Експропріація чи повернення ренти?

Я завжди був послідовним адептом боротьби з більшовицькими засобами розподілу ресурсів, якими грішила, грішить і, схоже, грішитиме будь-яка влада в будь-якій соціальній державі світу. Відібрати і розділити – це типовий підхід держави, що хворіє гіпертрофованим патерналізмом, ускладненим популізмом на фоні нестримного бажанням сподобатися громадянам. Проблема в тому, що ця симпатія недовговічна і зникає так само швидко, як виникає.

Ось перед нами, здавалося б, свіжий привід проявити більшовицьке завзяття. Банківський сектор отримав надприбутки, фактично ренту, не стільки від кредитування економіки, скільки від паркування коштів (надлишкової ліквідності) на депозитних сертифікатах Національного банку та в ОВДП.

Для розуміння: рента – це дохід понад нормальну, ринково обумовлену віддачу на капітал поза конкурентним економічним середовищем, який виникає не завдяки підприємницькому зусиллю чи прийняттю ризику, а завдяки внутрішнім чи зовнішнім умовам та відповідній структурній позиції.

За облікової ставки 15%, яка тримається на цьому рівні тривалий час, депозитні сертифікати НБУ – це безризиковий інструмент, що продукує дохід та надприбутки. Його дохідність визначає сама держава через ставку, яку встановлює НБУ.

Заради справедливості варто зазначити, що депозитні сертифікати мають цілком зрозумілу й важливу мету. Це інструмент стерилізації (вилучення) вільних грошей (ліквідності) з обігу. Держава купує завдяки високій ставці в банківської системи конкретну послугу: макрофінансову стабільність, утримання коштів від тиску на валютний ринок та інфляцію. Тому питання не в факті оплати, а в її ціні та побічних наслідках. Держава платить за стабільність підвищену ціну, щоб альтернатива – кредитування реального сектору – для банків була менш привабливою.

У зв'язку з цим політична спокуса очевидна: якщо цю ренту породила монетарна політика НБУ, то забрати її назад через підвищений податок може видаватися так само виправданою прерогативою держави. Хтось скаже, що це не більшовизм, а стандартний інструмент – windfall tax застосовували й ринкові економіки ЄС.

Так, але різниця не у факті податку, а в його логіці. Це разовий захід, який супроводжується усуненням причини, чи звичний рефлекс "відібрати і поділити" замість того, щоб цю причину усунути. Виникає питання: ми хочемо змінити ситуацію чи лише вкотре "відібрати й розділити"? Чи готові ми нарешті говорити про те, чому капітал узагалі обрав сертифікат замість кредиту, і головне – запропонувати альтернативу поточному статус кво?

Мікробізнес та малий бізнес не потягнуть кредит 20% і вище. Держава вже має гроші, щоб це виправити, просто не там їх шукає. Безумовно, те, що банківська система України стійка на пʼятому році великої війни, – це досягнення, не привід для сарказму. Висока облікова ставка НБУ має раціональну логіку: інфляція все ще вища за ціль 5 +/-1 в. п. і облікова ставка її стримує. Я це не заперечую.

Проте мушу сказати і про ціну, яку платить за цю політику малий бізнес. За таких ставок стерилізується не тільки надлишкова ліквідність банків, а й майже весь прибуток підприємця, а головне – логіка започаткування власної справи.

Держава створює умови, за яких раціональна логіка банкірів веде їх до надзвичайно привабливої безризикової альтернативи кредитуванню: депозитних сертифікатів НБУ та державних облігацій. Понад 15% доходу без кредитного ризику, застави, резервів, супроводу позичальника та боротьби за клієнта.

Від такої можливості важко відмовитися. Поставте себе на місце банкіра: навіщо кредитувати ризикового мікро- чи малого підприємця, якщо держава поруч пропонує майже таку саму дохідність без жодного клопоту? І ось у чому полягає справжня проблема, а водночас і її розв'язання.

Облікова ставка одночасно породжує проблему і фінансує її вирішення. Вона робить кредит непідйомним для підприємця і та сама ставка генерує банкам безризиковий надприбуток. Гроші на те, щоб зробити кредит доступнішим, не треба шукати ззовні. Вони вже є всередині самої проблеми.

Держава не має вигадувати ресурс на дешевший кредит для малого бізнесу. Вона має лише повернути йому частину ренти, яку облікова ставка вже зібрала в банківському секторі. Проблема сама фінансує власне вирішення.

Назвімо речі своїми іменами. У радикальній лібертаріанській оптиці будь-який податок – це експропріація: примусове відчуження частини того, що належить іншому. У цій рамці є своя послідовна логіка. Питання лише в тому, маємо ми справу з експропріацією чи з поверненням кон'юнктурно отриманої ренти.

