Янукономіка
Два сюжети тримають у напрузі українських телеглядачів –"Київський консенсус" щодо формування широкої коаліції, котрий ніяк не може скластися, і перепалка Азарова – Тимошенко з питання – у нас бюджет на наступний рік соціальний чи антисоціальний?
Тим часом, поки "Наша Україна" з азартом грає роль Підкольосіна з гоголівського "Одруження", від суспільної уваги вислизає та найважливіша для долі країни обставина, що державою, на жаль, уже керують за правилами "Донецького консенсусу".
Причому, правила ці значною мірою формуються за межами власне політичного ринку – у системі корпоративного керування.
Численні критики слабкості президента, здається, не враховують цієї зовсім нової реальності й залишаються бранцями ілюзії, що, як і раніше, ще діє "право указів", котре, начебто, формує центр влади.
Ні, у нашому житті починає домінувати "корпоративне право" – у тій мірі, в якій власники й керівники великих корпорацій збільшують свою частку у ВВП і впливають на "погоду в домі".
Але саме ця нова реальність порушує питання: яким шляхом піде країна? І які загрози чекають на суспільство на цьому шляху, якщо розвиток піде в бік "донецької моделі" корпоративного капіталізму? Якщо ширше – чи не прокинеться завтра Україна в країні керованої демократії?
Мильні телевізійні сюжети про боротьбу президента й прем'єра за важелі впливу – тільки поверхневе вираження більш глибоких процесів у сфері керування країною.
Мова йде про головне – про власність і владу. Не можуть не тривожити соціальні наслідки такого розвитку, коли влада й власність остаточно зростаються, а суспільство втрачає можливість змінити цю ситуацію.
Варто уточнити: термін "донецька модель" тут означає управління власністю, отриманою в ході ерзац-приватизації протягом попереднього десятиліття – управління, що без політичного ресурсу не забезпечить легітимність цієї власності.
Зараз уже можна констатувати емпіричний факт: конституційна реформа "за Морозом" створила ідеальні умови для такої легітимізації і тим самим – для "виправдання" політики попередніх років – не забезпечила юридичного захисту основних факторів виробництва – землі, капіталу, праці.
Тепер видно наростаючу тенденцію до приватизації й монополізації політичної влади великими власниками.
Якщо нічого не зміниться найближчим часом, перед суспільством постане проблема переродження політичних інститутів – обмеження демократичних прав і свобод. Останні в цій ситуації неминуче виявляться неліквідним ресурсом.
У цьому напрямку вже пройдені етапи великого шляху – Меморандум, парламентські вибори-2006, проект бюджету-2007.
Раптове пробудження звіриного фіскального апетиту нового уряду в комунальному секторі господарства (фактично без його реформування!) – це вже клінічна симптоматика, за якою можна ставити діагноз. Як говорив відомий реформатор, процес пішов.
Прогнозовану найближчу перспективу цього процесу пропонуємо тут позначити гіпотетичним терміном "Янукономіка".
Значеннєві термінологічні паралелі: Рейганоміка – Янукономіка, Вашингтонський консенсус – Донецький консенсус тут досить умовні. Аналогія вказує тільки на якийсь новий етап структурної трансформації нашого суспільного ладу, як це було й у США 80-х років. Але, звичайно, з поправкою на "особливості національного полювання".
Тоді в Америці домінуючою стала консервативна політика республіканської партії, спрямована на стимулювання виробничого великого капіталу й інноваційно-інвестиційні процеси, на зниження бюджетного дефіциту, витрат в економіці, а також на раціоналізацію соціальних витрат. Це була програма економічного росту для багатих, котрі нагодують бідних.
Схоже, донецькі взяли на озброєння ті ж політико-економічні американізми: фінансове стимулювання великих корпоративних монополій, інноваційно-інвестиційну стратегію капіталізації активів. Принаймні, цього не можна не помітити в програмі Партії регіонів
Стосовно "раціоналізації" соціальних витрат у програмі регіоналів нічого немає. Скоріше навпаки, є декларації про зниження податку на заробітну плату, зниження ціни на газ, електрику й комунальні послуги...
Але реальна економічна політика відрізняється від передвиборних декларацій так само, як грубий ґвалтівник від галантного кавалера. Що з успіхом продемонстрував проект бюджету-2007.
Отже, питання для порядку денного: чи здатна країна під керівництвом керівної й направляючої влади Партії регіонів, котру сьогодні уособлює прем'єр Янукович, реалізувати заявлену амбітну українську версію неоконсервативної стратегії, щоб перейти в якусь нову фазу вітчизняного капіталістичного розвитку?
Бюджетний корабель Януковича-Азарова взяв курс нібито саме в цьому напрямку – з розрахунком, що вітер дместиме у вітрила транснаціональних корпорацій. Але важко судити, якою мірою керманич враховує реальні небезпеки на цьому шляху, щоб потрапити до заповітної гавані.
По-перше, сама партія – не єдина команда, про що зараз часто говорять і пишуть. На одному кораблі, якщо продовжити аналогію, прихильники цивілізованого ринку, котрі вже перетворили фінансовий капітал у промисловий і прагнуть усталити своє положення на зовнішньому ринку.
На іншому – впливова група, котра прямо не зацікавлена в такому курсі. Вона керується зовсім іншими, не ринковими стимулами. Так, регіональні барони, що займають ключові позиції в партії регионалов, давно вже встановили у своїх вотчинах неофеодальну практику нагромадження й розподілу багатства.
Тут правлять привілеї замість закону, відносини особистої залежності замість рівності громадян, неекономічні форми експлуатації праці замість виробництва соціального й культурного капіталу...
Вони контролюють величезний масив регіонального багатства в якості тіньових верховних власників і орієнтовані не стільки на його продуктивну капіталізацію, скільки на одержання феодальної ренти. Їх влаштовує зовсім інша гавань – азіатський спосіб виробництва.
Це протиріччя між "капіталістами" й "феодалами" має принципове значення й визначає, за великим рахунком, всі конфліктогенні відносини на верхній палубі.
Друга проблема курсу – інституціональні пастки, якими в економічній науці називаються неефективні й стійкі норми економічної поведінки. Для наочності позначимо три таких пастки, з яких не вдавалося виплутатися жодному українському урядові – корупція, відтік капіталу, ухилення від сплати податків.
Проблема, отже, в тому, наскільки партія влади здатна вирішити ці проблеми курсу.
Чи здатна шляхом політичної влади перебороти внутрішні протиріччя, провести необхідну інституціональну реформу, що відкриє шлях для підйому економіки не тільки на основі капіталізації матеріальних ресурсів, але й відтворення соціального й культурного капіталу країни?
Така реформа й означає шлях у Європу. Такий модернізаційний проект Партії регіонів не тільки можливий для здійснення, але й неминучий.
Але очевидно, що ні боцман Азаров, ані сам капітан Янукович не здатні провести таку реформу.
Вони вміють "поставити задачу" й "запитати" про її виконання в кращих традиціях адміністративного волюнтаризму. Але вони не здатні змінити свою філософію керування, що підтримує позитивістське розуміння права.
Виховані на принципах радянської ідеології, відповідно до якої право є волею пануючого класу, вони сьогодні й будинок капіталізму зводять на тому ж піску, на якому вже впав соціалізм у виконанні СРСР.
Тільки тепер замість комуністичної рівності без волі вони хочуть ощасливити нас (нагодувати!) капіталістичною волею без правової рівності.
І без справедливості.
Микола Козирєв, для УП