"Зелена" енергія як ресурсний колоніалізм
Заява про створення Карпатського вітроенергетичного кластера потужністю 1,5 ГВт і можливість перетворити Карпати на постачальника енергії для Євросоюзу викликала гостру суспільну реакцію. За орієнтовними оцінками, з огляду на сучасні параметри обладнання, йдеться про 250-300 промислових вітрових турбін, хоча остаточна конфігурація такого кластера публічно не представлена.
Дискусія звелася до знайомого протиставлення: або ми підтримуємо розвиток відновлюваної енергетики та енергонезалежність, або захищаємо Карпати і нібито виступаємо проти інвестицій, модернізації та євросоюзівського майбутнього. Суспільству пропонують два взаємовиключні варіанти, хоча альтернатива існує.
Асоціація професіоналів довкілля послідовно підтримує розвиток відновлюваної енергетики, сучасних технологій, збалансоване просторове планування та посилення енергетичної незалежності України, але підтримка ВДЕ не означає згоди на будь-які проєкти, у будь-яких місцях і без належної оцінки наслідків.
Питання не в тому, чи потрібна Україні чиста енергія – безумовно потрібна. Питання в тому, де, яким способом, у яких обсягах і за яких умов її виробляти.
Три проблеми, які не можна змішувати
Зараз просувається кілька небезпечних підходів. "Зелений" статус енергетики використовується як аргумент для виправдання шкоди природі. Нові генеруючі потужності плануються без урахування можливостей та обмежень енергосистеми. Рішення з меншим впливом на довкілля та більшим ефектом для енергетичної стійкості лишаються поза увагою. Ці проблеми потрібно розділяти.
Перша проблема – неналежне просторове планування. Наявність ділянки або вітрового потенціалу не є достатніми підставами для розміщення енергооб'єктів. Потрібно враховувати природоохоронну цінність території, ландшафтні особливості, біорізноманіття, водні ресурси, рекреаційний потенціал, інтереси громад, інфраструктуру, сукупний вплив реалізованих і запланованих проєктів.
У горах вплив не обмежується фундаментами турбін. Потрібні дороги для доставки великогабаритного обладнання, монтажні майданчики, кабельні траси, підстанції, ЛЕП. Усе це означає земляні роботи, втручання в схили, зміну поверхневого стоку, вирубування рослинності та фрагментацію природних оселищ. Саме тому вітрова електростанція на зміненій території біля наявної інфраструктури та промислове освоєння високогірного хребта не можуть оцінюватися за однаковою логікою: вирішальне значення має не лише технологія, а й місце її розташування.
Друга проблема стосується енергосистеми. Нові потужності мають відповідати реальним можливостям мереж, структурі споживання, пропускній здатності інфраструктури, доступності накопичувачів та балансуючих потужностей.
Заявлені 1,5 ГВт встановленої потужності не означають, що енергосистема постійно отримуватиме 1,5 ГВт електроенергії. Вітрова генерація залежить від погодних умов, її потрібно інтегрувати з мережею та балансувати, електрику слід передавати до споживачів або експортних перетинів.
Концентрація генерації в невдалих місцях або будівництво без синхронної модернізації мереж може послабити стійкість системи. Тому до оголошення масштабів нового кластера суспільство має побачити не лише цифру встановленої потужності, а й схему приєднання, оцінку пропускної здатності мереж, модель балансування, потребу в накопичувачах та прогноз фактичного виробництва.
Третя проблема – підміна енергонезалежності нарощуванням генерації за будь-яку ціну. Україні можуть радити виробляти більше енергії у будь-яких доступних локаціях, зокрема для задоволення зовнішнього попиту. За такого підходу природні території починають розглядатися передусім як ресурс для розміщення інфраструктури, а не як частина довгострокового природного капіталу країни.
Присмак "зеленого" ресурсного колоніалізму
Експорт електроенергії до ЄС не є проблемою. Він може приносити Україні інвестиції, валюту, податки, сприяти інтеграції з євросоюзівським енергоринком.
