Як не поховати репутацію України на глобальному зерновому ринку

Минають роки, змінюються президенти й уряди, і лише одна традиція в Україні залишається незмінною – збиткові державні підприємства з їхнім "невмінням" заробляти гроші та мислити стратегічно.

Сьогодні хочу звернути увагу на Державну продовольчо-зернову корпорацію України (ДПЗКУ).

ДПЗКУ – національний оператор зернового ринку України, лідер у сфері зберігання, переробки, перевалки та експорту зернових (саме так написано на офіційному сайті акціонерного товариства).

Втім реальність не є такою позитивною. 

ДПЗКУ – це планово-збиткова корпорація, перевантажена кредитними зобов’язаннями, з прадавньою інфраструктурою, поганими боргами, постійно змінюваним керівництвом, без важливих для країни завдань і головне – без перспектив на майбутнє, якщо залишити все як є.

Лише у 2020 році ДПЗКУ отримала 5,8 млрд грн збитків – найбільше з усіх підприємств, що входять до сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. За роки існування збитковість корпорації сягає близько 30 млрд грн. І це все дані офіційних звітів.

Підливає масла у вогонь ще $1,5 млрд кредиту від "Ексімбанку Китаю" під державну гарантію України, що ДПЗКУ отримала у грудні 2012 року для забезпечення виконання 15-річної Генеральної угоди на поставки українського зерна до Піднебесної.

На превеликий жаль, корпорація роками не в змозі виконувати свої зобов’язання щодо поставок зерна і, на жаль, крокує до дефолту з причин неможливості обслуговувати кредит.

Чому державна корпорація стала проблемою на успішному зерновому ринку України? Чому за її помилки цілком імовірно доведеться розплачуватися звичайним українцям – платникам податків?

Зерновий баласт із минулого

Усім нам і мені особисто часто доводилося чути від "експертів", що Державна продовольчо-зернова корпорація України – життєво необхідна державі структура для економічної безпеки та майбутнього домінування на зерновому ринку України й навіть світу. 

Вона, мовляв, має допомагати товаровиробникам фінансувати вирощування врожаю, балансувати цінові коливання на внутрішньому зерновому ринку шляхом інтервенцій, бути резервним фондом України на випадок масштабної війни чи інших катастроф, поважним представником держави у торгівлі зерновими на світових ринках, наповнювати бюджет прибутками та податками. 

Це нагадує скоріше гасла часів Радянського Союзу: контролювати, рятувати, годувати, наповнювати бюджет за тих же фактичних підходів, коли гасла були, але навіть спроб їх виконати ніхто не робив. 

Понад те, слід зауважити та пояснити "експертам", що сьогоднішня ДПЗКУ не має жодного стосунку ні за статутом, ні за законами України до всього перерахованого вище. 

ДПЗКУ створена 2010 року на базі державного підприємства "Хліб України", коли останнє накопичило таку шалену кількість боргів й негативної репутації, що вже не могло нормально існувати. 

Але навіщо вирішувати проблеми та повертати борги, скажімо, шляхом розпродажу на той час ще цінного майна у вигляді внутрішніх та портових елеваторів, якщо можна їх просто забути? 

Тож за принципом "все, що я вам винен, я вам пробачаю" було вирішено борги залишити на старій компанії "Хліб України", а її активи – елеватори передати новоствореній чистій корпорації ДПЗКУ. 

Спочатку ДПЗКУ хотіли зробити державним підприємством (ДП), втім у 2014 році корпорація стала акціонерним товариством (АТ) – без жодної гривні фінансування з державного бюджету України, статутної місії та візії щодо порятунку країни. 

Нині, по суті, це просто юридичний суб’єкт, що через статутну господарську діяльність має на меті заробляти прибуток своєму акціонеру – Міністерству аграрної політики та продовольства України, з дотриманням вимог чинного законодавства. 

За статутом і чинним законодавством, ДПЗКУ заборонено втручатися в економічну політику держави і бути "рятівником" українського ринку чи будь-кого з його учасників. 

Такими суперповноваженнями корпорацію безпідставно наділили "експерти" та "рятівники", які хочуть її збереження з очевидних причин: аби не втрачати приватну зернову годівницю та корупційні схеми, які були в ній створені.

