Як і хто забезпечить інвестиціями процес "зеленого" переходу в Україні?

Створення чергового міністерства в умовах пандемії виглядає нісенітницею. Тільки його утримання — додаткові 30 млн на рік. 

В країні і без цього не бракує органів влади із дивними назвами, суперечливими цілями та відверто дублюючими функціями. Спробуємо подивитися на це питання виключно як на бізнес-проект. 

Не буду приховувати, що автор є скептиком щодо успішного державного бізнесу. Але тут особливий випадок. 

Той самий, коли крок вперед є наслідком поштовху ззаду. Поштовх цивілізації — Зелена угода ЄС. Якщо не реагувати на цей виклик — загроза втрати 40% експорту в ЄС із 2023 року. 

Вимір втрат на мільярди євро, витрат на новий орган — мільйони гривень. Поверхнево — бізнес вже окупний. Навіть без наведення розрахунків щодо створення нових робочих місць, інноваційних конкурентноздатних технологій та продуктів, покращення екологічного стану та виконання вимог асоціації з ЄС. Поглянемо трохи глибше.

Зелена Угода: батіг чи пряник?

Найбільш привабливе в новому Європейському курсі зеленої трансформації — перспектива скористатися кредитами та грантами сусідів. Озвучений план інвестицій ЄС в 1 трлн євро є суттєвим стимулом рухатися. Звичайно, в першу чергу для країн-членів ЄС, але, без підтримки прикордонних держав, ефект буде спірний. 

Це розуміють усі. Це пряник. Перспектива батогу для нашої країни ближче. Так званий "карбоновий податок". Додатково мито на кордоні, як тягар для "брудних" товарів та послуг із 2023 року може остаточно вбити конкурентоздатність вітчизняної експортоорієнтованої економіки.

Багато спорів навколо мети цього інструменту: відвертий європейський протекціонізм чи глобальний погляд на низьковуглецевий розвиток. Скоріш обидві. Важливо сконцентруватися на іншому — як стати бенефіціаром цієї політики, а не жертвою. Сьогоднішні дії держави скоріш готують країну до ролі жертви.

Імплементація по-українськи: ми робили як казали

Улюблена справа нашої країни у співпраці з ЄС — запевнити усіх у глобальності мислення. Проблема у не розумінні реально ефективних інструментів досягнення стратегічної мети. 

Посадовці, які не обтяжені практичним досвідом, намагаються догодити міжнародним консультантам та скопіювати їхні механізми, що призвели до успіху. Рафінована транспозиція не прийнятна. Декілька українських прикладів провальних інструментів. 

Фонд енергоефективності. Це калька польського досвіду. Це не приховують консультанти, які 5 років його створювали та вдосконалювали. На 6-й рік цього процесу жодного завершеного проекту з термомодернізації ОСББ. 

Всі особливості України не розглядалися як загроза успішності цієї кальки. Відмінності нашої країни від сусіда були наочні із самого початку: мала частка ОСББ відносно всіх будинків; побоювання кредитів; низька довіра до держави, щоб чекати на гроші протягом року; інституційна слабкість задля проходження складних погоджувальних процедур; низький рівень доходу для коштовних проектів із комплексної термомодернізації; порівняльно високі ставки за кредитами; високий рівень іждевенських очікувань та патерналістських настроїв. 

Чи можна було зробити адаптований інструмент з урахуванням всього переліченого? Так. Але посадовці поспішали вгодити. Окрім 3 млрд грн державного бюджету, передбаченого на фінансування проектів Фонду, аналогічно не використані досі 100 млн євро, що надано європейцями 3 роки тому.

Інший приклад. Кіотський протокол. Міжнародна система торгівлі викидами. Тут ми не могли нічого змінити, можемо лише скористатися міжнародним інструментом продажу квот та впровадження заходів із декарбонізації. 

Використано було лише 20%. Невикористаний залишок найімовірніше втрачений безповоротно. Основні причини: інституційна слабкість державних органів та корупція. Цікавий момент: ми мали використати лише чужі гроші. Не змогли.

Система торгівлі викидами VS Фонд декарбонізації

Не дивлячись на скандальний провал участі України в міжнародній системі торгівлі викидами (СТВ), ми запевняємо ЄС про успішність створення внутрішньої СТВ. 

Це наша відповідь на виклики Паризької та Зеленої Угод. Вже зараз топ-посадовці визнають, що торгівля викидами запрацює не раніше 2025-27 року. Ще 5-10 років — її налагодження. 

Навіть ЄС серед своїх країн не вдалося побудувати ефективну СТВ одразу. Останні 15 років вона удосконалюється. На жаль, прогноз автора невтішний: 2030 рік стане роком офіційного визнання не ефективності цього інструменту в нашій країні. 

Насамперед з причини його складності. Не переобтяжуючи читача деталями, варто нагадати основну причину згортання Кіотського протоколу: пропозиція квот на викиди перебільшувала попит у 5 разів. 

Тобто забракло джерел інвестування. До речі, СТВ фактично не працює в жодній країні пострадянського простору. 

30 років державної політики закарбувало розуміння: складний для українських стейкхолдерів механізм або не працює, або призводить до корупції. Україна пропонує СТВ як основу політики декарбонізації, що має звільнити нас від батога — карбонового мита. Не впевнений, що ЄС пасивно спостерігатиме 10 років наші невдалі потуги та не застосує цей батіг раніше за офіційне визнання провалу.

Але ця проблема має вирішення. Є інший інструмент. Фонд декарбонізації. Його принципова відмінність — держава бере участь у співфінансуванні всіх проектів низьковуглецевого розвитку за принципом "теплих кредитів". 

За 6 років понад 1 мільйон громадян України засвідчило довіру такому інструменту своїми грошима.

