Пенсія, яка не прийде

Недавно The Economist опублікував матеріал з промовистою назвою "Як бумери зіпсували Європу". Логіка проста: повоєнне покоління забезпечило собі щедрі державні пенсії та дешеву нерухомість, а фінансовий тягар переклало на молодь.

Зараз у Євросоюзі витрати на старіння поглинають чверть ВВП. У 1960 році одного пенсіонера утримували п'ятеро працівників, у 2026-му – лише 2,5. Солідарна система дедалі більше нагадує легальну фінансову піраміду.

Якщо перенести цей тренд на українські реалії, то стане зрозуміло: те, що для ЄС є повільним занепадом, для нас давно стало клінічним діагнозом. Голова податкового комітету Верховної Ради Данило Гетманцев написав відкрито: один працівник утримує одного пенсіонера і ця математика "не сходиться".

Дефіцит Пенсійного фонду закладений у бюджет: на пенсійне забезпечення у 2026 році передбачений 251 млрд грн, тоді як реальна потреба – щонайменше 280 млрд грн. Мінімальна пенсія – 2 595 грн, а фактичний прожитковий мінімум – понад 7 тис. грн. Тобто мінімальна виплата покриває трохи більше третини реальних потреб людини. Це не соціальний захист, це бідність з офіційним штампом.

Велика війна, міграція мільйонів працездатних людей за кордон і демографічна яма зробили солідарну пенсійну систему безперспективною для тих, кому зараз немає 45 років. Єдиний вихід – накопичення. Як з цим ідуть справи в Україні?

Ринок є, але він мізерний

Дані НБУ за 2025 рік дають чіткий зріз: загальні страхові премії із страхування життя десяти страхових компаній становили 6 млрд грн, резерви страховиків – 13,8 млрд грн. Якщо ж зазирнути всередину, то картина ще менш приємна.

Левова частка ринку – це класичне накопичувальне страхування (клас 19 за класифікацією НБУ): 4,3 млрд грн або 72% всіх премій із страхування життя. Саме цей клас є основним інструментом довгострокових заощаджень через страховиків в Україні. На клас 23 "Пенсійне страхування" припадає нуль. Цей клас в Україні не існує: жоден страховик не вибудував на ньому помітний бізнес.

Показовою є структура платників премій у накопичувальному страхуванні. Юридичні особи, тобто роботодавці, сплатили лише 17,8 млн грн із 4,3 млрд грн. Це 0,4% від усього потоку накопичувальних премій. Решта 99,6% – це приватні особи, які самостійно піклуються про своє майбутнє. Корпоративного пенсійного страхування через страхові компанії в Україні майже не існує.

Не набагато краща картина в недержавних пенсійних фондах. За даними НКЦПФР, на початку 2025 року налічувалося 57 НПФ. Загальна кількість учасників – 888 тис. осіб, це менше, ніж населення одного Запоріжжя чи Кривого Рогу.

Чиста вартість активів усіх НПФ – менше 4 млрд грн. Середній "пенсійний капітал" учасника – трохи більше 4 200 грн. За рік кількість учасників НПФ зросла менш ніж на 1 500 осіб. Для країни з понад 30 млн населення це повна стагнація.

Причини – регуляції та податки

Люди не вірять фінансовому ринку, але є й системна причина, яку не видно неозброєним оком. Регуляторне та податкове середовище влаштоване так, що найкращий інструмент для довгострокових корпоративних накопичень – накопичувальне страхування за класом 19 – опинився в найгірших умовах.

Ось у чому парадокс. Клас 19 – найгнучкіший і найзручніший інструмент для корпоративної пенсійної програми. Роботодавець може укласти договір страхування на користь працівника на будь-який строк: пʼять, десять, двадцять років. Можна передбачити гарантовану дохідність, зафіксовану в договорі.

Виплата при настанні строку може бути одноразовою або розстроченою – як зручно клієнту. Договір можна достроково розірвати з отриманням викупної суми. Накопичений капітал є власністю застрахованої особи і захищений від зовнішніх посягань. Страхувальником може бути роботодавець, а застрахованою особою – конкретний працівник, що ідеально підходить для корпоративних програм.