Ще одна "мантра" захисників ДПЗКУ – підприємство є золотим активом держави, і прийде час (коли – невідомо) і Україна продасть його за мільярди доларів. 

Знову ж таки, а звідки такі райдужні перспективи? Можливо, ДПЗКУ має якісь вагомі активи, сучасну чи унікальну інфраструктуру, виробляє ексклюзивну продукцію? 

Та ні, все з точністю до навпаки – корпорацією належним чином "не займалися", обладнання фізично зношене та морально застріле і головне – корпорація ніяк не може конкурувати з приватними зерновими компаніями, що далеко випереджають державну компанію за прибутками, обсягами експорту, доступом до світових ринків збуту, кількістю та якістю елеваторів і загалом активів, але насамперед – за своєю незаплямованою та бездоганною репутацією, що є найціннішим активом у сучасному світі. 

То, може, ДПЗКУ є суперприбутковою і приносить мільярди? Так, приносить – мільярди збитків щорічно. Це легко простежити за офіційною звітністю самої корпорації, яка є доступною для ознайомлення. 

Результати діяльності ДПЗКУ 2010-2020 рр.

*(офіційна звітність, відкриті джерела)

Китайський привіт на $1,5 млрд 

Історія ДПЗКУ могла б закінчитися вже давно, якби підприємство не отримало складну, проте перспективну Китайську угоду, яка, на жаль, потрапила в погані руки й незабаром може лягти важким тягарем на плечі кожного українця через ризик дефолту за китайським кредитом на $1,5 млрд.

Замість того щоб у 2010 році чесно роздержавити ДП "Хліб України", розрахуватися з боргами і навіки забути про державного зернотрейдера, створили нового державного гравця – ДПЗКУ. 

І все спочатку – гарна ідея, великі плани, перші збитки, і на додаток у 2013-му ДПЗКУ отримує $1,5 млрд позики від державного банку Китаю для забезпечення виконання 15-річної угоди між компаніями ДПЗКУ та CCEC на продаж за кордон до 5,5 млн тонн українського зерна щорічно.

Родзинкою є те, що китайці підписали Генеральну угоду та видали кредит під державну гарантію України. Тобто якщо ДПЗКУ відмовиться виконувати поставки зерна та/або не зможе обслуговувати чи повернути позику, китайська сторона може оголосити дефолт ДПЗКУ й отримати повну компенсацію з державного бюджету України. 

Вже на етапі підписання Генеральної угоди та після отримання кредиту всім професійним учасникам зернового ринку та, маю надію, менеджменту корпорації було зрозуміло, що слабо ефективна державна компанія ДПЗКУ його просто не зможе виконати. 

На той час і до сьогодні корпорація не має насамперед інфраструктурних можливостей пропустити через себе такі обсяги зерна, вже не кажучи про управління такою торговою позицією з точки зору ризиків і наявність стабільного висококваліфікованого персоналу з належним досвідом торгівлі зерном. 

Втім, схоже, бажання "заробити" на ДПЗКУ взяло гору над здоровим глуздом і розумінням плачевного майбутнього корпорації. Через корпорацію за цілою низкою схем роками виводились сотні мільйонів доларів, що робило ще менш реальними її перспективи виконати взяті на себе зобов’язання (детальніше про грандіозні схеми на базі корпорації "Економічна правда" неодноразово писала з 2015 року).

За офіційними та публічними даними, до сьогодні корпорація втратила близько $200-250 млн через корупційні схеми та погані борги. Доступною мовою: китайський кредит – це $1,5 млрд на 15 років, де щорічно мають сплачуватися відсотки приблизно у 5-5,5% та є пільга на відтермінування повернення тіла кредиту на п’ять років, після чого тіло кредиту має бути повернуто за 10 років рівними частками.

Сьогодні в агроколах жартують, що співпраця ДПЗКУ з китайською стороною дуже схожа на давній символ східної країни-партнера – дракон, який кусає себе за хвіст. 

Лише вдумайтеся: гроші на обслуговування китайського кредиту беруться із залишків… того самого китайського кредиту! 