Проблема виникає тоді, коли експортна модель будується на недооціненій вартості природних територій. Електроенергія та прибуток спрямовуються назовні, тоді як екологічні втрати, конфлікти з громадами і витрати на відновлення лишаються Україні. "Зелений" перехід набуває присмаку ресурсного колоніалізму.
Це не означає, що кожен інвестор або експортний енергетичний проєкт є проявом колоніальної політики. Йдеться про модель ухвалення рішень, за якої економічно слабша країна надає свої території та природний капітал для потреб сильніших економік, але не включає повну вартість екологічних втрат до ціни проєкту.
Україна знає роль постачальника сировини. Раніше йшлося про руду, деревину, зерно. Тепер у цій моделі може з'явитися "зелена" електроенергія. Змінюється продукт, але не змінюється місце України в ланцюгу створення вартості.
Якщо заради додаткових мегаватів знищуються цінні екосистеми, ландшафти та оселища видів, країна втрачає не лише природні території, а й екосистемні послуги, туристичний потенціал, здатність територій утримувати воду й вуглець, стійкість до кліматичних змін та частину майбутньої економічної цінності.
Ці втрати майже ніколи не відображаються у вартості електроенергії. Саме тому проєкт може виглядати економічно привабливим для інвестора, але бути збитковим для країни в довгостроковій перспективі.
Екосистемні послуги Карпат досі не оцінені належним чином, хоча така оцінка мала б стати одним із базисів сталого розвитку регіону. Природні системи Карпат формувалися тисячоліттями: вони забезпечують регулювання водного стоку, накопичення вуглецю, регулювання мікроклімату, захист ґрунтів і схилів, підтримання біорізноманіття, рекреацію і туризм. Усе це має не лише природоохоронну, а й цілком конкретну суспільну та економічну цінність.
Відсутність повної оцінки цих послуг не означає, що вони нічого не варті, і не дає права вважати природний капітал безкоштовним ресурсом без обмежень.
Виникає ризик принципово неправильної послідовності рішень: не оцінивши природний капітал Карпат і наслідки його втрати, ми вже готові обговорювати масштабне промислове освоєння територій заради виробництва електроенергії, частина якої може бути орієнтована на зовнішній ринок.
До ухвалення рішень про масштабне освоєння слід визначити, які функції виконують ці території, які екосистемні послуги забезпечують, яка їх економічна та суспільна цінність і що буде втрачено внаслідок незворотної зміни ландшафтів.
Лише після цього можна коректно порівнювати цю вартість з вигодами від енергопроєкту. Інакше прибуток від генерації буде порахований до копійки, а вартість природних втрат не потрапить у розрахунок, і вітрова електростанція виглядатиме економічно ефективною лише тому, що значну частину її реальної ціни буде перекладено на природу, громади та майбутні покоління.
Особливо дивно виправдовувати цей підхід євросоюзівським "зеленим" переходом: сам Євросоюз рухається не шляхом безконтрольного розміщення ВДЕ.
Директива RED III передбачає визначення зон прискореного розвитку відновлюваної енергетики, але пріоритет віддається дахам, фасадам, промисловим майданчикам, транспортній інфраструктурі, шахтам, звалищам і деградованим землям. Водночас із таких зон мають вилучатися території Natura 2000, інші природоохоронні території та основні міграційні шляхи птахів.
Тобто підхід полягає в тому, щоб заздалегідь визначити території, де прискорений розвиток ВДЕ створюватиме найменший ризик для довкілля.
Окремого врахування потребує міжнародно-правовий режим Карпат. Україна є стороною конвенції про їх охорону та сталий розвиток, а також протоколу про збереження і стале використання біологічного та ландшафтного різноманіття.
Ці зобов'язання передбачають урахування цілей збереження біологічного та ландшафтного різноманіття Карпат у територіальному плануванні, управлінні земельними ресурсами, розвитку інфраструктури та енергетиці. Тому масштабний розвиток вітроенергетики в Карпатах має оцінюватися не лише через допустимість кожного об'єкта, а й з урахуванням сукупного впливу на регіон загалом.
Чому висновку з ОВД недостатньо
Вітрові електростанції з двома і більше турбінами або установками заввишки понад 50 метрів підлягають оцінці впливу на довкілля (ОВД), але навіть належно проведена ОВД не здатна замінити стратегічне оцінювання розвитку регіону.
