Чи має Трамп рацію?

"Успіх не спричиняє інфляції. Інфляцію спричиняє тупість", – так Дональд Трамп прокоментував дискусію навколо економічного зростання, інфляції та процентних ставок у США. Формулювання, як завжди в Трампа, провокативне, але за ним є важлива економічна теза: економічне зростання не є причиною інфляції.

Навпаки – зростання, яке базується на інвестиціях, технологіях, продуктивності та розширенні виробництва, може бути одним з найкращих способів зменшити інфляційний тиск. Проблема починається тоді, коли попит зростає швидше, ніж економіка здатна виробляти товари та послуги.

Для України це питання особливо важливе. Ми одночасно маємо фінансувати бюджетні видатки, що постійно зростають через війну, зберігати макроекономічну стабільність і створювати умови для швидкого відновлення. Тому хибно ставити питання як вибір між економічним зростанням і ціновою стабільністю. Наше завдання – створити таку модель зростання, яка не генеруватиме нову інфляцію.

Яке зростання нам потрібне

В економіці принципово важливо розрізняти зростання попиту і зростання виробничих можливостей. Коли підприємство інвестує в нове обладнання, автоматизує виробництво або впроваджує технології, економіка отримує додаткову пропозицію. Коли працівник стає продуктивнішим завдяки освіті й технологіям, країна може виробляти більше без пропорційного збільшення витрат. Коли держава інвестує в енергетичну, транспортну чи цифрову інфраструктуру, вона створює умови для розширення виробництва приватного сектору.

Це якісно інше зростання, ніж коли додатковий попит вливається в економіку, де бракує робочої сили, енергії, потужностей і товарів. У такому разі значна частина стимулу перетворюється на зростання цін. Тому правильне питання звучить не "чи потрібне економічне зростання", а "завдяки чому воно відбувається".

Якщо ВВП збільшується завдяки продуктивності та інвестиціям – це фундамент довгострокового розвитку. Якщо через надмірне розширення попиту за обмеженої пропозиції – це короткостроковий ефект, за який економіка заплатить інфляцією.

Україна має особливі обмеження

Українська економіка працює в умовах війни і це змінює звичайні макроекономічні рецепти. Ми маємо величезні оборонні видатки, значний бюджетний дефіцит, дефіцит робочої сили, пошкоджену інфраструктуру, високі безпекові ризики, залежність від зовнішнього фінансування та значний попит на імпорт.

Тому інфляція в Україні – не лише монетарна проблема. Це баланс між попитом, пропозицією, бюджетом, валютним ринком та інфляційними очікуваннями. Саме тому боротьба з інфляцією не може бути завданням лише центрального банку.

Чому НБУ змушений бути обережним

30 липня 2026 року правління НБУ підвищило облікову ставку до 15,5%. Регулятор пояснив це необхідністю протидіяти посиленню фундаментального інфляційного тиску та підтримувати привабливість гривневих інструментів.

За прогнозом НБУ, інфляція за підсумками 2026 року становитиме близько 10%, базова – 9,2%. Далі вона має знижуватися: до 6,9% у 2027 році, а цілі 5% – досягти наприкінці 2028-го. Водночас прогноз зростання реального ВВП на 2026 рік підвищено з 1,3% до 1,8%, а на 2027-2028 роки очікується близько 3% щороку.

Рішення про ставку можна оцінювати з позиції вартості кредитів для бізнесу, але якою буде ціна для бізнесу, якщо інфляційні очікування знову розкрутяться?

Висока інфляція – це також податок на бізнес. Вона ускладнює довгострокове планування, підвищує премію за ризик, скорочує горизонт кредитування та погіршує інвестиційні рішення. Тому цінова стабільність – не абстрактна мета центрального банку, а одна з передумов нормальної роботи економіки.

Водночас ставка не може бути універсальною відповіддю на всі проблеми. Монетарна політика здатна стримувати надмірний попит і підтримувати довіру до гривні, але вона не може побудувати електростанцію, повернути працівника з-за кордону, відновити зруйноване підприємство чи відремонтувати інфраструктуру. Це вже завдання економічної, фіскальної, регуляторної та структурної політики.

Україні потрібне зростання пропозиції

Після завершення війни Україна матиме унікальне вікно можливостей. Відбудова може стати не просто відновленням зруйнованого, а фундаментом нової економічної моделі. Однак для цього потрібні структурні зміни.

Приватний капітал. Україна не може відбудуватися лише коштом бюджету та міжнародної допомоги – потрібні українські та міжнародні інвестори. Для них необхідні захист прав власності, верховенство права, конкуренція, передбачувана регуляторна політика. Інвестор вкладає не лише в обладнання, а й у правила гри.

