Чи потрібні чесні суди олігархам?

Судова реформа, яку нова влада запропонувала громадськості "пообговорювати", а сама тихенько її впровадила, має нібито благородні цілі: зробити систему правосуддя доступною для громадян, забезпечити ухвалення справедливих і оперативних рішень, викоренити  корупцію.

Ще один важливий момент - позбавитися від хибної практики, коли суддя сьогодні розглядає кримінальну справу, завтра - земельну суперечку, а післязавтра - шлюборозлучний процес.

Залишилося зрозуміти: чи готові ті, у кого в руках легітимні інструменти для здійснення реформи, почути цей запит? І якщо готові, то для чого: аби замислитися і почати діяти чи заблокувати запропонований ними ж рух у бажане завтра?

І тут мене охоплює скепсис, бо я слабо вірю в щирість як ініціаторів реформ з Адміністрації президента, так і бюрократичної еліти загалом. Адже їх основна мета - зберегти владу і статус-кво.

Бюрократія одночасно є і опорою влади, і прошарком, ворожим до реформ. Для депутатів і чиновників, які вросли у свої крісла, реальні зміни в судах - це кошмарний сон, який ставить під сумнів сплановане ними комфортне довгострокове майбутнє.

Депутату пропонують здійснити низку заходів, які позбавлять його можливості використовувати частину звичного ресурсу: за допомогою підконтрольного судді поставити на місце журналіста, який "зарвався", або зняти з передвиборної гонки популярного опонента. Він думає: "Воно мені треба?". І голосує проти.

Заяви влади про необхідність справедливої судової реформи - лише риторика. Для збереження статус-кво максимально ослабили і винесли на узбіччя судового життя останній помаранчевий оплот - Верховний суд.

"З нуля" створені і укомплектовані з числа "правильних" людей касаційна інстанція цивільних і кримінальних судів, оскільки дві інші - господарська та адміністративна юстиція - вже "під ковпаком".

За допомогою караючого меча Вищої ради юстиції вирішується проблема суддівської "опозиції". А Конституційний суд уже давно гнучко коливається разом з "керівною лінією партії". Припускаю, що і результат множення два на два у них міг би відрізнятися від рішення до рішення.

При цьому зацікавленість правлячої еліти в консервації тих умов, у яких вона живе, очевидна. Абстрагуватися від своїх політичних і фінансових інтересів і зосередитися на інтересах країни, включаючи реформування Феміди, у неї не виходить.

Лакмусовим же папірцем реального ставлення влади до судової реформи стало ухвалення рішення про те, хто призначатиме суддів на адміністративні посади.

Питання стало більш ніж актуальним після того, як Конституційний суд у попередньому складі забрав ці повноваження у президента, а пізніше - і в тих, хто узурпував ці права - у Ради суддів України.

Практикуючі юристи, та й самі судді, говорили про очевидне демократичне  рішення: формувати судове керівництво таємним голосуванням повинен колектив конкретного суду - за аналогією з Верховним судом, та ще й на короткий термін. Однак депутати вирішили доручити це Вищій раді юстиції і дати право п'ятирічного призначення.

Соромливо забули навіть рішення Конституційного суду, який ще 2001 року дійшов висновку, що за Конституцією таких повноважень у Вищої ради юстиції нема. Очевидна кланова логіка: я голову призначу, я його і контролюватиму. Ось так: на словах - одне, а на думці, м'яко кажучи, - трошки інше.

Однак треба віддати належне владі: вона зуміла надути "бульбашку", назвати її судовою реформою і нав'язати її обговорення людям мислячим, включаючи тих, хто щодня буває у судах і реально розуміє, що так далі жити не можна.

Малосимпатична для верхів меншість, здатна засумніватися з приводу готовності влади поставити інтереси країни вище за свої, на жаль, захопилася обговоренням параметрів "бульбашки".

До чого приведе розширення повноважень Вищої ради юстиції і звуження повноважень Верховного суду? Чим закінчиться заміна Івана Івановича на Івана Никифоровича? І, головне, всі повірили, що судова реформа неминуча, головне - "перегини" виправити.

Влада ж, побачивши, що це спрацювало, бадьоро рапортує про готовність розглянути усі рекомендації та побажання до судової реформи, але, по суті, проводить лише косметичний ремонт системи.

Відносно реальної судової реформи у мене, як не парадоксально, була надія на надбагатих українців або, як їх прийнято називати, олігархів, яким знадобиться справедливе правосуддя.

Поки вони шукають його, скажімо, в Лондоні, виводячи туди свої фірми та акції. Але ж ні заводи, ні землю туди не відправиш. І рано чи пізно завод може стати предметом суперечки в Україні.

Як керівник великої юридичної фірми я спілкуюся з клієнтами, і мені здається, що багато з них до справедливого правосуддя вже готові. Частенько, правда, лише тому, що бояться зустрітися на цьому полі з кимось ще більш "зубастим".

Проте поки що великий бізнес локомотивом судової реформи не став. Очевидно, працює стара "добра" логіка: краще не залежати від влади, а бути нею.

Тимчасом все очевиднішим стає те, що роздуми про майбутнє Феміди рівноцінні роздумам про долю країни. Без серйозних змін в судах країна не має перспективи.

Очевидно, що еліта повинна бути істотно іншою, аби це почути. Поки ж влада лише кричить про реформування, нишком ставлячи собі питання: "А воно мені треба?".