"Сіра зона" не чинить спротиву

На прифронтових територіях не варто нічого відновлювати. Не будувати. Не ремонтувати. Не інвестувати. Не жити? Це здається прагматичним. Насправді – це саме те, на що розраховує росія.

Ворожа методика тут чітка й давно відпрацьована: забрати світло, медицину, освіту, роботу. Посіяти зневіру. Показати: "Вас кинули". А далі – розширювати свою зону впливу і впевнено рухати лінію фронту на захід. Так з'являється пропаганда про "нічию землю", зручна для тиску й гібридного просування.

Адже "сіра зона" не чинить спротиву. Прифронтові території часто уявляють як суцільні руїни, випалену землю з фільму-катастрофи. Це не так. Адже йдеться про дуже різні громади – від невеликих сіл до обласних центрів, де живуть мільйони людей, працюють підприємства, навчаються діти.

Люди обрали свій дім – вирішили жити в Україні, і це не "виклик безпеці", а одна з форм національного спротиву. Визначення важливі. Відбудова сьогодні не стосується територій, де ведуться бойові дії. Там пріоритет один: захист та збереження життя. Це очевидно і не є предметом дискусії.

Відновлення потребують міста, де мільйони людей живуть, працюють, навчаються, лікуються, відпочивають. Йдеться, наприклад, про Запоріжжя, Харків, Суми, Конотоп. Саме там відновлення можливе і критично необхідне.

Побудувати підземну школу чи лікарню – означає дати батькам можливість працювати, а дітям – звично навчатися. Відновити міст – означає забезпечити логістику військових, гуманітарних та економічно важливих вантажів.

Відновлення сьогодні відрізняється від довоєнних стандартів. Лікарні проєктуються з укриттями та підземними приміщеннями, будуються підземні школи. Критична інфраструктура отримує децентралізоване, альтернативне живлення: генератори, сонячні панелі, котли на альтернативному паливі. Так, це здорожчує будівництво, але що може бути дорожчим за людське життя?

Ми відновлюємо не "на випадок миру", а для виживання та функціонування за умов війни та постійної загрози. На прифронтових територіях ця загроза суттєво вища. Головне питання просте і принципове: чи мають право мільйони українців Харківщини, Сумщини та Запоріжжя на такі ж освітні, медичні та соціальні послуги, як жителі Київщини, Черкащини чи Волині?

Відповідь однозначна: так, мають. Держава зобов'язана забезпечити базові умови та якість інфраструктури на всій території – від фронту до тилу. Ми не можемо просто "вимкнути" частину країни. Це означатиме де-факто зрадити людей. Це питання вибору: або ми тримаємо країну та економіку живою, де це можливо, або погоджуємося на поступове стирання цілих регіонів з мапи країни.

Прифронтові громади – не периферія, не "сіра зона". Це безпековий пояс України і всієї Європи. Коли мене питають, навіщо відновлювати школи, лікарні і житло поруч з фронтом, я пропоную поставити це питання не мені. Запитайте це в мешканців Ізюма, Чернігова чи Херсона.