Страхування воєнних ризиків. Якщо держава та міжнародні фінансові інституції зможуть частково взяти на себе найкритичніші ризики, приватний капітал можна буде масштабувати в рази.

Енергетика. Енергетична стійкість – це не лише питання безпеки, а й питання зростання та інфляції. Надійна енергетика означає менші виробничі втрати, нижчі витрати бізнесу, більшу пропозицію товарів та послуг, тому інвестиції в енергетику є одночасно інвестиціями в зростання та цінову стабільність. Окремо варто спростити умови підключення бізнесу й домогосподарств до електромереж.

Люди та продуктивність. Найбільшим обмеженням економіки в наступні роки може стати не брак грошей, а брак людей. Повернення українців, адаптація ветеранів, професійна освіта, реформа вищої освіти, автоматизація, роботизація і зростання продуктивності праці мають стати частиною економічної стратегії.

Дерегуляція. Чим нижчі транзакційні витрати для бізнесу, тим вища продуктивність. Чим вища продуктивність, тим більша пропозиція. Чим більша пропозиція, тим менший інфляційний тиск. Отже, дерегуляція – це не лише питання свободи підприємництва, а й частина антиінфляційної політики.

Дешеві гроші не є самоціллю

Коли економіка переживає труднощі, природно вимагати дешевших кредитів, але дешевий кредит сам по собі не створює економічного зростання. Мета – доступне фінансування продуктивних інвестицій. Якщо дешевий ресурс іде у виробництво, він створює економічну цінність. Якщо ж він збільшує попит на дефіцитні товари, валюту, нерухомість чи імпорт, результат може бути протилежним.

Розвиток кредитування має відбуватися через гарантії, страхування, розподіл ризиків, розвиток ринку капіталу та захист прав кредиторів. Центральний банк не повинен перетворюватися на бюджет. Якщо держава вважає певний сектор стратегічним, вона має підтримувати його через бюджетні програми чи гарантії.

Фіскальна і монетарна політика – разом

Під час війни великий бюджетний дефіцит неминучий. Питання не в тому, чи можемо ми його уникнути, а в тому, як його фінансувати.

Максимальне залучення зовнішнього фінансування, грантів і довгострокових ресурсів міжнародних партнерів дозволяє зменшувати внутрішній тиск на фінансову систему. У 2026 році питання актуальне як ніколи: кошти передбачені міжнародними угодами, а вузьким місцем залишається темп реформ.

Натомість надмірне перекладання бюджетних потреб на внутрішній фінансовий ринок або монетарну систему посилює інфляційні ризики. Тому незалежність монетарної політики та відповідальна фіскальна політика – не конкуренти. Вони мають бути двома опорами однієї макроекономічної стратегії.

То чи має Трамп рацію?

Економічне зростання справді не є ворогом цінової стабільності, але з цього не випливає, що будь-яке стимулювання корисне. Зростання може бути антиінфляційним, якщо воно збільшує пропозицію, і воно може бути інфляційним, якщо попит зростає швидше, ніж виробничі можливості економіки. Саме тому замість суперечки "зростання чи інфляція" варто говорити про якість зростання.

Для України це питання особливо важливе. Ми не просто відновлюємо ВВП – ми будуємо економічну модель наступних десятиліть. Можна спробувати купити швидке зростання дешевими грошима, бюджетним попитом та адміністративними рішеннями, а можна використати відбудову як можливість залучити приватний капітал, підвищити продуктивність, модернізувати енергетику і повернути людей.

Перша модель дає короткостроковий ефект і довгострокові проблеми. Друга модель потребує більше роботи зараз, але створює основу для багаторічного зростання. Я переконаний, що Україні потрібна саме друга модель.

Наша мета – не просто вийти на певний рівень ВВП, а створити економіку, здатну стабільно зростати без постійного прискорення інфляції. Тому в головному я з Трампом погоджуюся: зростання не є ворогом цінової стабільності.

Ворог – економічний дисбаланс. Ворог – коли попит системно випереджає пропозицію. Ворог – коли короткостроковий політичний ефект ставлять вище довгострокової стійкості. Нарешті, ворог – коли ми плутаємо збільшення кількості грошей в економіці із збільшенням її реального багатства.

Україна має шанс довести, що можна одночасно відновлюватися, зростати й зберігати цінову стабільність. Однак для цього зростання має бути не надрукованим, а виробленим – підприємцями, працівниками, інвесторами, технологіями та продуктивністю. Саме таке зростання є стійким і саме воно має стати фундаментом сильної української економіки після війни.