Як стати Південною Кореєю

Розвиток людської цивілізації супроводжується типовими обставинами, які повторюються у різні історичні періоди та у різних місцях.

До таких можна відносити як економічні кризи чи бурхливі підняття економік, так і військово-політичні конфлікти, громадянські війни та революції.

Природа кризових явищ та їх причини можуть різнитися, що суттєво впливає на процес виходу з них.

Однак не варто обдурювати себе, вважаючи, що криза в економіці України, поєднана з військовим конфліктом, є унікальною.

Аналізуючи досвід розвинених країн, можна почерпнути багато корисних уроків та не допустити фатальних помилок.

Ні для кого не секрет, що Республіка Корея, більш відома як Південна Корея, є однією з держав, які стали полем бою Заходу та Сходу у період холодної війни.

Після Другої світової колись єдиний та цілісний Корейський півострів було розділено на зони впливу СРСР та США - на північ та південь.

Внаслідок намагання соціалістичної тоталітарної влади розширити сфери свого впливу, у 1950-х роках почалася Корейська війна, яка майже повністю знищила економіку по обидві сторони від межі розмежування.

У 1960 році Південна Корея була однією з найбідніших країн, де панували корупція, безробіття і навіть голод. Проте вже за 19 років вона перетворилася на одну з провідних економік завдяки успішним економічним реформам.

Офіційно Корейська війна досі не закінчилася, тобто розвиток Республіки Корея відбувався у стані замороженого конфлікту.

Виходячи з намірів міжнародної спільноти врегулювати ситуацію на сході України, це вкрай важливий фактор, який доводить: заморожений конфлікт і війна не можуть бути причиною зупинки або відсутності економічних перетворень.

Так зване корейське економічне диво пов'язують президентом-диктатором Пак Чон Хі, який прийшов до влади внаслідок військового перевороту у 1961 році. Успіх розвитку Південної Кореї є результатом запровадження диктаторського режиму та проведення ефективних економічних реформ.

Звичайно, Україна не може перейняти диктаторську складову досвіду Південної Кореї, але її можна замінити демократичним інструментарієм держуправління.

Першими кроками південнокорейського диктатора були антикорупційна та люстраційна реформи. У державі було ліквідовано основні кримінальні угруповання і звільнено з роботи цілу армію бюрократів та корупціонерів.

На відміну від українського антикорупційного та люстраційного законодавства, у Південній Кореї корупціонерів справді карали, часом навіть жорстоко та показово.

Прийшовши до влади, режим звільнив 17 тис чиновників і заборонив 4 тис людей займатися політичною діяльністю.

Це рішення знайшло широку підтримку не лише серед громадян, а й серед міжнародних донорів, зокрема, США.

Річ у тім, що у повоєнний період Штати проводили політику широкої фінансової підтримки Республіки Корея, проте більшість виділених коштів розкрадалися на найвищому рівні.

Надалі, після "люстрації по-корейськи", було значно підвищено прозорість влади та повернуто довіру міжнародних інвесторів.

У країні досі працює служба, яка приймає звернення від громадян про факти корупції.

За кожне таке звернення громадяни отримують винагороду у розмірі певного відсотка - до 10% - від суми, яку вимагав корупціонер.

Це цікавий досвід для України, у якій за останні роки сформувалася ціла культура журналістських розслідувань, а у постмайданний період корупційними схемами високопосадовців почали цікавитися і звичайні громадяни.

За десятки років, що минули після запровадження антикорупційної реформи в Південній Кореї, у корейському суспільстві виробився певний спосіб мислення. Тепер кожен кореєць розуміє шкоду від корупції для країни, зокрема, завдяки розвиненій антикорупційній пропаганді у вигляді соціальної реклами.

Проте найбільш вагомим в антикорупційній політиці є факт усвідомлення всіма громадянами неминучості покарання, що стимулює людей не давати і не брати хабарів більше за будь-які винагороди чи рекламні ролики.

Крім антикорупційних заходів, одним з перших кроків Пак Чон Хі було запровадження нової податкової реформи. В країні різко зменшились податкові ставки, що одразу ж підвищило привабливість цієї країни серед інвесторів. Низькі податкові ставки у Південній Кореї не призвели до тотального дефіциту бюджету.

Головною причиною цього були вкрай низькі витрати держави на соціальну сферу. Зокрема, витрати на пенсійне забезпечення були мізерними через достатньо потужний інститут сім'ї. Діти у цій країні завжди дбали про своїх старіючих батьків, тож останні не потребували особливої підтримки від держави.

Інститут сім'ї в Україні не досяг такого рівня розвитку. Ми не можемо відмовитися від пенсійного забезпечення чи соціальних витрат, які у 2015 році сягають рекордних 15% ВВП. Проте відсутність особливого менталітету корейців Україна може компенсувати за рахунок розвитку накопичувальної пенсійної системи.

