Три магічні причини процвітання націй: чи має їх Україна?

Ще у XVII сторіччі Адам Сміт чітко визначив ключові причини багатства і бідності різних націй. Головні три показники, зазначені цим основоположником сучасної економіки, були:

(i) мир,
(ii) помірні податки,
(iii) толерантна судова система.

Україні пощастило мати перший (на відміну від числа інших країн з перехідною економікою), але ситуація з двома іншими залишається доволі скрутною.

Найбільшою і головною фундаментальною проблемою, що до сьогодні зашкоджує реалізації величезного потенціалу України, було і залишається погане бізнесове середовище. Зокрема, існували і існують серйозні проблеми у найважливіших питаннях будь-якої ділової справи: реєстрація власності, система оподаткування, захист міноритарних акціонерів, порядок отримання ліцензії, відкриття і припинення діяльності компаній, найом і звільнення працівників тощо.

Ті люди, що намагалися вести бізнес в Україні, або просто проживали тут деякий час, дуже добре знайомі з такими проблемами. Але як Україна виглядає порівняно з рештою світу? Відносна позиція країни є суттєво важливою, оскільки вона визначає напрямок руху і розвитку двох основних факторів економічного зростання – фізичного і людського капіталу – на міждержавному рівні.

На жаль, але і не дивно, українські показники є вражаюче низькими. Відповідно до недавнього всебічного опитування Світового Банку "Ведення бізнесу - 2006", наприклад, Україна займає лише 124 місце з-поміж 155 країн! (див. табл. 1.)

Така позиція є значно гіршою в порівнянні з більшістю інших країн з перехідною економікою, або таких, що розвиваються. Фактично, серед усіх країн з перехідною економікою лише Узбекистан має рейтинг гірший, ніж Україна, у той час як такі країни як Афганістан, Білорусь і Ірак мають кращий рейтинг!

Зупинимось на деяких деталях. Якщо взяти за показник рівень реєстрації прав власності, що є вирішальним для будь-якого учасника бізнесу, Україна, держава з відносно високим рівнем освіти, посідає лише 127 місце, що гірше, ніж у багатьох країн Африки.

Іншою серйозною проблемою є нерозвинена законодавча система захисту інвесторів (міноритарних акціонерів від самоправства менеджменту тощо). За цим показником Україна займає 141 місце (з 155) – це гірше, ніж будь-яка інша країна з перехідною економікою, і ніж більшість країн, що розвиваються. Саме ця проблема виступає основною причиною слабкого розвитку головної ринкової інституції України – фондового ринку.

Найгіршою є ситуація з податковою системою, за якою Україна була оцінена як 151-ша , що краще лише ніж Білорусія і три африканські країни. Також, згідно з оцінкою Світового Банку, теперішній рівень податків в Україні є дуже близьким до інших європейських і азіатських країн: підприємства мають сплачувати податки у розмірі близько 51% від свого сукупного прибутку.

Звичайно, це не сприяє залученню іноземних інвесторів і утриманню місцевих інвесторів від використання оффшору. Проте найбільшою проблемою є надмірна податкова бюрократія. Підприємствам доводиться зробити в середньому 84 платежі, витративши близько 2,185 годин на виконання податкових вимог.

Така бюрократія суттєво зменшує привабливість України для нових іноземних інвесторів, уповільнює розвиток існуючих підприємств і підштовхує велику їх кількість до переходу у тіньову економіку, що за різними оцінками в Україні становить близько 50% від офіційного рівня ВВП.

На перший погляд здається, що ці проблеми є наслідком заплутаних і суперечливих законів (наприклад, Цивільний Кодекс України, враховуючи деякі поправки, загалом розглядається західними експертами як про-ринковий закон, але проблема в тому, що він суперечить так званому Економічному Кодексу України). Тоді рішення виглядає просто: змінити закон!

