Новорічний туркменізм від секретаріату президента

З самого початку хотілося б попросити у "пересічного читача" вибачення – у цій статті мова частково йтиме про вузькоспеціалізовані проблеми "небожителів".

Принаймні спочатку, доведеться розказати про малоцікаві труднощі тих декількох тисяч найвпливовіших людей, які, по ідеї, і мають визначати, як і куди йти Україні.

Зате потім автор обіцяє дати чітку інструкцію, як розпізнати ворога.

Отже, 28 грудня секретаріат Ющенка з якогось доброго дива заявив, що акредитовуватиме тільки тих журналістів, які або мають профільну освіту, або яких візьме на поруки одне з професійних об'єднань журналістів. Таким чином, однією з необхідних умов доступу до першого тіла в державі став журфаківський диплом або ж добре слово колег.

Погодьтесь, в масштабі маразму, який коїться у державі, це річ малопомітна, хоча і не дуже смішна.

Наступного дня представники секретаріату уточнили, що освіту вимагатимуть лише від фрілансерів (тобто незалежних журналістів, які не перебувають в штаті того чи іншого видання). Взагалі, цю всю історію можна було б вважати дрібницею, якщо б не одне "але".

Автори вимоги про диплом апелюють до "європейських стандартів": "Прес-служба президента впроваджує правила акредитації для представників ЗМІ у відповідності із європейськими стандартами", – зазначається у супроводжувальній записці до нових правил акредитації.

Деякі прискіпливі читачі не полінувалися і знайшли рекомендації ОБСЄ своїм членам з приводу акредитації журналістів (Сподіваюсь, ні в кого не виникне сумнівів у тому, що думка Організації з безпеки та співробітництва в Європі достатньою мірою відображає європейські стандарти).

Там написано наступне: "Погляди ОБСЄ виділяють громадянську природу журналістики, яка дає право громадянам виконувати функції фрілансерів чи Інтернет-журналістів… Вимога … освіти для того, щоб працювати журналістом-фрілансером, не передбачена (переклад автора статті)".

Хтось з недругів Ющенка може порадуватися – мовляв, дивіться, секретаріат президента на 100% осоромився. Європейці кажуть – не треба освіти фрілансерам, а підлеглі Ющенка їх слова навмисно перекручують! Але не треба поспішати, бо далі буде більше.

Не знали європейці, пишучи наступний абзац своїх рекомендацій щодо акредитації, що він буде дуже образливий для Ющенка та його команди.

"В Туркменистані в березні 2006 влада піддала сумніву вимогу двох кореспондентів Радіо Свободи … щодо рівних з іншими журналістами прав … В офіційній відповіді від туркменських чиновників було вказано, що оскільки вказані особи не мають формальної журналістської освіти … вони не можуть вважатися журналістами", – наводять автори рекомендацій ОБСЄ кричущий, з їх точки зору, приклад.

Констатуємо – чиновники секретаріату помилися не на 100%, а більше – на 180 градусів. Вони сплутали Європу з Туркменистаном часів покійного автора Рухнами!

Тут можна починати дивуватися. Уявіть собі секретаріат президента, його щоденну проєвропейську риторику, інтелігентний лоск. Якщо вірити усім цим словесним і невербальним знакам, то будівля на Банковій є найголовнішим зовнішньополітичним компасом, який вказує на захід, ледь не тією пуповиною, що нібито з'єднує Україну з європейською цивілізацією. І тут – на тобі, європейськими стандартами названо чистий туркменізм, вірніше, туркменбашізм!..

Ні, це не свідома провокація, це гірше. Це – рафінована українська глупота, яка в останній четвер 2006-го року на секунду вилізла у всій своїй красі. Якщо провокація – акт свідомий, то те, що сталося, є проявом стану несвідомості, у якому перебуває так звана українська "еліта". Станом, коли словами, яких не розуміють, прикривають цілі, про які всі знають, або ж відсутність взагалі якихось цілей.

Одразу зауважимо, що це не той випадок, коли слід розділяти президента і підлеглих. Або ж тоді варто чесно перейменувати секретаріат президента на "Апарат Зі Зняття Вини З Президента". Якщо вже йде мова про "європейські цінності", то варто впевнитися у тому, що вираз цей точно відомий тим, хто тобі безпосередньо підлеглий.

Але це і не тільки президентська проблема.

Весь, весь український політикум не може чітко сказати, яку Україну він прагне. Для того, щоб сховати свою недолугість, використовується обмежений набір слів.

Будь-якому виборцю, який чує слова "національні інтереси", "європейські/світові/цивілізовані/міжнародні стандарти", "державницька позиція", "захист національного виробника", "громадянське суспільство", "соціальний захист" і т.д. – слід перевірити, чи на місці гаманець, і гнати цього політика в шию з електорального поля. Колір політичного забарвлення ролі не грає.

Ці слова – з мови ворогів, і за нею їх можна пізнати. Усіх, хто вживає ці слова без пояснення їх значення, слід вважати шахраями.

Ці всі слова мають стати табуйованою лексикою, оскільки їх єдина мета, яку вони успішно виконують вже друге десятиліття – це приховати відсутність будь-якого сенсу за ними. До тих пір, коли ті, хто їх вимовляє, не скажуть чітко, що вони мають на увазі.

Наприклад, що є національні інтереси України? США, приміром, мають їх список. В Україні ж це стало юридичною нормою – в державних рішеннях(!) письмово посилатися на ці національні інтереси, список яких ніхто ніколи не бачив…

І так – з кожним поняттям, яке щільно увійшло і у свідомість, і у законодавче поле, будучи при цьому не наповненим ніяким змістом.

На жаль, самі ці слова наразі і описують той шлях, куди нібито має йти країна. З чого можна зробити безжальний висновок – ці слова без сенсу в устах людей без сенсу не залишають Україні жодного шансу.