Українська правда

Давос як ширма

4 лютого 2011, 17:18

Історія Давосу почалася з 19 сторіччя.

Лікарі визнали мікроклімат високогірної долини корисним для легеневих хвороб. В середині 20 сторіччя місто стало модним гірськолижним курортом. Нині воно - місце проведення Світового економічного форуму, виникнення якого певним чином пов'язане з Україною.

У 1912 році з Радомишля, нині Житомирська область, до Америки шукати щастя виїхав шістнадцятирічний хлопець Самуїл Кіпніс. В перший же день перебування у Нью-Йорку у нього вкрали плащ.

Після багатьох поневірянь хлопець влаштувався на роботу на пошту простим робітником. Завдяки своїй кмітливості він знайшов спосіб замінити дорогу фанеру для посилок дешевим картоном.

Так виник гофрований картон, який спочатку виготовлявся у гаражі, а згодом - масово на великих підприємствах. У 1937 році мільйонер Кіпніс уже володів багатьма заводами з виробництва гофрованого картону.

У 1957 році він відвідав рідний Радомишль. Згадка дитинства наштовхнула його на думку придбати радянські кінокартини, які він показував у власному готелі в Маямі.

У ті часи відносини між СРСР та США були поганими: йшла гонка озброєнь. Тому подивитися на радянську дійсність у радянських кінофільмах до Маямі з'їжджалися багаті люди Америки.

Щороку Кіпніс закуповував нові кінофільми. Так виникла традиція багатих людей США збиратися в готелі, переглядати фільми і обмінюватися думками щодо перспектив розвитку американської економіки. З цього і виник перший американський економічний форум.

У 1966 році Кіпніс помер. Деякий час традицію зборів американської еліти підтримував його син, але скоро йому це набридло. Він народився у США, і його ніщо не зв'язувало з батьківщиною його батька.

Однак американська еліта уже не могла жити без таких звичних зборів. Відтак, цю традицію відновив мільярдер-будівельник Дональд Трамп. Його бізнес-вдача і легкий характер ведучого телевізійного ток-шоу притягували до нього багатіїв.

Так знову, але вже у Нью-Йорку, почалися щорічні неофіційні збори американських "важковаговиків". Повідомлень щодо тем, які там розглядалися, не було. Це дратувало бізнес-еліту світу.

У 1971 році, на противагу зборам ділової еліти США, в Давосі був започаткований Європейський форум менеджменту, який зібрав близько 450 керівників європейських компаній для обговорення перспектив економіки та створення спільної стратегії.

У 1987 році цей форум розширився і отримав назву Світового економічного форуму. Він об'єднав тисячу компаній та установ, в тому числі урядових, з різних країн. Там у неформальній обстановці обговорювалися ключові питання світової економіки.

Деякі урядові, наукові та бізнесові установи США брали обмежену участь у роботі цього зібрання. Це й не дивно. Великий американський бізнес набагато потужніший, ніж європейський, а тому не бажав рахуватися з його інтересами у світі. Особливо після започаткування Євросоюзом власної валюти.

Подібне розшарування інтересів європейців та американців змусило Велику Британію, яка має щільні економічні зв'язки із США, утриматися від вступу до ЄС і залишити власну валюту.

Англійці відразу ж збагнули, що у загальному світовому просторі не може бути рівних можливостей для різних за економічним потенціалом держав, а тому протиріччя між ними є непереборним фактором спроб їх спільної роботи і досягнення спільних цілей.

Тимчасом урядові установи слабких держав доводили громадянам, що проблеми їх країн можна перекласти на сильні держави. Представники ж бізнесу їздили і їздять до Давоса для самореклами та відпочинку.

Перебільшення значення Давоса виявило себе у період світової кризи. Як з'ясувалося, навіть ті держави ЄС, які мали значний дефіцит державного бюджету, лише обмежено могли розраховувати на допомогу європейської спільноти.

Держави ж поза ЄС, у тому числі Україна, взагалі не мають шансів на інвестиційну допомогу європейців. Їм і самим бракує коштів. Надія на американські, китайські чи японські інвестиції теж не має перспектив, бо інше означало б, що своїми руками уряди цих держав створювали б для своїх підприємців конкурентні перешкоди.

Намагання уряду України позичити кошти у багатих держав мало чим відрізняється від позиції інших слабких країн, які приїхали у Давос в надії отримати інвестиції.

У неформальній обстановці Давоса його учасники лише промацують можливість спільного бізнесу на його перспективних напрямках, які щодо України асоціюються з сільським господарством, тобто з можливістю купити чи орендувати землю.

Прямо чи опосередковано про це задовго до проведення зборів у Давосі заявили чи натякнули уряди Німеччини, Китаю та Японії.

В умовах світового подорожчання продуктів, пов'язаного з приростом населення землі, погіршенням клімату та зменшенням продуктивності ґрунтів продавати іноземцям землю чи здавати її в довгострокову оренду немає сенсу.

Відтак, поїздки урядовців на форум мають більше інформаційний, ніж прагматичний характер, а намагання преси створити враження про Давос як джерело інвестиційних можливостей є відволіканням громадян від реалій економічного розвитку.

З іншого боку, твердження деяких поважних українських економістів з кабінетним складом мислення про необхідність повної відмови від великих структурних проектів, для яких потрібні значні інвестиції, видається іншою крайністю.

У плануванні виробництва на підприємстві, яке є часткою загальнодержавного, мають бути певні пропорції, які виходять з різної ефективності інвестицій, різного часу виробничих циклів та можливого ланцюжка самостійного інвестування.

У середині 1990-х років такий підхід до економічного розвитку пропагував та втілював керівник українського концерну "Наука" Сергій Ларцев. На жаль, тодішня влада України займалася іншим.

Інвестиційні кошти для економічного розвитку за схемою Ларцева можна знайти у громадян України, але для цього треба створити важелі їх економічного інтересу під гарантії  держави. Наприклад, у вигляді застави привабливої землі чи резервування на особистих рахунках громадян банківського золота.

Тоді не треба буде їздити з простягнутою рукою до Давоса.