Експорт української зброї дозволили. Що змінює новий порядок?

Кабмін запустив спеціальний порядок експорту товарів військового призначення та подвійного використання на період воєнного стану. Це важливий поступ у державній політиці, адже Україна переходить від моделі, фактично закритого експорту оборонної продукції до моделі контрольованого дозволу, однак не без складнощів.

Наразі йдеться не про цілком "вільний експорт зброї", а про окремий спеціальний режим. Уряд прямо встановив, що загальні правила експортного контролю за постановами №1807 і №86 продовжують діяти лише в тій частині, яка не суперечить новому Порядку. Тобто нова система – це спеціальна надбудова над чинним держекспортконтролем, а не його скасування.

Ключове значення цього рішення в тому, що держава формально відкриває експортний канал для українських виробників оборонної продукції. Зміни до постанови №838 передбачають, що експортувати можуть суб'єкти, які є виробниками відповідних товарів або мають права на технології, якщо вони виконують державні контракти у сфері оборони та/або включені до профільного реєстру. Тобто виробник стає не лише виконавцем внутрішнього оборонного замовлення, а й потенційним експортним гравцем.

Механізм уже прописаний достатньо чітко. Суб'єкт подає, зокрема, в електронній формі, заяву до Держекспортконтролю з пакетом документів, зокрема щодо підстав експорту, іноземного контрагента, вартості товару та сплати за дозвіл.

Новий механізм побудований навколо двох ключових переліків. Перший – це перелік критичних товарів і технологій, експорт яких може становити загрозу обороноздатності та національній безпеці України. Другий – перелік держав, до яких можуть здійснюватися міжнародні передачі за цим Порядком. Обидва переліки мають щокварталу оновлюватися.

Це означає, що експорт не є універсально відкритим. Держава від початку закладає дві рамки: що саме можна вивозити і куди саме можна вивозити. Для безпеки це логічно. Для бізнесу – це означає, що ринок працюватиме не за принципом "дозволено все, що не заборонено", а за принципом керованого позитивного відбору.

Саме тому наступним кроком має стати більша прозорість критеріїв формування цих переліків: без зрозумілих правил включення і виключення навіть формально відкритий експорт залишатиметься важко прогнозованим.

Однією з ключових новел нового режиму – це строки і мовчазне погодження. Держекспортконтроль має розглянути заяву і прийняти рішення не пізніше ніж за 30 календарних днів. Якщо державний замовник у сфері оборони не надає відповідь щодо підстав для відмови протягом 15 календарних днів, міжнародна передача вважається погодженою ним за умовчанням. Це критично важливо для практики, бо саме міжвідомча безстроковість роками була однією з головних причин непередбачуваності дозвільних процедур.

Але експортний дозвіл не означає автоматичної свободи дій після його видачі. Держекспортконтроль зберігає функції реєстрації суб'єктів, видачі дозволів, контролю міжнародних передач, перевірки кінцевого використання товарів, а також може зупиняти або скасовувати дозволи. Підставами для скасування можуть бути, зокрема, недостовірна інформація в документах, санкції щодо учасників передачі, порушення умов дозволу, гарантій імпортера або ризик несанкціонованого реекспорту чи використання не за заявленим призначенням.

Для бізнесу це означає, що новий режим – це не одноразовий доступ до ринку, а постійний комплаєнс-режим на всьому життєвому циклі експортної операції. І саме тому Порядок у майбутньому варто доповнити спрощеними режимами для низькоризикових супутніх операцій – зокрема для гарантійного ремонту, реімпорту, сервісного обслуговування та тимчасового вивезення демонстраційних зразків без бойових частин. Без цього навіть після продажу легальна підтримка експортованого продукту може залишатися занадто громіздкою.

Окремий блок – вимоги до іноземного контрагента і держави-імпортера. Для отримання дозволу потрібні документи про відповідність іноземного суб'єкта вимогам Порядку та документ про гарантію, що містить державні гарантії держави-імпортера. З точки зору безпеки це зрозуміло, але на практиці частина угод може впиратися в надто жорстку формалізацію таких гарантій.

Тому в подальшому логічно було б передбачити, що для окремих поставок до держав-партнерів або в межах усталених міждержавних форматів достатніми можуть визнаватися міжнародно вживані документи на кшталт End-User Certificate чи International Import Certificate, якщо вони належно засвідчені уповноваженим органом держави-імпортера.

При цьому держава зберігає пріоритет внутрішніх оборонних потреб. Однією з підстав для відмови є намір Міноборони чи іншого державного замовника у сфері оборони здійснити закупівлю відповідних товарів.

Але Порядок передбачає баланс: якщо суб'єкт надає письмові гарантії щодо забезпечення поставки таких товарів для потреб оборони України в обсягах і строках, визначених державним замовником, сама ця обставина не є підставою для відмови. А якщо відмову все ж надано і державний контракт не укладено протягом 30 календарних днів, заявник має право звернутися повторно, і ця ж підстава вдруге не застосовується.

Це правильна конструкція з точки зору дотримання державних інтересів, але надалі її варто ще точніше обмежити: сама лише декларація про "намір закупити" не повинна працювати як універсальний стоп-фактор без підтвердженого фінансування і реальної готовності укладати контракт.

Але найбільша проблема офіційної моделі – не в погодженнях і не в переліках. Найбільша проблема – у вартості доступу до експорту. Зміни до постанови №746 передбачають плату за оформлення та видачу дозволу на рівні 20% від вартості для експорту самостійних виробів, 30% – для складових частин, 20% – для технологій, 20% для реекспорту до третіх країн товарів, виготовлених за переданими технологіями.

Для ринку це виглядає не як адміністративний платіж, а як фактичний фіскальний бар'єр. Особливо якщо врахувати, що вартість для розрахунку береться або з цін оборонних закупівель, або визначається на підставі експертного висновку чи оцінки майна. У результаті експорт ніби відкривається, але економіка конкретної угоди може виявитися занадто важкою ще до її виконання.

Тому головне питання зараз уже не в тому, чи дозволила держава експорт формально. Дозволила. Питання в іншому: чи запрацює цей режим як реальний ринок.

Якщо електронна система справді буде запущена, якщо механізм мовчазного погодження працюватиме, якщо переліки держав і критичних товарів будуть оновлюватися передбачувано, якщо правила щодо гарантій імпортера будуть адаптовані до реальних міжнародних практик, а супутні операції на кшталт ремонту чи демонстраційних вивезень не вимагатимуть надмірної бюрократії, Україна отримає реальний експортний канал для оборонної продукції.

Але якщо новий порядок стане ще однією складною багаторівневою процедурою з високою ціною входу, формально експорт буде відкритий, а фактично – залишиться точковим винятком.

Для українського ОПК це рішення може стати початком нового етапу. Питання лише в тому, чи дозволить держава цьому етапу бути ринком, а не лише дозволом на папері.