом попит на інновації стане моделлю для цивільної сфери – з новими суб'єктами попиту та новими інструментами його реалізації.

Передусім такими суб'єктами можуть стати громади, міста, агломерації, міжмуніципальні об'єднання та області. Саме вони можуть найкраще формулювати конкретний попит на інновації на основі місцевих конкурентних переваг: як забезпечити локальну мобільність, енергетичну стійкість, модернізацію комунальної інфраструктури, безпеку громадських просторів, локальне виробництво, інтеграцію ветеранів, залучення молоді до інноваційного підприємництва.

Інакше кажучи, конкурентоздатність країни дедалі більше визначатиметься здатністю територій формулювати власний попит на інновації на основі своїх конкурентних переваг.

Для цього потрібна зміна бюджетної логіки – від прямого фінансування програм до бюджетної підтримки приватних інвестицій, обумовленої прозорими критеріями суспільної цінності. Потрібно перейти від існуючих практик, коли держава сама будує, інвестує і визначає результат, до нових підходів, які вже частково сформувались у сфері оборони, коли вона формує правила і стимули; а приватний сектор інвестує і конкурує; громада отримує суспільний ефект; влада оцінює результат і коригує політику.

При цьому підтримка приватних інвестицій має розумітися широко: страхування ризиків, швидші регуляторні режими, підготовлена інфраструктура, відкриття експериментальних режимів, підтримка вищої освіти з орієнтацією на результати працевлаштування випускників за фахом, програми перекваліфікації, а також розвиток кооперації бізнесу, університетів і міжнародних партнерів. Окремо варто приділити увагу застосуванню нецінових критеріїв оцінки у закупівлях – зокрема критеріїв інноваційності, локалізації та довгострокової суспільної цінності рішень.

Це і є політика конкурентоздатності – не вибір "пріоритетних галузей", а створення публічних благ конкурентоздатності: якісних інституцій, людського капіталу, інфраструктури, зрозумілих правил гри, доступу до фінансування та інноваційних екосистем.

Щоб ця модель працювала системно, потрібна інституційна опора. Одним із можливих рішень можуть стати регіональні центри політики конкурентоздатності – компактні експертно-дорадчі структури на обласному рівні публічного управління, які допомагатимуть формувати критерії підтримки приватних інвестицій, оцінювати їхній потенційний суспільний ефект і визначати територіальні пріоритети інноваційного розвитку.

Йдеться не про нову бюрократичну надбудову, а про інституцію якості рішень. Такі центри могли б працювати на рівні областей і, за потреби, мати осередки на рівні районів, міст чи міжмуніципальних об'єднань. Їхнє завдання – не розподіляти кошти, а формувати прозорі критерії, рекомендувати інструменти підтримки та допомагати територіям професійно формувати власний попит на інновації.

Виконання цієї функції не обов'язково потребує створення нових установ і може здійснюватися на основі договірної кооперації органів влади з консорціумами або окремими існуючими експертними середовищами – за умови публічної звітності та регулярної оцінки їхньої діяльності через відкриті інструменти громадської участі.

Нова політика конкурентоздатності має бути не лише експертною, а й суспільно підзвітною. Критерії підтримки інвестицій і результати їх застосування мають регулярно проходити публічну оцінку – через органи місцевого самоврядування та сучасні інструменти місцевого голосування.

Якщо у defense tech короткий цикл зворотного зв'язку став джерелом технологічного прориву, то у цивільній економіці короткий цикл суспільного зворотного зв'язку може стати джерелом інституційного прориву.

Майбутнє економік визначатимуть не ті, хто має більше ресурсів, а ті, хто швидше створює інституції, здатні перетворювати суспільний запит на інновації у виробництво, конкурентоздатність і розвиток.

Україна вже довела, що це можливо у defense tech. Тепер головне – навчитися робити це системно в цивільній сфері: разом із ринком, через громади, у взаємодії з країнами-партнерами.

Якщо це вдасться, Україна стане не лише простором відновлення, а одним із європейських центрів формування нових моделей конкурентоздатності у 21 столітті.