4 бар’єри для швидкої відбудови енергосистеми зеленими технологіями, і як їх подолати

Локальних та іноземних інвесторів, які готові вкладати гроші у будівництво об’єктів зеленої генерації, в Україні немало. І з точки зору природних ресурсів, Україна — дуже приваблива для таких проєктів. 

Однак є низка викликів, що створюють перешкоди для швидкого та масштабного зеленого будівництва.

Бар’єр 1 — логістичний. Потрібен морський коридор для імпорту обладнання

Сьогодні два найбільш популярних регіони для вітрових проєктів — це південь і захід України, в першу чергу через свій вітропотенціал. Однак з початком повномасштабного вторгнення критично постало питання логістики габаритних компонентів вітрогенеруючих установок, адже виробники турбін відмовляються доставляти обладнання на майданчики проєктів, як раніше, а везуть тільки до безпечних пунктів кордону. 

Навіть до великої війни виконання вимог навантаження на мости та радіусів розвороту доріг, аналіз маршрутів та пропускної здатності автошляхів були важливим процесом девелопменту проєктів, зараз же — вони потребують першочергової уваги. 

Довжина компонентів вітрової турбіни може сягати більше 80 м, і в теперішніх умовах доставити таке великогабаритне обладнання, не використовуючи глибоководні порти, майже неможливо. 

Класичний маршрут на півдні зараз — доставка компонентів до румунської Констанци, далі перевезення на баржах Дунаєм в порти Рені чи Ізмаїлу і потім через єдиний міст, що з’єднує регіон південної Бессарабії з великою Україною. 

І це при тому, що інші мости зруйновані, а на цей самий маршрут претендує весь пасажирський та товарний обіг Півдня. Це надзвичайно дорого, складно і ризиковано. Ряд портів великої Одеси працює на імпорт обладнання, але не енергетичного і це поодинокі кейси. 

В Україні є показовий приклад з зерновим коридором. Аби він працював, з боку держави та різних стейкхолдерів було витрачено багато зусиль, і це дало результат. Я вважаю, що енергетика є не менш стратегічно важливою галуззю і вартує таких зусиль. 

Через порти Южного чи Чорноморська доставляти обладнання було б значно простіше. 

Нам потрібний активний діалог г з Міністерствами інфраструктури та енергетики, з адміністрацією морських портів про те, як розморожувати порти на прийняття енергетичного обладнання. 

Учасниками діалогу також мають бути страхові компанії, бо є програми державного страхового забезпечення для низки вантажів. Зараз переговори якщо і відбуваються, то це поодинокі ситуативні випадки з кожним окремим девелопером, єдиної роботи над питанням, як нам завести критично необхідні сотні вітротурбін наступного року немає. А вони нам потрібні аби замістити втрачені потужності — 1-2 гВт нової вітрогенерації цілком досяжні вже наступного року. 

Якщо ми говоримо про доставку обладнання для вітропроєктів у західному регіоні, то потрібно вести перемовини з Польщею та Словаччиною, щоб спрощувати транзит великогабаритних енергетичних вантажів через сухопутні кордони. 

Необхідне сприяння дорожніх, патрульних служб, поліції, бо без виділених зелених коридорів тут не обійтись. 

Бар’єр 2 — зарегульованість та непередбачуваність енергоринку. Потрібні інструменти хеджування

Український енергоринок є одним з найбільш зарегульованих і одночасно, непередбачуваних секторів української економіки. За минулий рік Регулятор переглянув цінові обмеження двічі, і вже один раз — цьогоріч, повідомляючи гравців менше ніж за тиждень. 

Також в другому кварталі були внесені суттєві зміни в те, як відбувається ціноутворення на балансуючому ринку, що суттєво вплинуло на економіку діючих та нових проєктів.

В Україні поки що відсутні середньо- (півроку — рік) й довгострокові інструменти (1-5+ років) продажів електроенергії. Найдовші контракти, що пропонує велика державна генерація, зазвичай не перевищують місяць. Більшість же комерційних гравців задовольняються продажами на день вперед. 

Тож якщо ви не є великою промисловою групою, якщо ви тільки заходите на цей ринок і ваш профіль — це генерація, а не продажі — то у вас проблеми. Для банку чи інвестора немає не те що гарантії, а навіть уявлення про те, за якою ціною і кому він продаватиме енергію в наступному році. 

ВДЕ-проєкти мають окупність від 6 до 10 років, при цьому 1-2 роки вони будуються. Наважитися вкласти інвестиції в такий довгий горизонт — важко. Потрібні хоча б орієнтовні коридори цін, щоб орієнтуватись на грошовий потік, ризики, розмір кредиту і дати інвесторам якісь гарантії, що проєкт виживе і буде дохідним.

На європейському енергоринку є механізми управління ціновими ризиками, які нам ніщо не заважає імплементувати — ф'ючерсні та форвардні контракти, інструменти цінового хеджування, корпоративні PPA (синтетичні договори купівлі-продажу). І не варто одразу брати приклад Німеччини з її енергоф’ючерсами на 10 років — у Румунії, Словаччині, Угорщині контракти укладаються на 5-6 років, відкрито публікуються на біржі і дають всьому ринку орієнтири реальних цін. 

