Початок великої депресії

26 грудня 2006, 08:30

Найстрашніше, що сталося з цією країною після осені 2004 року – це зневіра і байдужість. Навіть у темні часи кучмізму, навіть коли розганяли наметове містечко на Банковій, навіть коли хапали і садили всіх, хто розмовляє українською 9 березня, все одно жила надія, що щось ще можна змінити. Тепер демонстрації не розганяють. На них просто не реагують.

Уже понад півроку у центрі Києва, на вулиці Червоноармійській (чи то Великій Васильківській) на одному з старих будинків висить величезне гасло "ПАНЕ МЕР, БУДИНОК ПАДАЄ. РЯТУЙТЕ!" Робоче місце мера за якихось 700-800 метрів. Але він, очевидно, зайнятий зовсім іншими проблемами.

На початку 2005 в країні то тут, то там спалахували рецидиви Майдану – то студенти починають мітингувати, вимагаючи відставки заплямованого ректора, то мешканці будинків розбивають наметові містечка, протестуючи проти незаконних забудов.

Тоді чинуші різних рівнів – аж до міністрів – принаймні звертали на ці прояви революційної активності мас хоч якусь увагу. Минув час, і стало зрозуміло, що це був таки рецидив Майдану, не більше. Зараз стаття Конституції про те, що влада в Україні належить народові, а не якимось там псевдоелітам, нічого крім скептичної посмішки не викликає.

Народ знову став електоратом. Політика в Україні – це такий собі дволикий А..., перепрошую Янус. Публічний бік – екзальтований цирк із маніпулятивною риторикою для впливу на електорат. І бік кулуарний – основний, заради якого все і відбувається – перерозподіл сфер впливу, дерибан коштів та власності. Словом, специфічний вид бізнесу.

До народу політики повернуті лише ідеологічними масками, процес управління країною відбувався, відбувається і, очевидно, ще довго буде відбуватися не з метою її розвитку, а для досягнення балансу фінансово-політичних інтересів основних гравців.

"Та пошлі ви!" Азарова під час обговорення бюджету стосувалося не його політичних опонентів, а нас із вами. Бо опозиціонери, як чудово розуміє Азаров, нікуди не підуть, а ми підемо. Уже йдемо.

Більшість із нас зараз намагається бути аполітичними. Жити, як і за часів кучмізму, в паралельних з владою площинах. Головне – не перетинатися. Вони собі, а ми – собі.

Поки наші інтереси суттєво не перетинаються, видимість щастя можна зберегти. Однак коли маленька людина стає на шляху механізму інтересів тих, хто представляє владу, їй не буде пощади. Важко навіть уявити, що треба зараз робити, аби добитися перемоги у такій війні.

У Кіровограді в центрі міста на вулиці уже кілька місяців стоять 150 працівників місцевих універмагів, яких брутально, силою викинули з робочих місць під час типового рейдерського захоплення. Вони розбили наметове містечко, продовжують стояти, незважаючи на морози і суцільне ігнорування.

Вони готові піти на більше, наприклад, на голодування. Втім, сумнівно, щоб навіть колективне самогубство цих людей хоч когось зворушило. До рейдерства у цій країні звикли так само легко, як і до інших видів беззаконня. Його вже цинічно і ліниво трактують лише як корпоративний конфлікт, забуваючи, що насправді страждають не ті, хто бореться за майно, а жінки, у яких діти, і втрачена робота давала єдиний шанс хоч якось зводити кінці з кінцями.

Їх звернення ігнорують всі органи, тому що існує так званий принцип кругової поруки. Влада існує окремо і монолітно, вона не може дозволити собі піти на зустріч низам, тому що це суперечитиме її сутності. У влади і народу конфлікт інтересів. Вони насправді вороги.

Радикальні форми протесту теж усіх залишають байдужими. Кілька місяців тому Верховна Рада більшістю голосів з третьої спроби надала статус довічного судді голові Апеляційного суду Херсонської області Іванищуку.

Як заявив під час того засідання нардеп Володимир Стретович, одному з найодіозніших суддів України. Лише суддя Іванищук офіційно особисто володіє майном на сотні тисяч доларів з офіційною зарплатою в кілька тисяч гривень. Це, правда, нікого зараз не дивує.

Понад рік тому обурений беззаконням, яке панує в Апеляційному суді Херсонської області, пенсіонер із містечка Скадовськ просто під стінами суду облив себе бензином і заживо спалив. Стретович розмахував перед парламентарями фотографією обгорілого чоловіка, але ті, опустивши голови, чемно натискали кнопку ЗА.

От і виходить, що варто опинитися простій людині на шляху інтересів фінансово-промислових груп, зрощених із владою, допомоги чекати нізвідки. Будь-які варіанти вирішити проблеми правовим шляхом напевно зазнають фіаско.

Четверта влада, тобто журналісти, теж стали байдужими і цинічними. 13 грудня відбувалася прес-конференція, присвячена подіям в Кіровограді з телемостом, за участю потерпілих від рейдерства жінок. Присутня була лише одна камера від "1+1", та й то безрезультатно.

В кулуарах журналісти пояснювали, що йдеться про корпоративний конфлікт і редактори дуже неохоче беруть такі матеріали. За гроші, як рекламний матеріал – так. Навіть якби історія в Кіровограді завершилася колективним самоспаленням (не дай Боже), це все одно можна було б трактувати лише як корпоративний конфлікт?

Важко навіть уявити, що потрібно робити для зміни цього явно несправедливого світопорядку. Коли на протилежних полюсах країни існують люди і влада. І коли людям ламають життя тільки тому, що вони опиняються на шляху приватних бізнес-інтересів учасників холдингу ДЕРЖАВА УКРАЇНА. Єдиний вихід, здається – не зневірюватися, і пам’ятати, що хай поки що на папері, але: влада в цій країні належить не їм, а нам, народу.

Останні новини