Чи потрібні Україні електронні вибори?

В інтерв’ю журналу НВ віцепрем’єр – міністр цифрової трансформації Михайло Федоров заявив, що наступні президентські вибори в Україні можуть пройти в електронній формі. 

Ініціативу щодо запровадження інтернет-голосування на виборах висуває президент України Володимир Зеленський. 

Приціл на 2024? 

За словами Михайла Федорова, уже на цих місцевих виборах планувалося протестувати електронне голосування і створити "паралельний цифровий виборчий округ", але реалізації плану завадив жахливий стан державної ІТ-інфраструктури. 

Вже зараз у Мінцифри досліджують кращі практики i-voting, розробляють нормативну базу для розвитку прямої демократії (цифровізація референдумів, а саме е-збору підписів та е-голосування) та готуються до співпраці з ключовими стейкхолдерами.

Задача – побудувати довіру громадян до електронних виборів та відповідно організувати кібербезпеку виборчого процесу. 

Технологічний прорив чи карго-культ? 

Саме по собі волевиявлення через інтернет у світі вже давно не інновація. Його у різних формах успішно запровадили на різних рівнях більше десятка країн по всьому світу, серед яких: США, Канада, Естонія, Вірменія, Панама та Австралія. 

Електронні вибори за важливістю можна умовно поділити на: 

• загальнодержавні (вибори президента, парламенту, органів влади); 
• місцеві (вибори, власне до органів самоуправління, рішення місцевих громад щодо того ж "Громадського бюджету" тощо); 
• необов'язкові до виконання голосування (привіт петиціям, за ігнорування яких, до слова, ніхто відповідальності не несе). 

На сьогодні єдина країна, керівництво якої можна вибрати, сидячи за ноутбуком та пачкою чіпсів, – це Естонія. Найчастіше у світі використовують необов’язкові до виконання е-голосування (опитування, місцеві ініціативи, плебісцити etc.). 

Такі волевиявлення більше походять на краш-тест самого концепту електронного голосування, ніж на узаконений і відточений процес. 

Тобто, більшість наших розвинених партнерів не ризикують запускати у себе повномасштабне електронне голосування. 

Окремі країни запроваджують можливість "поставити галочку" для певних категорій громадян, які з різних поважних причин не можуть відвідати дільницю фізично. 

Це дієвий варіант для тих, хто проживає за кордоном, військовослужбовців, співробітників консульських та дипломатичних установ. 

Україна, до речі, фізично возить бюлетені на станцію Академік Вернадський на Південному полюсі. За останніми даними, там голосують 12 осіб. 

До слова, якщо і запускати випробувальний полігон для електронного голосування, то, мабуть, краще почати із закордонних дільниць. 

Електронне голосування по-українськи: благо для громадян чи для власника серверу? 

Не варто сприймати електронне голосування як ремедіум та безумовне благо. Деякі розвинуті країни, наприклад Нідерланди, Норвегія, Франція свого часу встигли протестувати подібні підходи і навіть відмовились від волевиявлення онлайн з цілком об’єктивних причин. 

Так, вітчизняний процес голосування потребує спрощення і в епоху діджиталізації цілком може бути електронним. Але розгортати його потрібно лише після проведення усіх базових реформ: судової, антикорупційної, реформи МВС та державної служби. 

Тільки тоді впроваджувати технічні засоби через максимально захищену, децентралізовану систему. У громадян не має бути сумнівів щодо об’єктивності електронного голосування. 

Сьогодні ж сумніви є навіть в традиційному процесі голосування: на цьогорічних місцевих виборах громадянська мережа "Опора" зафіксувала порушення практично на кожній десятій дільниці. Поки не покарано жодного учасника сумних інцидентів. 

Щодо конкретного плану реалізації обіцяного електронного голосування, Мінцифра поки не комунікувала. 

Цільового рішення для електронного голосування у державі станом на сьогодні просто немає – реалізовані тільки окремі його аспекти на зразок зміни місця голосування. Додаток "ДІЯ" — це, де факто, просто інтерфейс над реєстрами. 

Не комуніковано і сам формат електронного волевиявлення: це може бути спеціалізований термінал на виборчій дільниці, окреме державне програмне забезпечення з максимальним рівнем захисту або простий портал в інтернеті з верифікацією користувача за допомогою КЕП (кваліфікованого електронного підпису). 

Який би формат не обрала держава, до нього у нас, громадян, буде ряд вимог: 

- Прозорість процесу. Необхідно гарантувати прозорий підрахунок голосів та неможливість втручання в роботу програмного забезпечення адміністраторів та чиновників; 

- Таємниця голосування. Важливо гарантувати громадянам можливість вільного таємного волевиявлення та можливість переголосувати особі, що зазнала тиску під час голосування (наприклад, голосувала в присутності зацікавленої особи); 

- Охоплення та комунікація. Потрібно забезпечити можливість вибору для усіх верств населення. Навіть передова Естонія залишала можливість бажаючим голосувати "оффлайн", тобто з паперовим бюлетенем на класичній дільниці. 