До речі, після приєднання до ENTSO-E та низки лібералізаційних дій, кореляція цін між українським та сусідніми європейськими енергоринками спостерігається на рівні 85%, тобто нам потрібно активніше продовжувати інтеграцію та вже використовувати європейські інструменти продажу. 

В Україні тільки-но починає з’являтись середньостроковий сегмент РРА з фіксованою ціною на півроку, хоча поки що це дуже рідкісні випадки як відповідь на нестачу потужностей. 

Ми маємо такі кейси в нашому портфелі, але вони поодинокі та не масштабні. Для споживачів, промислових виробників це гарантія сталої поставки без ризиків зупинки роботи підприємства. 

Перевага розгалуженої генерації якраз у тому, що якщо одна станція вийшла з ладу, інші підхоплять. Більше того, зелена генерація допомагає підприємствам виконувати соціальні та екологічні цілі сталого розвитку, що для компаній, орієнтованих на європейські ринки, дуже важливо.

Але на сьогодні перехід на середньо- та довгострокові механізми роботи ринку масово неможливий, доки держава як основний маркет мейкер не почне розвивати такі ініціативи й направляти ринок до найкращих практик. 

Бар’єр 3 — технічні умови. Потрібно пріоритизувати швидкість їхньої видачі інвесторам та девелоперам

Аби приєднати потужності нового енергооб’єкту до мережі, виробнику потрібно отримати технічні умови від операторів систем передачі (Укренерго) або систем розподілу (обленерго). 

Вони приймають рішення про доступність потужностей в точках приєднання, необхідні реконструкції підстанцій чи ліній електропередач тощо. 

Тут є кілька важливих питань, зокрема швидкість видачі технічних умов. Зараз, коли енергетична інфраструктура підстанцій та ліній пошматовані атаками, вони потребують ремонтів і реконструкцій, й процеси видачі техумов затягуються. 

Як наслідок, це затримує будівництво нових потужностей, ми самі мали досвід з отриманням дозволів близько 5 місяців. А є кейси, коли об’єкти доєднуються до мережі, але через брак ремонтів генеруючі об’єкти не працюють на повну потужність. 

Уявіть ситуацію: інвестор побудував енергооб’єкт під час війни, але працювати він може десь на 50%. Перекладати на інвесторів всі моменти, пов’язані з станом мереж і підстанцій — неправильно. 

Зрозуміло, що процеси через обстріли і повільні ремонтні роботи ускладнені, але загалом ці інституції повільно працювали і без цього.

Тому дуже важливо, аби державні оператори були в постійному робочому контакті з девелоперами і казали: "Ми готові швидко забезпечити підключення в таких точках, нам потрібна така-то потужність. Можете? Доцільно? Готові?". 

Потрібно взяти під контроль і пріоритизувати всі наявні процеси з видачі технічних умов активним інвесторам і девелоперам, поставити дуже конкретні цілі й дедлайни. 

Бар’єр 4 — брак кваліфікованих спеціалістів. Впроваджувати державні програми розвитку, залучати з-за кордону

Останній бар’єр, про який розповім — обмеженість кваліфікованого персоналу для будівництва й управління ВДЕ-проєктами. До початку повномасштабного вторгнення виробники вітротурбін несли відповідальність не тільки за поставку обладнання на майданчик, а й за монтаж, запуск та подальше обслуговування. Зараз цього немає. 

Нам доводиться при будівництві об’єктів залучати купу різнопрофільних підрядників: одні збирають, другі займаються інжинірингом і супервайзингом, треті підключають турбіни до мережі, інші надають сервісне обслуговування. 

В Україні критично не вистачає інженерної, будівельної, електротехнічної експертизи у сфері ВДЕ. Це специфічні об’єкти, будівництво та сервісне обслуговування яких досить складне. 

Середня тривалість життя вітротурбіни — 25 років, і вона потребує регулярного огляду, ремонту, це робота підвищеної небезпеки. Ці спеціальності і раніше у нас були доволі рідкісними, а зараз, враховуючи мобілізацію, тим паче. 

Тож для гравців енергоринку у пріоритеті має бути вирощування таких спеціалістів у власному штаті. Але зі зростанням нових об’єктів їх все одно не вистачатиме, тож має працювати державна політика на навчання та розвиток таких спеціальностей або залучення спеціалістів з-за кордону (зокрема шляхом спрощених візових режимів тощо).

Зелена енергетика в Україні має величезний потенціал, але інвестори та девелопери стикаються з низкою бар’єрів, які уповільнюють розвиток галузі. Від складної логістики та зарегульованого ринку до проблем із технічними умовами та браком кваліфікованих кадрів — ці виклики потребують комплексного підходу для їх подолання. 

Держава разом з іншими стейкхолдерами має створити сприятливі умови для розвитку зеленої енергетики, що дозволить ефективно замістити втрачені потужності та забезпечити сталий розвиток енергоринку.