Клас 23 "Пенсійне страхування", навпаки, обтяжений жорсткими регуляторними вимогами НБУ. Виплата накопичених коштів можлива лише у формі ануїтету – довічної або строкової пенсійної ренти, але не одноразово. Строк договору жорстко прив'язаний до пенсійного віку, визначеного законодавством.

Договір забороняє передбачати гарантовану інвестиційну дохідність. Додаткові актуарні та звітні вимоги роблять продукт складним і дорогим. Не дивно, що жоден гравець ринку не розвиває пенсійне страхування за цим класом. Держава мала б стимулювати більш гнучкий клас 19, щоб принаймні через нього запрацювала корпоративна накопичувальна система. Натомість відбувається протилежне.

Дискримінація найкращого інструменту

Пільга для роботодавця в Податковому кодексі прописана так: внески компанії, сплачені за договорами недержавного пенсійного забезпечення та/або добровільного медичного страхування на користь працівника, не включаються до його оподатковуваного доходу, але в межах 30% нарахованої зарплати.

Цей ліміт спільний для обох напрямків. Звучить непогано, але є нюанс, що вбиває весь ефект. "Недержавне пенсійне забезпечення" в розумінні ПК та профільного закону – це внески до НПФ та договори страхування пенсії, тобто клас 23.

Договір накопичувального страхування за класом 19 не підпадає під це визначення. Якщо роботодавець укладає корпоративну накопичувальну програму через страховика за класом 19, то вся сума внеску включається до оподатковуваного доходу працівника: 18% ПДФО плюс 5% військового збору. З кожних 100 грн корпоративного пенсійного внеску держава забирає 23 грн ще до того, як вони почнуть працювати і приносити інвестиційний дохід.

Вийшла абсурдна ситуація: найзручніший для корпоративного накопичення інструмент (клас 19) поставлений у гірші умови порівняно з менш зручним (клас 23 або НПФ). Роботодавець, який хоче побудувати для своїх людей накопичувальну програму через страховика, карається фіскальним навантаженням.

Виплата при достроковому розірванні або по закінченні договору також оподатковується. Тобто гроші оподатковуються і на вході (у разі корпоративних внесків), і на виході. Замість принципу EET ("вхід звільнено – зростання звільнено – вихід оподатковано"), який діє в більшості розвинених країн, маємо модель, яку можна охарактеризувати як TTT (Taxed to the Teeth) – "оподатковано скрізь".

Ліміт витрат для роботодавця теж обмежений: ПК дозволяє відносити внески на недержавне пенсійне забезпечення до витрат компанії без коригувань лише в межах 15% нарахованого доходу працівника, але не більше 2,5 прожиткових мінімумів на місяць (у 2025 році – близько 6 600 грн). Усе, що понад цей поріг, підлягає коригуванню фінансового результату при обчисленні податку на прибуток.

Що потрібно змінити

Гетманцев анонсує перехід до auto-enrollment – автоматичного включення кожного найманого працівника до накопичувальної системи за польською моделлю. Це правильний вектор, але без синхронної зміни податкового режиму реформа буде косметичною. Щоб виправити ситуацію, потрібно зробити такі кроки.

По-перше – поширити пільгу на договори накопичувального страхування за класом 19, прирівнявши їх до договорів недержавного пенсійного забезпечення для цілей оподаткування. Це технічна правка, яка не вимагає революцій.

По-друге – збільшити ліміт з 30% до 50% нарахованої зарплати і вивести добровільне медичне страхування в окремий ліміт, щоб пенсійне накопичення і медичне страхування не конкурували за один і той самий фіскальний простір.

По-третє – рухатися до принципу EET: звільнити від оподаткування не лише вхід, а й інвестиційний дохід всередині накопичувального договору впродовж його дії.

Доки цього немає, 0,4% юридичних осіб у структурі накопичувальних премій залишатимуться вироком ринку. Американські програми акумулювали понад 7 трлн дол., бо держава зробила корпоративне пенсійне накопичення вигідним для роботодавця і працівника. В Україні всі НПФ разом узяті та всі резерви із страхування життя – це менше 18 млрд грн. Тобто один середній американський корпоративний пенсійний фонд більший за весь наш ринок у сотні разів.

Голова парламентського комітету публічно визнав: солідарна система мертва. Тепер потрібна воля зробити другий крок: прибрати фіскальні перешкоди для тих, хто готовий будувати альтернативу власними руками.