Тариф на воду: куди течуть наші гроші

Вода є основою життя. Чиста вода є запорукою та одним з основних чинників нашого здоров'я.

Це очевидні речі, аксіома, що не викликає сумнівів та заперечень.

Та чи часто ми, жителі міст, замислюємося про те, звідки береться вода в оселях? Куди потрапляє після використання? Хто і як формує вартість нашого комфорту?

Останнім часом чимало розмов точиться довкола тарифів на водопостачання та водовідведення. Та чи ослабить зниження тарифів соціальну напругу? Чи зможуть комунальні підприємства, у даному випадку водоканали, забезпечити якісну роботу галузі, від якої залежать здоров'я та життя людей?

Я переконаний, що в полі визначення цін на комунальні послуги повинні переважати поняття "обґрунтована ціна" та "відповідальність за використання коштів", а не "низька чи висока вартість". Кожен споживач, який оплачує послугу, має право знати, на що витрачаються гроші і звідки взялися цифри в рахунку.

Хто формує комунальні тарифи

В Україні функція формування цінової і тарифної політики у сферах енергетики та комунальних послуг належить Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП). Отже, що таке тариф на водопостачання та водовідведення і з чого він складається?

Якщо говорити мовою цифр, то для львів'ян, які мешкають у багатоквартирних будинках, постачання 1 куб м холодної води коштує 10,33 грн. Водовідведення того ж об'єму, простіше кажучи, каналізація, — 5,4 грн за куб м. Загалом плата за воду становить 15,73 грн за куб м разом з ПДВ.

За статистикою, сім'я з трьох осіб за місяць використовує в середньому 10 куб м холодної води. Отже, неважко порахувати, що ми з вами на місяць витрачаємо на воду з крана близько 160 грн. Що ж, суттєво, скажете ви, і матимете рацію.

Проте пригадаймо, скільки ми платимо, скажімо, за пляшку мінеральної води чи за мобільний зв'язок, телебачення, інтернет — речі необхідні, але не першочергові порівняно з щоденною санітарно-гігієнічною потребою людини.

Повернімося до нашого тарифу: він обґрунтований чи ні?

Левова частка коштів, що формує тариф на воду, — це витрати на електроенергію. Вони забирають до 50% бюджету підприємства, хоча в тарифі закладено 30%. Інша частина витрат, 30%, йде на оплату праці, ще 10-15% — на обов'язкові платежі й податки. Тобто лише три статті видатків підприємства — електроенергія, податки і зарплата — вимивають 90% надходжень.

Що залишається? Щоб виїхати на виклик, необхідне пальне. Для дезінфекції води потрібні реагенти. Усунення наслідків аварій — труби та матеріали. На забезпечення операційної діяльності залишаються мізерні кошти, а про відновлення основних засобів та модернізацію годі й мріяти.

Типовий водоканал країни ЄС скеровує на розвиток до 40% доходів. У нас інвестиційну частку тарифу "з'їдає" ріст цін на енергоносії. Що ж заважає затвердити справді обґрунтований тариф для відшкодування витрат?

Електроенергія

Держава — складний механізм, де всі важливі функції взаємопов'язані. Подорожчання однієї ланки спричиняє ланцюгову реакцію.

Недавно НКРЕКП переглянула вартість послуг, які надає національна енергетична компанія "Укренерго". Це позначилося на цінах підприємств, які постачають та розподіляють електроенергію, у тому числі у Львові та Львівській області.

Видатки львівського міського комунального підприємства "Львівводоканал" на електрику зросли, а тариф для споживача залишився незмінний — НКРЕКП з якихось міркувань не включила водоканали у розрахунки.

Перед керівництвом комунального підприємства, профільними структурами Львівської міської ради постає питання, як перекрити цю різницю.

Вочевидь, кошти потрібно брати з місцевих бюджетів. Однак ці гроші платників податків можна було використати для розвитку галузі, покращення надання послуг. Тепер вони підуть на відшкодування енергетикам.

