Фінансовий дискомфорт: чи виправдана реформа банківського сектору

Через два місяці Україна минатиме чергову фінансову віху.

На початку вересня буде здійснено останній платіж (еквівалент близько 158 млн доларів) із повернення коштів за програмою stand-by Міжнародного валютного фонду (МВФ), затвердженою у буремний 2014 рік.

Відтоді минуло 5 років. На момент затвердження програми stand-by Україна та її фінансова система ще не знали, з якими викликами доведеться стикнутися у 2014-2015 роках, через що пізніше довелося замінювати програму stand-by на більш велику програму EFF 2015 року.

Проте тоді одразу був добре відомий один із великих викликів – банківська система.

Уже навесні 2014 року, коли статистика про суттєве погіршення балансів банків ще не бачила світ, у меморандумі України з МВФ проблемам банківського сектору було приділено центральну увагу.

Там було зафіксовано зобов’язання щодо запровадження додаткової діагностики банків, оцінки якості активів, стрес-тестів.

Загальновідомий факт, що по-справжньому реформи можна оцінити тільки згодом.

Під час їхнього впровадження найбільше поширене сприйняття акторів – дискомфорт від зміни статус-кво.

Було би неправдою сказати, що у 2014-2015 роках українські банки щиро раділи пожорсткішанню регуляторних вимог на тлі глибокої економічної кризи та втрати активів у Криму та на Донбасі.

Закриття багатьох неплатоспроможних банків, націоналізація найбільшої банківської установи, втрата вкладниками не гарантованих державою частин вкладів – на жаль, все це не давало змогу холодно, без емоцій оцінити зміни в умовах скрутних обставин.

А сьогодні, через 5 років, вже можна починати об’єктивно оцінити результати впровадження тих рішень.

По-перше, якщо відкрити програму України з МВФ 2014 чи 2015 року та порівняти завдання з результатами, то можна побачити що банківська система – практично єдина сфера, де усі завдання виконували вчасно та повноцінно (за винятком ухвалення деяких законів, важливих для банківської системи).

По-друге, банківська система, незважаючи на такі наслідки кризи, як тягар у вигляді портфелю проблемних кредитів, сьогодні вже є і одним із лідерів зростання.

Так, за підсумками 2018 року банківська система України отримала 22 млрд грн прибутку.

Фінансовий сектор минулого року був лідером економічного зростання серед ключових галузей: валова додана вартість нашого сектору збільшилася на 12,4% у реальному вираженні (за загального зростання ВВП лише на 3,3%).

Середня зарплата у фінансовій системі у 2018 році зросла на 25,6%, тобто швидше, ніж у економіці загалом.

По-третє, ми маємо банківську систему, яка є підготовленою і до майбутніх криз, і до інтеграції у європейську фінансову систему.

Наші банки сьогодні є об’єктом подібних регуляторних вимог до капіталу, прозорості, звітності, фінансового моніторингу, що і їхні європейські колеги. Зокрема, на 2021 рік заплановано перехід на нові вимоги до капіталу зі спеціальними буферами стійкості відповідно до європейських директив.

Як вдалося досягнути таких результатів? Україна вже може сама роздавати рецепти.

По-перше, інституційна та операційна незалежність центрального банку.

По-друге, ухвалення чіткої стратегії змін та принципове її дотримання.

По-третє, використання кризи не як виправдовування бездіяльності (одвічна біда перетворень в Україні), а як імперативу до системних змін.

По-четверте, підтримка міжнародних фінансових інституцій – і фінансова, і технічна.

І головне – професійна та рішуча (і без перебільшень, смілива) команда людей, яка розробляє та впроваджує зміни.

Цей рецепт потрібно не просто зберегти, а й поширити на інші сфери, що потребують реформування.