Проте, незважаючи на жорстку і тривалу критику експертів і провідних офіційних осіб, закони досі не було серйозно вдосконалено. Чому?

Проблема полягає у високому рівні корумпованості усієї ієрархії адміністративних і регуляторних інституцій. Це включає і хабарництво, і пряму участь у бізнесі (власному чи пайовому) багатьох державних чиновників від найнижчих до найвищих щаблів.

Таку ситуацію можна порівняти зі згубним колом: надмірна кількість законів, що до того ж суперечать одне одному, надають державним бюрократам можливість збирати ренту з бізнесу, що в свою чергу стримує їх від внесення таких законодавчих змін, які б зменшили ці додаткові прибутки.

Водночас така ситуація сприяє прямому чи непрямому залученню багатьох учасників бізнесу до політики на всіх рівнях політичної ієрархії – для захисту власної справи, з одночасним отриманням конкурентної переваги, а інколи і контролю та перемоги над конкурентами.

З опитування Світового Банку, згаданого вище, можна помітити і деякі позитивні сигнали. Зокрема, Україна має дуже високий рейтинг за таким показником як виконання контрактів (39) – краще, ніж більшість країн з перехідною економікою (включаючи Росію, Китай тощо), і навіть краще, ніж деякі розвинуті країни (Італія і Португалія).

Цікаво зазначити, що в Україні розгляд справи займає менше часу, ніж у Болгарії, Чеській Республіці, Угорщині, і відбувається з меншими витратами на суд і юристів, ніж у Росії, Словенії і Киргизстані.

Україна також зайняла доволі хорошу позицію за показником отримання кредитів (75), вище, ніж Греція, Польща, Росія тощо. Цей позитивний знак є відображенням відносно високого розвитку банківського сектору в Україні, про що також можуть свідчити значні іноземні інвестиції у цей сектор, і що має слугувати зразком для інших галузей економіки України.

Також високим є рейтинг України за показником торгівлі з іншими країнами (78), в основному завдяки недавньому успішному прориву, якого вдалося досягти у напрямку входження до СОТ.

Більше того, порівнюючи опитування Світового Банку за декілька попередніх років, можна зробити висновок, що прогрес є у більшості питань. Проте це все ще дуже і дуже незначний прогрес.

Інший рейтинг країн, розроблений Фондом Heritage (США), на основі так званого "Індексу економічної свободи" (‘Economic Freedom Index’), підтверджує слабке становище України (99 місце з-поміж 157!) відносно інших, навіть слаборозвинутих країн світу. Відповідно до цього рейтингу, Україна була віднесена до найгіршої групи "репресивних економік" у 1995-1996.

Починаючи з 1997, Україна потрапила до групи "більшою мірою закритих" економік, що є покращенням, але дуже незначним, і що все ще залишає нас на такому ж або й гіршому рівні бізнес-середовища як у Лесото, Нікарагуа, Сенегалі та інших бідних країнах.

Відповідно до ще одного рейтингу, "Міжнародної Прозорості" (Transparency International) 2004, Україна посіла 122 місце (з 144) за рівнем корупції (чим вищий рейтинг, тим вище корумпованість), поділяючи цю позицію з Нігером і Суданом.

Це гірше ніж у Гондурасі, Зімбабве, Білорусії і багатьох інших бідних країнах. У новому виданні 2005 року спостерігається деяке покращення становища: ми наздогнали Гондурас, Зімбабве і Білорусію, займаючи тепер 107 місце (з-поміж 158). Але чи такою має бути країна з порівняно високим рівнем освіти?

Підсумок усіх вищезазначених факторів насправді може бути корисним у проектуванні економічної і політичної стратегій нового українського уряду – якщо останній зацікавлений у досягненні якісного і довготривалого економічного зростання нації.

Найперше, що варто зробити уряду – це зменшити податковий тягар шляхом полегшення процедур сплати податків і зниження їх рівня (в основному, податку на прибуток, податку на додану вартість, соціального податку, і податку до Пенсійного фонду, разом з пенсійною реформою).

