Допомогти не можна довести до банкрутства

Як варто поратися з великомасштабними систематичними провалами фінансової системи країни? Ніхто не хоче допомагати банкам, що приймають погані рішення.

Але порятунок фінансової системи від колапсу вимагає порятунку від краху всіх банків одночасно. Нам потрібен спосіб, щоб допомогти хорошим банкам і дозволити збанкрутувати поганим банкам.

Але як відрізнити хороші банки від поганих?

Коли ринки панікують, як вони це зробили в 1929 році і знову в 2008, підтримка фінансової системи життєво необхідна.

Альтернативою може стати лише депресія стилю 1930-х років. Але це не означає, що ми повинні допомагати приватним банкам.

Недавня економічна історія рясніє прикладами фінансових криз: Сполучені Штати в 1980-х роках, Швеція, Фінляндія і Норвегія в 1992 році; а також велика частина світової економіки в 2008 році. Те, як вдалося впоратися з цією кризою, дозволяє зробити важливі висновки.

У 1992 році центральний банк Швеції "Ріксбанк" дозволив, щоб власники акцій приватних банків зазнали збитків, але він врятував вкладників і кредиторів, купивши ризиковані активи установ, що були на межі банкрутства. Швеція вийшла з кризи.

Японія рекапіталізувала свої банки в 1998 році, але не дозволила власникам акцій зазнати збитків. Так як неплатоспроможні банки підтримувалися через урядову допомогу і гарантії, Японія надала неправильні стимули своїм фінансовим установам. В результаті, Японія так повністю і не відновилася після рецесії.

Тому урок полягає в тому, що ми повинні дозволити власникам акцій зазнати збитків, для того щоб підтримати здорову фінансову систему.

Важлива роль центрального банку полягає в наданні грошей потенційно неплатоспроможним банкам за часів паніки, коли всі інші джерела капіталу вичерпуються.

Центральний банк є останньою надією. Але якщо банки знають, що їм будуть допомагати в погані часи, у них з'явиться стимул надавати ризиковані кредити. Ці кредити дають банкам більший прибуток, коли економіка стабільна, з іншого боку вони захищені від втрат урядової допомогою, коли економіка слабшає.

В 2007 році Lehman Brothers, AIG і більшість інших гравців на фінансових ринках отримували величезні доходи, торгуючи похідними цінними паперами, підкріпленими дуже ризикованими заставами.

Коли ціни на нерухомість у США впали, деякі з цих гравців повинні були збанкрутувати. Але коли Федеральний резервний банк дозволив Lehman Brothers збанкрутувати у вересні 2008 року, виникла масова паніка, яка призвела до того, що втрутилася ФРС, щоб запобігти банкрутству всіх інших основних гравців. Як же можна було впоратися із ситуацією по-іншому?

Як запропонував Саймон Джонсон у своїй книзі "13 банкірів", ми повинні розбити великі мега-банки на більш дрібні, яким можна було б легко дозволити збанкрутувати. Але недостатньо просто мати багато маленьких банків.

Ми також повинні знайти спосіб підтримати систему в цілому. Я пропоную нове стратегічне рішення, яке підтримало б все в цілому, а не частинами.

Центральні банки повинні покласти основу під вартість банківської системи країни шляхом здійснення покупок акцій в пайовому фонді акціонерного капіталу за визначеною ціною.

Такі цінові зобов'язання вступили б у силу в часи фінансової паніки. Гарантуючи покупку акцій взаємного фонду, центральний банк надав би стимул для приватних інвесторів направляти гроші в найздоровіші частині банківської системи, дозволяючи більш слабким частинам збанкрутувати.

Індексний фонд був би схожим на пенсійний фонд. Приватні банки підвищували б надійність або банкрутували залежно від значущості, заснованої на вартості щодо ринкового індексу всіх банків у фонді.

Пропонуючи купити акції у взаємному фонді за мінімальну встановлену ціну, центральний банк забезпечив би спосіб направляти капітал у фінансову систему в часи кризи.

Хоча цей план підтримав би вартість фінансової системи в цілому, він все ще дозволив би ринковим силам визначати відносні ціни акцій приватних банків.

Якщо б така структура була присутня в США в 2008 році, коли впали ціни на нерухомість, з вини банків, які тримали великі портфелі неробочих проблемних активів, стала б знижуватися вартість індексних фондів.

Але ці банки також впали б за своїм значенням відповідно до загального індексу. Зобов'язання ФРС купити акції взаємного фонду за існуючу ціну, змусило б інвесторів інвестувати капітал у більш сильні банки, щоб скористатися перевагою підтримки ціни центральним банком.

Ця схема з рекапіталізації банків має три переваги над іншими, які були запропоновані економістами та політиками.

По-перше, вона не вимагає урядового регулювання, щоб вирішити, скільки коштують приватні активи, тому що приватні ринки оцінюють проблемні активи.

По-друге, позбавляє банки стимулів приймати неправильні рішення. Можливість допустити банкрутство поганих банків вирішує проблему морального ризику.

Нарешті, пропонуючи купити акції у взаємному фонді акціонерного капіталу, центральний банк надає приватним інвесторам стимул і впевненість для рекапіталізації банківської системи.

Цей план дозволив би нам допомагати гарним банкам і банкрутувати поганим банкам - і це не варто було б і гроша для платника податків.

Авторське право: Project Syndicate, 2010 рік