Більше того, за даними порталу uakey.com.ua, на сьогодні в Україні КЕП отримало до 7 млн осіб. Це близько 16% від усього населення, що, очевидно, недостатньо для проведення будь-яких загальнонаціональних виборчих процедур; 

- Стійкість. Електронне голосування повинно бути захищеним від стороннього втручання (до Реєстру виборців, системи підрахунку голосів etc.), а сама система – мати відповідне технічне забезпечення для стабільної обробки даних; 

- Законодавче регулювання. Для впровадження навіть більш простих інструментів, діджиталізації потрібні комплексні інституціональні зміни. Навіть деякі уже впроваджені цифрові інструменти в Україні досі не мають під собою такого підґрунтя; 

- Відповідальність за порушення. Електронна система підрахунку голосів "розмиває" відповідальність, адже встановити конкретне місце та час "накрутки" голосів практично неможливо. 

Останній пункт – особливо принциповий. Діюча сьогодні система дозволяє спостерігачам контролювати процес підрахунку голосів та отримувати копії всіх протоколів відразу по завершенню роботи виборчої комісії. 

Однак хакерська атака на сервер чи корумпованість одного з системних адміністраторів мають високі шанси залишитись безкарними. 

Окрім цього, вже за 100-200 кілометрів від столиці існують суттєві проблеми не тільки з доступом до мережі інтернет, а й зі стільниковим зв’язком. Тому, імовірно, введення складного механізму електронного голосування через інтернет не зможе замінити собою класичного варіанту волевиявлення. 

Дискредитація електронних голосів виборців — проблема світового масштабу 

У 2019 році урядові організації США на конференції DefCon представили п’ять варіацій терміналів для електронного голосування, котрі згодом були використані не президентських виборах 2020 року. 

Усі п’ять моделей терміналів були успішно "хакнуті" волонтерами на DefCon. І це – при параноїдальному ставленні до кібербезпеки американських урядовців. 

Того ж 2019 в Москві три виборчі дільниці в Москві стали полігоном для випробування електронного голосування на платформі блокчейн. 

Результатом дослідження став вал технічних зауважень, компрометація використаних алгоритмів шифрування та об’єктивні сумніви у прозорості голосування. 

Однією з підстав сумніватись у чесності голосування була монополія державних виробників на розробку та технологічну підтримку модулів криптографічного захисту інформації та підрахунку голосів. 

Але не безпекою єдиною. Так, далеко не найбідніша Швейцарія відмовилася від системи електронного голосування через її високу вартість. 

2 мільйони швейцарських франків на апгрейд та обслуговування надійного електронного голосування лише в кантоні Женеви вирішили витратити на інші проекти. 

Швейцарський приклад підтверджує: впровадження будь-якої інновації, особливо на загальнодержавному рівні, потрібно підкріплювати техніко-економічними дослідженнями. 

Проте навіть сьогодні, без урахування усіх сум та технічних аспектів, виникає питання про доцільність настільки масштабного проекту як електронне голосування в Україні, котра перебуває в умовах війни, перманентної економічної кризи, кризи державних інституцій, пандемії, загальної деморалізованості та зневіри населення до влади. 

"Пятілєтку за 3 года?" 

Привид виборів на блокчейні гуляє кулуарами ЦВК із 2018 року. Свого часу компанія Bitfury пропонувала готову систему, але її впровадження на загальнодержавному рівні неможливе. Одна з головних причин — критично низький рівень цифрової грамотності відповідальних за реформування осіб.

Що вже говорити про подолання маніпуляцій, агітацій та прямих інформаційних та комп’ютерних атак на органи державної влади (згадаймо хоча б "перемогу Яроша" на виборах в 2014 – одну із сотень, а то й тисяч успішних інформоперацій проти України). 

Я не заперечую необхідність діджиталізації та реформ. Питання лише до механізму їх впровадження, експертній якості людей-імплементаторів, розуміння Мінцифрою приорітетів (на першому місці – фундаментальні реформи, а вже на другому – інновації). 

Механізми електронного голосування в Європі та США розроблялись та тестувались роками, а то й десятиріччями. У нас же, за відсутності повноцінного тестування, під прицілом вже наступні вибори президента. 

Не з усіх процесів та реформ можна отримати політичні дивіденди. І ціну помилки у поводженні з механізмами демократії, персональними даними та правом волевиявлення будуть сплачувати не тільки діти, а й онуки. 

Якщо робити щось масштабне та нове, то робити це обдумано і поступово. Навіть якщо дуже хочеться втиснути ще один рядок у список досягнень.