Іншим ключовим питанням є спрощення процедур регулювання бізнесу (особливо реєстрації власності і процедури започаткування і припинення власної справи), а також обмеження втручання уряду у ринкові відносини.

Наступним визначальним кроком стала б відміна Економічного Кодексу з одночасним впорядкуванням Цивільного Кодексу. Третім важливим питанням, яким має опікуватись новий уряд, є забезпечення захисту і непорушення прав людини і прав власності (включаючи права незначних акціонерів). У цьому аспекті кроком вперед було б гарантування не застосовувати широкомасштабну реприватизацію, і сприяння подальшій приватизації державних підприємств.

Врешті-решт, як і будь-яка держава, для свого процвітання Україна потребує миру. Як його можна забезпечити? Україна не є величезною країною за глобальними стандартами, а отже, повинна вирішити, до якого військового альянсу їй приєднатися.

На даному історичному етапі, вибір є, зрозуміло, між Росією і НАТО. Чи може Росія допомогти Україні забезпечити мир? Більшість росіян і українців були друзями і часто родичами протягом століть, і це повинно тривати і далі на індивідуальному рівні, але чи може це визначати безпеку держави?

Розглянемо два важливих факти. По-перше, Росія дійсно гарантувала Україні захист від інтервенцій, відповідно до угоди XVII сторіччя, проте вона не змогла його забезпечити під час двох останніх Світових війн. Більше того, у певному сенсі, охоче чи випадково, Росія використовувала Україну як буфер для власного захисту – як свідчить відносний рівень смертності протягом обох воєн.

По-друге, Росія, на жаль, сама не є мирною державою – вона вела війни, зовнішні і навіть на власній території, віками, і залишається великим питанням, чи це припиниться у найближчому майбутньому.

Тому прагматичним рішенням для забезпечення миру в Україні буде наслідування прикладу успішних слов’янських країн шляхом приєднання до НАТО якомога швидше, так само як і інтеграція в ЄС, настільки глибока, наскільки це можливо, разом з одночасним підтримуванням прагматичних дружніх стосунків з росіянами, як то прагне робити будь-яка країна.

Досягнення успіху у цих трьох наріжних каменях процвітання нації – забезпечення миру, стягнення помірних податків і гарантування толерантної системи правосуддя – зробило б Україну процвітаючою, багатою нацією.

Це не просто теорія. Минуле століття надає чудові приклади того, як ця теорія добре працює на практиці. Найкращим прикладом є Гонконг, що, перебуваючи серед бідних країн, що розвиваються, у 1960-х, приєднався до клубу багатіїв у 1980-х, маючи прибуток на душу населення вищий, ніж у деяких європейських країнах (Італія, Іспанія тощо).

Секрет успіху Гонконгу базується на тих самих трьох причинах: мир, помірні податки і толерантна судова система. І маємо, що нині Гонконг розглядається як "найбільш відкрита економіка", з першим рейтингом у Фонді наслідування, і розташовується у першій сімці в опитуванні Світового Банку "Ведення бізнесу".

Всі інші країни, у яких спостерігалося неочікуване надприродне економічне зростання і розвиток – Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Ірландія, Люксембург тощо – розуміли важливість трьох магічних причин і використовували їх для своєї користі, для збагачення своїх націй. Є надія, що Україна зробить так само.

Валентин Зеленюк є старшим економістом Київського інституту економіки (KEI), нештатним професором EERC у Києво-Могилянській Академії і директором Української групи з ефективності і продуктивності (UPEG). Автор дякує Наталії Душкевич, Тому Купе, Кенту Левісу і Павлу Прокоповичу за корисні коментарі, а також Дарині Гречиній за переклад цієї статті з англійської. Погляди, висвітлені у даній статті, є думкою автора і не відображають точку зору вищезазначених інституцій або осіб.