Якщо сотні турбін розділити між різними компаніями, громадами та процедурами, кожен окремий проєкт може виглядати локальним і відносно обмеженим. Сукупний вплив усіх доріг, підстанцій, ліній електропередачі, вирубок і фрагментації територій проявиться лише на рівні Карпатського макрорегіону.
Тому спочатку мають бути просторове планування та стратегічна екологічна оцінка задуму: визначення територій, де розвиток ВДЕ доцільний, де він можливий лише за додаткових умов і де промислове енергетичне будівництво неприпустиме. Лише після цього можна переходити до ОВД конкретних об'єктів.
Якщо держава спочатку політично оголосить необхідний обсяг генерації, інвестори вкладуть кошти в підготовку майданчиків, а громади отримають обіцянки надходжень – процедура ОВД опиниться під значним тиском. Замість відповіді на запитання, чи можна реалізовувати проєкт у цьому місці, від неї очікуватимуть лише переліку заходів, які дозволять оформити ухвалене рішення.
Так дискредитується не лише ОВД, а й ідея відновлюваної енергетики. Якщо під назвою ВДЕ суспільству пропонують будівництво без належного планування, аналізу альтернатив та оцінювання сукупного впливу, люди починають сприймати чисту енергетику не як частину рішення, а як нове джерело загроз.
Інший порядок рішень існує
Україні не потрібно обирати між дефіцитом електрики та освоєнням цінних територій. Альтернатива є, але вимагає іншої послідовності державних рішень.
Енергетична ефективність та модернізація мереж. Найдешевша та найменш конфліктна енергія та, яку не потрібно додатково виробляти через неефективне споживання або втрачати під час передачі.
Розподілена генерація. Дахові сонячні електростанції, громадські енергетичні проєкти, накопичувачі та інші рішення, які підвищують стійкість системи і зменшують залежність від великих централізованих об'єктів.
Правильний вибір локацій. Нові промислові проєкти варто орієнтувати передусім на забудовані, промислові, деградовані та інші порушені території, а також на ділянки поблизу наявної мережевої і транспортної інфраструктури.
Місце розташування має визначатися не наявністю вільної землі чи великої швидкості вітру, а енергетичною доцільністю, можливістю підключення та мінімальним впливом на довкілля. Для цього потрібні прозоре просторове планування, незалежна ОВД, аналіз сукупного впливу проєктів та участь громад.
Розподіл відповідальності. Слід визначити, яку частину створеної вартості отримають громади, хто відповідатиме за демонтаж обладнання після завершення експлуатації і за які кошти відновлюватимуться території. Без цього приватизується прибуток, тоді як екологічні втрати і майбутні витрати залишаються державі.
Енергію для України та ЄС можна виробляти без перетворення Карпат на суцільний енергетичний майданчик. Спочатку – підвищити ефективність і використати потенціал наявної інфраструктури. Потім – розвивати чисту генерацію на забудованих і порушених територіях, посилюючи мережі та накопичення. Лише після цього – розглядати нове будівництво там, де його вплив прийнятний.
Енергетична незалежність не може вимірюватися лише кількістю мегаватів. Вона також означає здатність держави самостійно визначати, які території стратегічно важливі, які природні ресурси не можна втрачати, хто отримуватиме вигоду від їх використання і якою може бути прийнятна ціна енергетичного розвитку.
Україні потрібна не максимальна кількість енергетичних проєктів, а стійка, ефективна й відповідальна енергосистема. Кожне рішення має відповідати чотирьом критеріям: зміцнювати систему, бути економічно обґрунтованим, мати мінімальний вплив на довкілля та враховувати інтереси громад. Якщо проєкт не відповідає цим умовам, його не можна виправдовувати ні "зеленим" статусом, ані потребами євросоюзівського ринку, ані гаслом енергетичної незалежності.
Чиста енергія, отримана через непрозорі, екологічно необґрунтовані та нав'язані суспільству рішення, не є повноцінним "зеленим" переходом. Це лише стара ресурсна модель, пофарбована в зелений колір.