Нова дивідендна політика?

Деякі зміни до законодавства щодо регулювання корпоративних відносин, внесені 2010 року, дали привід для радощів захисникам прав міноритарних акціонерів.

Ще б пак! Держава змусила акціонерні товариства розподіляти як мінімум 30% прибутку на дивіденди. Так Верховна рада довела свою спроможність відстоювати інтереси корпоративної меншості. Втім, перші ж переможні реляції були спростовані суворою дійсністю.

Проблема в тому, що дивідендна політика - це сфера цивільно-правових відносин, яка є однією з найважливіших складових системи корпоративного управління. А порушувати цивільно-правовий баланс суто адміністративними нормами небезпечно. Голе адміністрування не дає результату в інвестиційній царині.

Наразі в українському законодавстві поряд з положенням про обов'язкове нарахування дивідендів продовжує існувати норма про виняткові повноваження зборів акціонерів як вищого органа АТ стосовно розподілу прибутку.

І що робити, коли збори вирішать не виплачувати дивіденди? Кого звинувачувати у порушенні закону? Акціонерів? А як їх покарати за таке порушення? Аж ніяк. Отже, норма про примусовий розподіл прибутку де-факто порожня.

Втім, не всі АТ йдуть на відкрите нехтування новим законодавчим приписом. Дехто виявляє лояльність, не вимиваючи при цьому обігові кошти на виплату дивідендів.

Для цього збори акціонерів приймають рішення таким чином, щоб нараховані дивіденди відразу реінвестувалися у збільшення статутного капіталу. Якщо при цьому не буде змінено відносних часток акціонерів у статутному капіталі, то реінвестовані дивіденди не оподатковуватимуться.

Такий шлях залишає міноритаріїв без омріяних дивідендів. Проте він дещо збільшує адміністративне навантаження на АТ, пов'язане з оформленням та реєстрацією процедур, які належить пройти для розподілу прибутку, його реінвестування та нарощування статутного капіталу.

З точки зору загального фінансового становища жодних змін: дивідендна частина прибутку залишається у розпорядженні мажоритарних акціонерів. Змінюється лише її місце у балансі АТ: до розподілу ці суми відображалися за статтею "Нерозподілений прибуток", а після - за статтею "Статутний капітал".

Важливо усвідомити ще одну тривожну тенденцію, яка починає вимальовуватися у вітчизняному корпоративному секторі. Добігає кінця третій квартал, і фінансові менеджери компаній уже можуть оцінювати річні фінансові результати.

Якщо очікуються прибутки, а ділитися з акціонерами бажання нема, менеджмент фірм починає застосовувати облікову політику, яку на Заході інколи називають "великою лазнею" або "приховуванням прибутків у коробці печива".

Мова йде про застосування таких бухгалтерських механізмів "згладжування" прибутку, які на папері мінімізують поточний фінансовий результат підприємства. Такі дії зазвичай виправдовуються посиланням на принцип обачності, зафіксований у законі про бухгалтерський облік та фінансову звітність.

Доводиться визнавати, що сперечатися з консервативно-песимістичними методами обліку неможливо. Тож не слід дивуватися, якщо за підсумками 2010 року кількість прибуткових компаній в Україні значно зменшиться.

Аналізуючи нову дивідендну політику, не можна оминути ще один аспект її реалізації - фіскальний. Законодавство вимагає від підприємства, яке видає дивіденди, сплатити так званий авансовий внесок з податку на прибуток.

Таким чином, примус у нарахуванні дивідендів обертається для АТ ще й банальним примусом до сплати податку на дивіденди. Нічого дивного, що захистом інтересів міноритаріїв у країні тепер найбільше переймаються податківці.

ДПА у своїх листах наказує інвентаризувати всі "акціонерки", змусити їх прийняти рішення про виплату дивідендів і забезпечити справляння податків до казни.

У фіскальному запалі ДПА пішла на відверте порушення закону, поширюючи вимогу про сплату дивідендів не тільки на АТ, але й на звичайні господарські товариства на кшталт товариств з обмеженою відповідальністю. Такий підхід викликав справедливе обурення у підприємницькому середовищі.

Підсумовуючи, неважко зробити прогноз, що нова дивідендна політика, інспірована парламентською коаліцією, зазнає нищівного фіаско.

Чиновники повинні врешті зрозуміти, що публічний корпоративний сектор є вельми чутливим сегментом національної економіки. Тут не спрацьовують важелі примітивного адміністрування. Для захисту прав акціонерів не можна застосовувати ті ж підходи що й, наприклад, до захисту прав споживачів.

Інвестування - це діяльність, якій властиві певні природні ризики. Інвестор, придбавши акції, свідомо йде на ці ризики. Тому жодні держгарантії щодо отримання мінімальних дивідендів на прості акції не мають економічного сенсу.

Поки керманичі цього не втямлять, в Україні не буде цивілізованого фондового ринку. А це значить, що українські підприємства і надалі не отримуватимуть прямого доступу до найдешевшого фінансового ресурсу - збережень громадян.