Хороший інвестор для України

І звісно ж, наш ідеальний інвестор не ставить жодних запитань, окрім "скільки грошей вам потрібно?"

Та на жаль, такі ідеальні інвестори живуть лише у нашій пост-совковій уяві. А ті іноземні інвестори, які присутні на наших теренах, питання ставлять, і часто незручні. Вони можуть крутити носом, коли їм пред’являють семизначний чек за підключення нового заводу до електромережі, можуть висловлювати своє невдоволення, коли на їх заводі проводять маски-шоу. Врешті, вони можуть вимагати дивіденди від мажоритарних власників бізнесу. І звісно ж, вони завжди розраховують, що позики, які вони надають, їм повертатимуть вчасно і з відсотками.

Тому що інвестор  - це зовсім не благочинець. Він гроші рахує. І нервує, коли його очікування, що ґрунтуються на попередніх домовленостях, чи то з державою, чи з приватним бізнесом, не справджуються.

Ми часто не розуміємо, що залучення інвестицій – це не досягнення саме по собі. Бо залучивши інвестиції в капітал чи позикові кошти, ми беремо на себе відповідальність за те, що усі домовленості, на основі яких ми отримали гроші, будуть дотримані. І в ідеальному світі – беремо на себе зобов’язання, що повернемо інвестору більше, ніж він вклав.

Але до зобов’язань ми так не ставимося. Ми часто живемо за принципом, що беремо чуже, – а віддавати завжди доводиться своє. Порушивши зобов’язання за першої ж нагоди, ми починаємо уникати та демонізувати тих інвесторів. Починаємо розповідати, що вони забагато хочуть. Хочуть позбавити наш уряд незалежності, вимагаючи участі у створенні антикорупційних органів, або наполягаючи на піднятті роздрібних цін на газ. Чи то лізуть не у свої справи, контролюючи, щоб позичальник не роздував свої витрати та апетити до нових ризикових інвестицій, а натомість зберігав спроможність повернути борг.

Далі, ми переходимо на особистості – починаємо розповідати, що інвестор, з яким ми не розрахувалися, якийсь підозрілий. А може він і не інвестор взагалі. Бо справжній інвестор – він же інвестує. А цей тільки щось там вимагає (дивіденди, борги, реформи), як рекетир якийсь. А може він і не інвестував нічого. А якщо й інвестував, то дуже давно – ще за попередньої влади, яка звісно була неправильною (от наївний був). А може і не інвестував, а так, спекулював (бо ж, здуріти, – він хоче повернути більше, ніж вклав). І взагалі, треба ще розібратися, звідки у нього були гроші на інвестиції.

От візьмемо хоча би випадок невиконання державним Приватбанком зобов’язань перед тримачами єврооблігацій, що у нього виникли ще за часів його приватного буття під Коломойським. Український уряд, який націоналізував банк, просто вирішив, що може не заплатити борг банку перед усіма кредиторами-тримачами облігацій. Натомість, можна просто оголосити їх усіх "пов’язаними сторонами" з банком. Не тому, що вони справді усі там пов’язані, а тому, що формально банк винен був гроші не тримачам облігацій напряму, а через пов’язану з банком  британську компанію, яка і випустила боргові цінні папери.

Звісно, кредитори "повинні були знати", що банк був ненадійний. Бо з якої це радості вони довіряли аудиторській звітності банку, яка чомусь роками розповідала, що там усе гаразд? І чому це вони мали вірити Нацбанку, який протягом року до оголошення банку неплатоспроможним не втомлювався запевняти всіх, що закиди про ненадійність банку не відповідають дійсності?

Ми не хочемо чути, що тримачі облігацій банку мають таке саме право на дотримання їх інтересів, як і інші іноземні кредитори банку (які так само "все знали"), типу Cargill. Ми обурюємося, коли дізнаємося, що навіть за шість років після порушення їх прав, тримачі облігацій і далі намагаються через суд ці права відстояти.

В Приватбанку нас публічно переконують, що крапку в суперечці з держателями облігацій поставив арбітраж у Лондоні. Буцімто там вже давно з усім розібралися, і вже нема про що сперечатися. Але той самий суд встановив, що ті інвестори, що не були визнані пов’язаними сторонами з банком, мали право вимагати від банку виплату боргу. Однак у цьому праві їм пізніше було відмовлено лише через те, що банк Англії визнав процедуру списання облігацій, на прохання Нацбанку України. Тут англійських банкірів не збентежило те, що списанням боргів Приватбанку займався зовсім не Нацбанк, а Фонд гарантування. До того ж, Банк Англії, очевидно, у своєму рішенні керувався лише позицією НБУ, не питаючи про позицію постраждалої сторони. А це залишає багато запитань стосовно об’єктивності такого рішення. Очевидно, погодившись прийняти до уваги позицію Банку Англії в міжнародному арбітражі, тримачі облігацій вчинили необачно, але це не означає, що вони не мають права й надалі відстоювати свої інтереси в інших юрисдикціях.

В комунікації з зовнішнім світом, ми не втомлюємося повторювати, що суди у нас змінилися, але коли кредитори Приватбанку намагаються відстояти свої  інтереси в цих "реформованих" судах, ми підозрюємо "зраду".

Наша держава, в особі президента країни та керівництва Нафтогазу, зустрічається з топами  JP Morgan для обговорення інвестицій у відбудову країни та розвиток, називаючи цю інституцію найбільшим інвестиційним банком світу. Але в той же час, наша держава в особі Приватбанку робить усе, щоб відмовити JP Morgan Securities у праві на повернення коштів, інвестованих в облігації банку, очевидно, маючи інвестора чи то за спекулянта, чи то за посіпаку Коломойського, чи то за російського агента.

Звісно, ми сьогодні сподіваємося залучити якихось "кращих інвесторів, не таких як колись". І у нас на те є шанс через величезну увагу всього світу до проблем України. Але і нам потрібно мінятися. Усвідомити, що вони нам нічого не винні. Навпаки, якщо ми з ними хочемо налагодити довгострокові відносини з потенційними інвесторами, це ми повинні навчитися брати на себе зобов’язання перед ними. І вже точно нам треба змінювати наше ставлення до них. Вони – наші потенційні партнери. І так, вони тут хочуть заробити. Заробити на нас. Але і заробити для нас.