ДПЗКУ "поїдає свій хвіст" так активно, що один з небагатьох професійних зернових керівників корпорації в інтерв’ю ЕП на початку 2020 року заявляв, що залишок китайського кредиту на розрахункових рахунках ДПЗКУ становив приблизно $387 млн. 

Далі проста математика, що з точністю до місяця може вказати дату дефолту корпорації. Тобто з таким темпом вже у 2022 році, а може, й швидше, у ДПЗКУ не вистачить для обслуговування китайського кредиту мінімум $65 млн. Їх просто ніде буде взяти. Хіба що з кишень платників податків. 

Як виглядає історія кредиту, можна побачити з поданої таблиці, яка дає чітке уявлення про те, що чекає на корпорацію найближчим часом.

Китайський кредит під державну гарантію України 2012–2021 рр.

Нагадаю, що китайська сторона зберігає спокій і чекає (в кращих традиціях китайського стратега Сунь Цзи), адже за жодних умов вона не отримає збитків у роботі з ДПЗКУ.

Китайські гроші працюють, зерно, хоча й не в повному обсязі, відвантажується, ризики дефолту ДПЗКУ покриті державною гарантією, а от Україні час бити на сполох!

При всій повазі до діючих і колишніх керівників ДПЗКУ (я був на їхньому місці) проблему Генеральної угоди та китайського кредиту вирішити одноосібно силами ДПЗКУ неможливо. 

Для уникнення дефолту та проведення дієвих перемовин потрібна узгоджена дія низки міністерств під керівництвом Кабінету Міністрів і за участі НБУ. В усіх інших випадках на корпорацію чекає ще більше збитків, а на Україну – незаплановані витрати з бюджету, тобто з кишень українців і вчергове підмочена міжнародна репутація України.

Як гасити пожежу?

Щодо ДПЗКУ, на жаль, – класична картина діяльності багатьох державних підприємств, де основним виходом із ситуації є максимально швидка їх передача до Фонду держмайна з метою роздержавлення та продажу на відкритих і прозорих аукціонах. Вони збиткові, неефективні і є джерелом корупції. Понад те – спричиняють проблеми на міжнародному рівні.

Втім сьогодні передати ДПЗКУ на приватизацію неможливо без вирішення проблеми китайського кредиту, бо продати збиткову компанію, обтяжену боргом, можна лише за ціною не більше гривні. 

Найважливіше, що треба зробити негайно, – чітко донести до китайсько партнера за контрактом і державного банку Китаю фактичну ситуацію та проблеми щодо корпорації, і лише після цього з’явиться можливість сісти за стіл переговорів та дійсно взятися за розв’язання складної ситуації з ДПЗКУ. 

Якщо буде створено консенсус та узгоджено стратегію насамперед на рівні нашого Уряду щодо підтримки ДПЗКУ в переговорах, тоді шанси вирішити всі питання з китайською стороною є. 

Україні варто засвідчити бажання продовжити співпрацю з китайською стороною та почати розв'язувати проблему не лише на рівні компаній, а на рівні урядів двох держав, щоб вийти зі складної ситуації без репутаційних втрат. 

Переконаний, що китайська сторона сама не зацікавлена у великому публічному скандалі. Головне – визнати негативні факти, які на сьогодні відомі всьому ринку, і чесно сказати: маємо проблему, давайте разом шукати виходи. Ситуація складна, потребує комплексного рішення. 

Наприклад, держава Україна могла б запропонувати китайським партнерам нову торгову угоду, і необов’язково зернову. CCEC HONGKONG LIMITED – це одна з найбільших китайських будівельних компаній. Відповідно, їх можливості та знання у будівництві у рази перевищують їхні також глибокі знання у зерновій торгівлі. 

Цілком можливо запропонувати Китаю великі інфраструктурні проєкти на нашій території. Вони приноситимуть прибуток і податки у бюджет нашої країни. 

Звісно ж, пропозиції мають бути цікавими і для китайської сторони. Наприклад, сьогодні чимало розмов про будівництво в Україні нових портів, що може стати цікавим проєктом для обох країн. 

Саме кейс ДПЗКУ може зрушити з місця давню українську чиновницьку традицію "відкладання проблем на потім" і продемонструвати новий якісний підхід до вирішення навіть складних питань у роботі з міжнародними партнерами.