Фонд матиме наповнюватися із трьох джерел. Перший — чинний податок на викиди вуглецю. Практика 28 провідних країн світу — повертати ці гроші підприємствам, але виключно для впровадження проектів з декарбонізації. 

Переважно це проекти із енергоефективної модернізації або впровадження відновлюваних джерел енергії. Цих коштів замало. 2020 року їх зібрали лише 0,9 млрд грн. 

Тому, Енергетичне Співтовариство вже наполегливо натякає щодо приведення цього податку до європейського рівня. Це означає збільшення ставки у 90-120 разів до 2030 року.

Масштабна екомодернізація країни має передбачити до 100 млрд грн щорічних інвестицій. Тому наступні етапи: передача до Фонду частини надходжень ще від двох джерел: рентної плати за видобуток вуглеводнів (користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату) та акцизний податок на пальне. 

Всі три податки обкладають вуглецеву економіку. Логіка розвинутих країн: вуглецева економіка має спонсорувати зелену трансформацію.

Суттєвих переваг Фонду декарбонізації відносно системи торгівлі викидами лише три. Перша — простота адміністрування (компенсація частки кредитів на проекти з доведеним ефектом зниження емісії вуглецю). Друга — стале джерело ресурсів. 

Країна не має повертатися до практики останніх 6 років не гарантованого фінансування енергоефективності, коли ОСББ та індивідуальний сектор не знав — чи встигне скористатися державною підтримкою, якої вистачало лише на кілька місяців.

Практика обнулення видатків останніх 2 років остаточно знівелювала довіру до державної політики. Третя перевага — мультиплікатор державних інвестицій. 

Компенсація 25-35% зелених інвестицій призведе до трьох-чотирьорхкратного інвестування. Решта — відповідальність "брудних" підприємств, як розумітимуть довгоокупність проектів з еколого-соціальним навантаженням. 

Обов’язково приєднаються ще 2 потужні джерела: міжнародні ресурси (зокрема, гранти та кредити ЄС ) та місцеві бюджети. Останні вже показали свою ефективність, коли запровадили понад 200 локальних програм підтримки енергоефективних заходів у житловому секторі. 

Цікава особливість: місцеві програми зникали одразу після згортання державних інвестицій. Тобто тренд має формуватися насамперед на національному рівні.

Чи можна без створення нового Міністерства?

Ні. З одного боку, майже 4 міністерства безпосередньо або опосередковано опікуються зеленою економікою. З іншого — аналіз функціонального розмежування засвідчує сиротинство тематики низьковуглецевого розвитку. 

Нібито, головний гравець зеленої трансформації — Міндовкілля. На папері. 30 чинних природоохоронних програм не мають напрямку декарбонізації із відповідним фінансуванням. Це не дивно. 

Практика прямого державного інвестування з відсутністю гарантованого джерела є утопією. Міндовкілля досі наполягає на створенні загального екологічного фонду, де питання декарбонізації буде одним з багатьох. 

Наполягає та паралельно домовляється із Мінфіном збільшувати ставку податку на СО2 щоб віддавати його до загального фонду державного бюджету. 

Для Міндовкілля, питання створення сталого джерела для декарбонізації є другорядним, тому що ситуацію, за їхнім розумінням, має врятувати СТВ, що є черговою ілюзією. 

Міндовкілля не матиме успіху у зеленій трансформації, тому що не володіє компетенцію в інструментах досягнення нейтральної економіки. Це енергоефективність та зелена генерація.

Ці інструменти розпорошені одразу між 3 органами влади: Мінрегіон, Міненерго та Держенергоефективності. Міненерго має закладений конфлікт інтересів: неможливо одночасно стимулювати розвиток вуглецевої та безвуглецевоі енергетики. 

Це вектор в нікуди. 32% енергоспоживання припадає на житловий та бюджетний сектор. Тобто — будівлі. Мінрегіон залишив функції енергоефективності в будівлях за собою, при цьому втративши з підпорядкування орган реалізації політики — Держенергоефективності. 

Фонд енергоефективності теж не є сферою прямого підпорядкування Мінрегіону. Держенергоефективності втратило політичну підтримку та прогрес на всіх напрямках: втрата довіри інвесторів в зелену енергетику, блокування ЕСКО-інвестицій в бюджетну сферу, зупинка підтримки ОСББ, майже згортання теплих кредитів для індивідуальних будинків; відсутність прогресу із прийняттям базового закону про енергоефективність.

Проте навіть не це є основним бар’єром для Держенергоефективності грати першу скрипку у симфонії екомодернізації економіки. Відсутність права на формування політики. Суб’єктом законодавчих ініціатив та бенефіціаром міжнародної допомоги може бути тільки міністерство. 

Отже, країна приречена на створення окремого Міністерства декарбонізації та адаптації кліматичних змін. Успіх його діяльності можливий за 2 умов: концентрація всіх повноважень із реалізації політики низьковуглецевого розвитку (із відповідними інструментами: енергоефективність, розвиток зеленої генерації, верифікація емісії парникових газів) та управління джерелом інвестицій (Фонд декарбонізації із надходженням від 3 "податків вуглецевої економіки").

В нас 2 шляхи. Ми можемо продовжити імітувати успішність створення внутрішньої системи торгівлі викидами. Довго, складно, скандально та безрезультатно, і, як наслідок, втратити ринок ЄС та всі можливості для еко-модернізації економіки. 

Другий — взяти від життя все: міжнародні гранти та кредити, утворити партнерський "трикутник зеленої трансформації" держава-громади-бізнес із сталими інструментами низьковуглецевого розвитку та стати взірцем для європейських партнерів в цій сфері. Який з цих шляхів обере українська влада?