Законодавство передбачає компенсацію у подібних випадках, проте лише на наступний бюджетний рік. Чи отримаємо ми ці гроші, якщо вирішимо проблему самостійно? У нас досі не відшкодована різниця в тарифі від 2016 року.

Так через підвищення плати за воду для споживача лише на 5 грн створюється штучна суспільна напруга. При цьому виникають бюрократичні труднощі з переукладанням угод і тендерними процедурами. Цього можна було б уникнути, якби НКРЕКП комплексно розглянула питання зростання ціни на електроенергію.

Оплата праці

У цьому сегменті ситуація ще складніша. Щороку ми подаємо розрахунки зарплати до НКРЕКП. При цьому ми спираємося на законодавство, що регламентує прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату і соціальні гарантії, враховуємо всі коефіцієнти згідно з галузевою і територіальною угодами.

Проте комісія затверджує нам оплату праці, спираючись на середні показники в області. Наслідок — відплив кадрів. Багато львів’ян та жителів області виїжджають на заробітки за кордон. З платнею, яку пропонують зарубіжні роботодавці, ми конкурувати не можемо. Та й вітчизняні компанії, що працюють за нерегульованими тарифами, пропонують щонайменше удвічі вищу зарплату.

"Львівводоканал" — це майже 1 800 робочих місць. Фактична кількість працівників на 150-160 менша з очевидних причин. НКРЕКП затверджує частку коштів у межах фактичних видатків. Відповідно, ми не можемо найняти людей на вакантні посади. Це порушує виробничі процеси та знижує якість послуг. Доводиться звертатися за допомогою до органів місцевого самоврядування. Соціальна напруга? Очевидно.

Спільно з міською радою ми впроваджуємо систему мотивації, премій з місцевого бюджету — у тариф ці видатки не закладені. Результати наразі невтішні. Йдуть кваліфіковані спеціалісти, а це призведе до занепаду підприємства.

Амортизація обладнання

Місто — це наш дім, а кожне помешкання потребує поточного ремонту, інакше затишний і комфортний простір поступово перетвориться на руїну.

Система водопостачання і каналізації, мережі насосних станцій і водозаборів також вимагають безперервного догляду. Тим паче, що наша система доволі зношена, а навантаження на неї щороку лише збільшується.

Для її підтримки в задовільному стані необхідно 500 млн грн на рік. Натомість у затвердженому тарифі витрати на амортизацію у 2019 році становлять 18 млн грн.

Ця сума повинна забезпечити безперебійне функціонування 2 270 км водопроводів і 765 км каналізаційних колекторів. Лише уявіть: відстань від Львова до Києва становить близько 600 км, а до Барселони — 2 500 км.

Коли йдеться про якість доріг, питання щодо необхідності їх ремонту не виникають. А що із системою водопостачання? Внаслідок недофінансування галузі у 30 разів ми рухаємося до техногенної катастрофи. Неможливо передбачити, де і коли вона трапиться, але якщо нічого не зміниться, технічні засоби не витримають.

Чи не спричинить це соціального невдоволення? Чи рентабельно латати дрібні дірки, чекаючи, коли настане колапс, замість системного і якісного обслуговування обладнання й забезпечення мешканців і гостей Львова якісною водою?

Як бути

Не хочу, щоб у читачів склалося хибне враження про безвихідь. Тим паче, я не ставив собі за мету нівелювати необхідність Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

На моє переконання, встановлення тарифів необхідно передати до повноважень місцевого самоврядування, оскільки лише на місцях можна відповідально розподіляти тарифні надходження. НКРЕКП повинна розробити алгоритми встановлення тарифів, контролювати нарахування, виявляти порушення.

Галузь водопостачання потребує сильного експертного середовища — лідерів думок, спеціалістів з кришталево чистою репутацією, які впливатимуть на рішення у професійному, правовому і політичному полях.