Криза і революція

Останнім часом намітились цікаві тренди розвитку кризової ситуації в різних куточках світу, які можуть вирости в загальносвітову тенденцію змін до нового домінуючого соціально-економічного порядку у світі.

Очевидно, що "золота пора" монетарної – інфляціно-кредитної – епохи сучасного капіталізму, започаткована ще Рональдом Рейганом, так звана "рейганоміка", яка отримала потужній імпульс за сприяння Клінтона та Грінспена, та вийшла з-під контролю за часів президентства Буша-молодшого, і яка, зрештою, і привела до нинішньої світової економічної кризи – закінчилася.

Прямими й непрямими наслідками цієї кризи стали політичні кризи та зміна влади в США, Великій Британії, Ірландії, Японії, Греції, Італії, Іспанії. І найймовірніше в найближчому майбутньому – у Франції та ФРН.

Бунти молодих та голодних викликали революції в країнах північної Африки та Близького Сходу.

Далі буде...

Криза ще далека від свого завершення. Системних рішень щодо виходу із ситуації, що склалася, світовий економічний і політичний істеблішмент запропонувати поки не в змозі. Тож криза рухається й розвивається за своїми законами.

МВФ, ФРС, ЄС та G20 лікують симптоми хвороби, а не її причину, і, скоріше, реагують на наслідки кризових явищ, ніж їх передбачають та попереджають.

І – програють.

На думку автора, основна причина другої хвилі світової економічної кризи – непомірний тягар для економік та бюджетів накопичених кредитних боргів.

По суті, нові кредити беруться не для обслуговування економіки та інвестицій у розвиток. Нові кредити беруться для того, щоб обслуговувати старі борги.

Відсотки по кредитах нараховуються й поки що сплачуються боржниками, забезпечуючи тим самим сталі доходи великих банків та міжнародних фінансових структур.

Але – "час розкидати каміння, і час збирати каміння". Імовірно, починаючи із Греції, наступив черговий етап розвитку світової кризи – час списання боргів: як суверенних державних, так і приватних і корпоративних.

Світова економіка вже не має "тихих фінансових гаваней", куди кредитори можуть сховати свої гроші від знецінення. Практично вичерпали свій потенціал зростання й локомотиви світової економіки – США, Азія, Китай, Індія та Бразилія, куди з вигодою й із мінімальним ризиком можна було б вкладати вільні кредитні кошти.

Здулися також фондові, іпотечні, нафтові та інші спекулятивні фінансові бульки.

Для світової фінансової сфери настав болючий час "збирати каміння" розкиданих по всьому світу кредитів, які один за одним стають проблемними.

Економіка увійшла у фазу "1% рентабельності" – бізнес із більшою рентабельністю вважається надприбутковим. Отже, бізнес уже нецікавий інвесторам і акціонерам, з точки зору отримання дивідендів чи повернення вкладених інвестицій. Завдання-мінімум бізнесу на найближчі роки – уникнути збитків та нарощування боргів.

Державні бюджети переважної більшості країн світу – дефіцитні. Профіцит бюджетів мають тільки деякі країни-експортери енергоносіїв.

Чи розумно було десятиріччями кредитувати хронічно дефіцитні державні бюджети? На що надіялись ідеологи світових фінансових центрів?

Чи все було запрограмоване із самого початку?

На такому несприятливому фоні банківська система, яка звикла заробляти легко й багато, стоїть на порозі болючих змін. Збитки або ризики збитковості системних світових банків наростають. І це, імовірно, дуже скоро стане головним болем урядів і центробанків різних країн.

Щоб уникнути банкрутства цілих країн та системних банків, уряди та центробанки змушені будуть: а) списувати чи реструктруризувати суверенні державні чи корпоративні борги; б) рекапіталізувати та націоналізувати системні банки.

Не може в принципі нормально функціонувати будь-яка економічна система, боргове навантаження на яку сягає 100%-200% річного доходу або ВВП, і яка працює зі збитками чи бюджетним дефіцитом.

Чому світові економічні інституції й наукові світила не били на сполох раніше, на етапі масового накопичення боргів?

Сучасна капіталістична модель породила ще одну системну проблему.

Справа в тому, що, маючи доступ до великих дешевих кредитів, транснаціональні корпорації останні два десятиріччя проводили агресивну політику експансії в різних куточках світу. Усі вигідні бізнесові ніші практично у всіх країнах світу зайняли великі торгівельні мережі, банки, фаст-фуди, фермерські господарства тощо.

Як наслідок, розорилися чи закрилися велика кількість малих і середніх підприємств. А потенційні незалежні підприємці малого та середнього рівня перейшли на роботу топ-менеджерами великих корпорацій.

