Рейганоміка по-єнакієвськи

Останнє півріччя яскраво продемонструвало сутність економічного курсу нової влади. Поза усяким сумнівом, реформування української економіки урядовці прагнуть проводити в кращих неоконсервативних традиціях.

Може, саме тому деякі прихильники нової економічної політики вважають за можливе порівнювати її з економічним феноменом, відомим як рейганоміка.

Справді, аналізуючи дії влади в господарській сфері, важко позбутися відчуття, що рішучість намірів спрямована, перш за все, на стимулювання провідних великих корпорацій.

Тут доречно згадати вислів одного з дописувачів форуму "Економічної правди", який перефразував відомий американський трюїзм наступним чином: "Те, що вигідно СКМ, те вигідно Україні".

Таке гасло дуже вдало характеризує сучасну українську рейганоміку єнакіївського ґатунку. Магнати майстерно та з натхненням вибудовують для себе бізнес-оазу. Вони роблять те, що вміють робити найліпше, - вони роблять свій бізнес. Просто тепер в масштабах всієї країни.

Слід визнати, що у нової влади особливого вибору не було. Коли ще державним провідникам розпочинати реформи, як не на початку свого правління?

Досвід свідчить, що будь-яка українська влада завжди з плином часу лише втрачає народну довіру. Отже, вони мусили починати саме зараз. У разі успіху реформ - а раптом вдасться? - у них буде шанс на подовження панування.

Треба визнати, що класична рейганоміка багато в чому схожа на її український варіант.

Мова, в першу чергу, йде про намагання скоротити державні  витрати коштом широких верств населення та про невпинне та масштабне зростання державного боргу. Слід додати також активне лобіювання фіскальних преференцій для великого бізнесу та найбагатших його бенефіціарів.

Втім, від знаних реформ Рональда Рейгана українська ситуація дещо відрізняється. До уваги слід брати те, що в умовах нинішньої глобальної фінансової кризи навряд чи країна може дозволити собі жорстке стримування інфляційних процесів.

На відміну від рейганівських реформ, які разом з великим бізнесом стимулювали також середній та малий бізнес, українські керманичі нерозважно оголосили відверту війну малому та середньому бізнесу.

Симптоматично, що опитування провідних незалежних експертів, проведені нещодавно Центром Лібермана, засвідчили сумну картину: 80% опитаних вважає, що прийняття Податкового кодексу призведе до згортання малого та середнього бізнесу, а 90% припускає, що цей кодекс може спричинити негативний вплив на розвиток всієї економіки країни.

Також не можна ігнорувати фактора нестійкості вітчизняної фінансової  системи. Критичний стан банківського сектору, який старанно камуфлюється НБУ, рано чи пізно дасться взнаки.

Але, мабуть, найзначнішою загрозою успіху реформаторів є така національна особливість, як тотальна корупція. Вона готова зжерти будь-яку бюджетну економію, та здатна нівелювати будь-який ефект від пожвавлення бізнес-активності.

До речі, тінізація малого та середнього бізнесу, яку пророкують внаслідок запровадження нових правил оподаткування, є родючим ґрунтом для подальшого розквіту хабарництва на всіх щаблях влади.

Зрозуміло, що непопулярні реформи, багато з яких назріли вже давно, потребують соціальної підтримки. За відсутності популістських бюджетних вливань її годі сподіватися, тому лідерам країни слід шукати інші шляхи гуртування виборців навколо курсу реформ.

Консолідувати націю найлегше переможними війнами, образом зовнішнього ворога та ідеями національної величі. Так, це зроблено в Росії. Однак у наших можновладців таких можливостей немає. Воювати нам, слава Богу, нема з ким. До імперських амбіцій миролюбні українці індиферентні.

Українські капіталісти теж не можуть дозволити собі розкіш створювати образ ворога ні з Росії, ні із Заходу. У Росії вони купують енергоносії, а на Заході отримують левову частину доходів та позик. Отже, російських шлях для нашої влади закритий.

Втім, світу відомий й інший варіант створення соціальної бази для впевненого антикризового керування країною. Приклади - Венесуела, Іран та близькі нам Білорусь і Грузія.

Проте, щоби мати такий рівень довіри, як режими Лукашенко, Чавеса, Ахмадінеджада або Саакашвілі, треба мати бездоганну репутацію відчайдушних борців з корупцією та захисників простого люду від економічних та політичних зазіхань бізнес-хижаків.

Чи знайдуть наші державні достойники у собі душевні сили влаштувати публічну розправу над олігархами, які щедро фінансували їх виборчі фонди?

Чи зможуть вони організувати реальну антикорупційну опричнину, результати якої відчують прості громадяни?

Від відповідей на ці питання залежить успіх реформаторських задумів влади.