За рахунок пенсійної реформи Україна може зберегти близько 16% витрат з державного бюджету, що виплачувалися до пенсійного фонду у вигляді дотацій, а це серйозне підґрунтя для політики зменшення податкових ставок.

Проте справжнім поштовхом для розвитку Південної Кореї стали не податкові зміни, а гнучка економічна політика. Одним з перших кроків Пак Чон Хі на посаді керівника держави було введення парадоксальної для ринкової економіки моделі державного планування, в основі якої лежало запровадження п'ятирічних планів.

Ця модель дозволила економіці за короткий час пережити всю еволюцію промисловості: від мануфактури та АПК до металургії, машинобудування та електроніки. Кожен п'ятирічний план визначав пріоритетні експортні галузі.

За рахунок цього Південна Корея вивела торговельний баланс "в плюс" та накопичила достатньо валютних резервів для подальшого розвитку.

Сьогодні в Україні відсутнє стратегічне бачення майбутнього. Популярний нині акцент на сільському господарстві прирікає нашу промисловість на деградацію.

На відміну від Південної Кореї, де уряд реформаторів підтримував внутрішніх виробників та обмежував доступ імпорту, Україна має помираюче виробництво, яке витісняють часто дешеві та неякісні китайські товари.

Промислові підприємства після розпаду СРСР розтягнули олігархічні клани. Вони "дерибанили" не стільки конкретні підприємства, скільки цілі галузі. Утворилися монополії, які не зацікавлені розвиватися та ставати кращими.

Як не дивно, модель кланово-олігархічної економіки притаманна і Південній Кореї, але остання, на відміну від України, не прагнула її позбутися, а навпаки - сприяла її розвитку. Виникає запитання: як олігархи допомогли економіці цієї республіки?

Південна Корея зробила ставку на розвиток великого бізнесу шляхом створення промислових конгломератів - чеболів. Державна політика щодо них була максимально сприятливою.

Так, у кризові 1971-1972 роки за рахунок держбюджету було виділено низьковідсоткові позики на покриття боргів та на розвиток найбільших промислових корпорацій країни.

Вибір великого бізнесу як рушія економіки можна пояснити тим, що меншою кількістю компаній, які зосереджують більшу частину робочої сили, легше керувати, що збільшує маневреність економіки.

Економіка Кореї не страждала від монополізму чеболів. Більшість продукції корпорації спрямовували на експорт, тому були вимушені грати за правилами, щоб отримувати прибуток на зовнішніх ринках.

Власники чеболів пам'ятали, що завдячують своїми статками державі, а завдяки ефективному державному апарату вони навіть не думали про зловживання своїм монопольним становищем на внутрішньому корейському ринку.

Досвід гнучкої економічної моделі цікавий і для України. Однак потрібно виходити з того, що досягнення поставлених цілей може відбуватися демократичними методами через механізми державного впливу та регулювання економіки.

Мова йде, перш за все, про перегляд концепції функціонування системи державного регулювання, яка повинна перетворитися з ревізора на ефективного менеджера та консультанта.

Зокрема, коли йдеться про гнучкість економіки, перерозподіл акцентів з однієї галузі на іншу, то виконання подібних завдань можливе не лише за рахунок ручного керування економікою, а за рахунок створення системи органів державної влади, відповідальних за покращення інвестиційного клімату.

До їх компетенції повинно входити проведення моніторингу найбільш перспективних напрямів та галузей економіки, донесення інформації про привабливість певних галузей і регіонів, застосування гнучкого механізму заохочення розвитку стратегічно важливих галузей економіки.

Складові такого механізму - податкові важелі (податкові канікули, часткове або повне звільнення від сплати певного податку на певний термін або назавжди), адміністративні важелі (виділення безкоштовних ділянок для бізнесу), фінансові важелі (державне гарантування кредитів, створення фонду компенсації збитків).

Ефективне функціонування описаної системи можливе лише за умови повної прозорості органів державного стимулювання. Цього можна досягти шляхом відкритих періодичних конкурсів на посади, надання всієї інформації про діяльність таких органів та посадовців, жорстких покарань за корупцію.

Гнучкість економічної системи - необхідна передумова розвитку успішної держави. Причому, як видно з прикладу Південної Кореї, чим більше викликів стоїть перед країною, тим більш гнучкою повинна бути економічна система.

Під гнучкістю слід розуміти здатність економіки швидко вирішувати проблеми. В умовах перманентного військового протистояння це надзвичайно важливо.

Досвід Південної Кореї надзвичайно актуальний для української сучасності. Повоєнна Корея - це держава з розбитою інфраструктурою, у якій нема покладів корисних копалин чи нагромаджених  золотовалютних резервів. Ставку в розвитку країни було зроблено на людський капітал.

Саме жага південнокорейського народу до змін стала їх рушієм. Україна має всі шанси, попри війну та кризу, повторити "диво" Південної Кореї. Потрібно лише побороти конвульсії старого корупційного режиму та повірити у свої сили.

* * *

Фото на головній stranyplanety.ru. Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.