Забрати в підприємця частину того, що він заробив власним ризиком і працею на конкурентному ринку, – це експропріація в найчистішому вигляді. Саме так держава часто чинить з мікро- та малим бізнесом, який і без того задихається від асиметричного адміністративного навантаження, соціального нівелювання фіскального тиску та упередженості з боку податкової й правоохоронної систем.

Однак банківський надприбуток від депозитних сертифікатів – інша річ. Це не плід ринкової конкуренції. Це дохід, який згенерувала держава через облікову ставку, бюджетні запозичення та інструмент гарантованого безризикового заробітку.

Банк не переміг конкурента, він припаркував ліквідність та отримав ренту з рук держави, тому справжня дихотомія – не "податок проти свободи". Вона тонша: експропріація заробленого – проти повернення ренти. Перше душить економіку, друге її звільняє. Що в цій ситуації можна було б запропонувати в сегменті мікро- та малого підприємництва? Це не один інструмент, а зв'язка з трьох.

Перший – податкова преференція для банків, що кредитують реальний сектор: єдина ставка з умовною знижкою за виконання суспільно значущого критерію, наприклад, частки якісного портфеля кредитів мікро- та малому бізнесу. Так само, як держава застосовує галузеві податкові преференції в інших секторах.

Банк, що активно та якісно кредитує малу економіку, отримує нижче ефективне навантаження. Банк, що обирає лише паркувати ліквідність, платить повну ціну.

Критерій принциповий і він же запобіжник: не "видав кредит", а "видав, і він обслуговується протягом визначеного періоду". Преференція прив'язана до якості портфеля, а не до його обсягу, щоб не штовхати банки нарощувати ризик заради вигоди. Це надасть банкам мотивацію повертатися обличчям до малого бізнесу.

Другий – цільове підкріплення компенсації кредитної ставки. Надходження від підвищеного оподаткування банківських надприбутків не пропадають безвісті в загальному котлі держбюджету, а спрямовуються в спеціальний фонд і звідти скеровуються на здешевлення кредиту для мікро- й малого бізнесу.

Потреби в додатковій бюрократизації немає, бо немає потреби створювати нову інституцію. В Україні віднедавна працює Національна установа розвитку, що була утворена на базі Фонду розвитку підприємництва. Її єдиним акціонером та учасником є уряд. Мінфін адмініструє програму пільгового кредитування "Доступні кредити 5-7-9%". Тобто механізм уже існує, налагоджений і має мережу банків-партнерів. Йому бракує лише стабільного і передбачуваного ресурсу.

Податок на банківські надприбутки – істотне, але не безмежне джерело. Пріоритетом має бути не "однакова ставка для всіх", а дешевий ресурс насамперед для кредитів виробничого мікро- й малого бізнесу там, де ефект для економіки найбільший і де ринок без компенсації не спрацює. Для цього сегменту реальна ставка має опускатися до 5-7%, а не становити непідйомні 20%.

Третій – розширення державних кредитних гарантій. Для мікро- й малого бізнесу бар'єр – не лише ціна кредиту, а відмова в кредитуванні: немає застави, немає кредитної історії. Коли держава бере на себе частину ризику дефолту, банк кредитує тих, кому раніше казав "ні", і закладає меншу премію за ризик у ставку.

Це не теорія. Подивімося на агросектор. Там уже діє Фонд часткового гарантування кредитів у сільському господарстві, створений за підтримки Світового банку, який бере на себе до половини непогашеного боргу фермера.

Результат відчутний настільки, що навіть НБУ визнав ці гарантії прийнятним видом забезпечення. Тобто держава вміє будувати галузевий гарантійний інструмент, слід лише масштабувати цю перевірену модель на сегмент мікро- та малого бізнесу і живити її, зокрема, надходженнями від податку на надприбутки банків.

Разом ці три інструменти повертають мотивацію кредитувати, опускають ставку до підйомної, знімають бар'єр застави. Фінансуються вони не новим навантаженням на економіку і бюджет, а поверненням ренти, яку згенерувала кон'юнктура монетарної політики. Це вибір на користь другого полюсу дихотомії, з якої я почав: не експропріація, а повернення ренти тому, хто платить за неї найдорожче.

Я не пропоную чіпати облікову ставку, це мандат і відповідальність НБУ. Я не пропоную ламати стерилізацію ліквідності, вона потрібна, принаймні зараз, поки інфляція не приборкана. Навпаки – НБУ щойно погіршив прогноз інфляції. Отже, простір для здешевлення грошей звузився і дорогі кредити з нами надовго.

Саме тому я ставлю вужче й чесніше питання: поки держава вимушено тримає дорогі гроші, наслідок цієї політики для найвразливішого сегменту економіки має бути компенсований. Джерело для цього є, його створила та сама політика.