Росії є що втрачати

Кінець 2011 – початок 2012 року приніс ряд неочікуваних новин. Крім малоприємних на кшталт згоди Туреччини приймати участь в будівництві ще одного газогону в обхід України, додалася ще одна, дуже ілюстративна – Україна скорочує об’єм купівлі газу. Нервова реакція з боку „Газпрому” свідчить про те, що найближчим часом перемовини будуть проходити вкрай напружено. Росії насправді є що втрачати, а тому в нас може з’явитися шанс.

Незважаючи на інтенсивні перемовини між Україною та Росією та вкрай оптимістичні заяви з боку в тому числі вищого керівництва двох країн, ціна на газ так і залишилася незмінною. Головна причина – бажання „Газпрому” отримати контроль над українською газотранспортною системою, на що Україна ніяк не погоджується. Принаймні, за ту суму, яку пропонує російська газова монополія.

Свій актив Україна оцінює в $20 млрд, що для керівника „Газпрому” аж надто дорого. Міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко активно відхрещується від цих цифр і каже, що сформувати вартість активу зможе лише міжнародна компанія. Але поки тривають такі заочні торги, Росія робить все, щоб зменшити ціну української ГТС.

Крок перший – реанімація проекту «Південний потік»

Буквально напередодні Нового року, 28 грудня, Туреччина, незважаючи на те, що в грудні В. Янукович був з візитом в цій країні, дала згоду на участь в будівництві ще одного газогону в обхід України – газогону „Південний потік”. Цей проект був ініційований ще в 2007 році, в 2009 мало розпочатися його будівництво, однак і до цього часу це не було зроблено. Більше того, навесні 2011 р. Росія ставила під сумнів можливість його реалізації – занадто багато підводних каменів, і прямому і в переносному сенсі цього слова, було на шляху „Південного потоку”. Але – зрив перемовин з Україною, примарні перспективи отримати контроль над ГТС і Росія реанімує резервний план.

Чи є „Південний потік” реальною загрозою для вітчизняної газотранспортної системи? З огляду на його заявлену потужність (63 млрд. куб. м. щорічно), безумовно. Більше того, Росія володіє 50% цього проекту, а всім відоме бажання нашого сусіда не лише постачати газ, але й контролювати шлях його доставки. Проте, його вартість складе аж ніяк не менше 15 млрд. євро. Крім того, запуск проекту очікується не раніше 2015 року.

Отже, принаймні в найближчі 3-4 роки Росія все одно змушена буде постачати газ в Європу переважно через Україну.

Крок другий – фіксація високої ціни на газ, небажання йти на поступки

Ціна в $416 за 1 тис. куб. м. – непомірно висока для України. Щоб оплатити газ за листопад (а в зимові місяці НАК „Нафтогаз України” платить за російське „блакитне” паливо $1-1,2 млрд.) НАК був змушений залучити кредит в російських рублях, а сам платіж розбити на дві частини. В середньому, недобір платежів за спожитий газ складає близько $500 млн. щомісяця. В умовах досить повільного росту економіки і відсутності реальних реформ в сфері енергоефективності та енергозбереження – це значне навантаження на бюджет. І кожен місяць високих цін наближує Росію до її головної мети – отримання контролю над ГТС в обмін на знижку на газ.

Реакція у відповідь – зменшення об’єму імпорту газу

Заява української сторони про зменшення річного об’єму імпорту російського газу до 27 млрд. куб. м. при передбачених у контракті 52 млрд. куб. м. – досить ризикований, але, по суті, єдино можливий крок в даній ситуації. Реально, Україна ніколи не купляли такий об’єм – в 2011 році з Росії було імпортовано близько 40 млрд. куб. м.

Але і зменшення на 13 млрд. куб. м. – це більш, ніж вагома заявка. Наприклад, потреби комунального сектору і населення складають близько 16 млрд. куб. м.

Для Росії – це прямі збитки і нервова реакція російського керівництва свідчить, що Україна таки змогла надавити на слабке місце. З одного боку, ми виконуємо контракт і оплачуємо газ. З іншого – переходимо з газу на вугілля.

Який вихід? Росія може звертатися в міжнародні судові інстанції та оскаржувати дії української сторони. Але чи зможе вона досягнути своєї цілі. Ще зовсім недавно Росія радила нам або виконувати контракт, або оскаржувати його відповідно до міжнародних норм. Сьогодні диспозиція в цій газовій війні змінилася і вже Україна виступає в якості „радника”.

Схоже, що найближчим часом події можуть радикалізуватися і в кінцевому підсумку сторони таки вийдуть на якісь домовленості. Головне, щоб вони відповідали національним інтересам України, а не вирішували питання на „деякий час”.