Таким чином, хоча номінально за рівнем доходів середній клас у країнах сучасного капіталізму не зменшився, але суттєво змінився його якісний склад. Місце самозайнятих підприємців із приватною власністю на активи – зайняли наймані менеджери й топ-менеджери корпорацій із непогашеними кредитами на пасиви.

Таким чином, відбулася певна люмпенізація середнього класу, якому, як відомо, "нічого втрачати, крім власних кредитів".

Ще одна важлива тенденція, що шириться й набуває масовості в Європі та США – рух "невдоволених", indignados. Молодь без роботи та перспектив на гідне самостійне та самодостатнє життя, об'єднана соціальними мережами й озброєна сучасними інформаційними технологіями, не бажає брати на себе спекулятивні борги теперішніх політиків і фінансових спекулянтів. Можна бути впевненим, що й не візьме – якщо не зараз, то згодом, коли це покоління прийде до влади.

Саме такі борги й стануть основою сучасного "конфлікту поколінь" та базою для майбутніх революційних змін.

Очевидно, що історична спіраль за 100 років знову поставила людство в передреволюційну ситуацію, коли знову "верхи вже не можуть, а низи не хочуть жити по старому".

Революція буде обов'язково, і матиме глобальний характер. Але не обов'язково це буде "гаряча революція" із погромами, насильством і зміною правлячих класів при владі в різних країнах. У тоталітарних та напівтоталітарних країнах, в Україні в тому числі, можливий і такий розвиток подій.

Сучасна революція в більшості розвинутих країн буде "холодною революцією". Демократичний світ навчився розв'язувати глобальні конфлікти мирним шляхом. Тобто, така революція матиме хоча й нервовий, але затяжний, років на 15-20, і переважно еволюційний характер.

Але в результаті на зміну домінування монетарної економіки світ має отримати нову глобальну соціально-економічну систему.

По-перше, долар США поступово втрачатиме домінуючу роль світової резервної валюти. Така тенденція вже почалась: за останнє десятиріччя долар США втратив біля 10 відсоткових пунктів у валютних резервах країн світу й наразі складає біля 61% в таких резервах.

Якби євро демонстрував свою силу та стабільність, такий процес відбувався би набагато швидше. Рубль та юань поки що не можуть перебрати на себе роль світових резервних валют, з огляду на відносну слабкість економік Китаю та Росії: ВВП Китаю складає біля 35% від ВВП США, Росії – 9%.

По-друге, змінюватиметься характер праці та винагороди за неї. Доля послуг, "віртуального бізнесу" – зростатиме. Відповідно, ВВП розвинутих країн усе більше дрейфуватиме зі сфер матеріального виробництва в сфери нематеріальних послуг. Відповідно, банківський сектор муситиме все більше кредитувати "короткими" грошима без застави як споживачів послуг, так і їх виробників. Епоха домінування "довгих" грошей теж відходить.

По-третє, принципово різними будуть шляхи політичного розвитку країн із розвинутою демократією – і авторитарних та напівавторитарних режимів. Але в більшості країн кінцевий результат буде однаковий: побудова постіндустріального інформаційного суспільства з переходом на демократію прямої дії. Посередницька роль традиційних політичних партій між народом та владою буде невпинно зменшуватись. Натомість зростатиме роль соціальних мереж та віртуальних неформальних громадських організацій.

У ресурсних авторитарних та напівавторитарних країнах, до яких, на жаль, відноситься поки що й Україна – найближчими роками посилиться економічна та політична влада олігополій (компрадорської буржуазії), які володіють життєво важливими сировинними ресурсами – вуглеводнями, землею, водою тощо.

Але згодом, через 5-10 років розвиток інформаційних технологій, інститутів громадянського суспільства та технологій прямої демократії, носіями яких буде молодь та середнє покоління, не залишать шансів для будь-якої закритої політичної системи.

Епоха диктаторів та авторитарних режимів відходить назавжди.

Останнім часом один за одним відходять у політичне або фізичне небуття "стовпи" світової політичної системи, які вершили долями народів та світу останні 2-3 десятиріччя: клан Буш, Мубарак, Каддафі, Берлусконі. "Висить на ниточці" доля сирійського сімейного клану Асадів. На черзі – Саркозі, Меркель та інші.

У демократичних країнах зміна поколінь при владі проходить мирно та за демократичних процедур. У тоталітарних – немирним шляхом та з жертвами з обох сторін.

Очевидно, що цей процес не зупинити.

Зараз уже неможливо законсервувати владу в будь-якій країні світу. Чим сильніші намагання законсервувати владу, тим потужнішим згодом буде вибух.

Привид бродить по Європі й світові…

Сергій Сорока, спеціально для УП