Алла Ковтун для ЕП:
Місія виконана. 15 років тому Україна завершила вихід із рубльової зони

12 листопада 1992 року о 23.00 Україна фактично запровадила власну національну валюту – безготівковий карбованець. Цей історичний крок було узаконено указом президента Леоніда Кравчука "Про реформу грошової системи". Всі подальші події – галоп інфляції, знецінення вкладів, уведення гривні та стабілізація економіки – наслідок сенарію, вибраного того дня.

На авансцені

З політичної точки зору, напевно, це був вчасний крок: власні гроші – один із основних атрибутів нової держави, мабуть, важливіший, ніж герб і прапор. Економічні ж аспекти були предметом дискусії між романтиками та прагматиками. Перші вважали, що "розлучення" з Росією обов’язково принесе народові благополуччя (Україна, мовляв, століттями годувала СРСР), і лише кілька високопосадовців нагадували: у балансі молодої держави - 70% - імпорт із Росії, передовсім енергоносії, які будуть із роками лише дорожчати. Та навряд чи ці аргументи були зрозумілими тим, хто приймав рішення.

Населення тоді жило в ейфорії внаслідок демократизації суспільства, ще не відчуло на собі інфляційного шоку й економічні реалії сприймало як усвідомлену необхідність. Економіка переживала серйозну кризу неплатежів, гроші могли "йти" на сусідню вулицю протягом місяця.

Отож, перший етап грошової реформи, запровадження в готівковому обігові ерзац-грошей купоно-карбованців Національного банку України (з 10 січня 1992 р), на перших порах здавався благом – заробітну плату почали видавати вчасно і багато. Це потім навіть домогосподарки зрозуміли недоліки надмірної емісії.

До появи купоно-карбованця в готівковому обігу ходили одноразові купони, які надавали споживчої "легітимності" "дерев’яним" радянським рублям, як тоді говорили.

За кілька днів до виходу згаданого указу, а саме 7 листопада (тоді це був червоний день календаря), у Леоніда Кравчука зібралися ідеологи вітчизняної економіки: щойно призначений прем'єр Леонід Кучма, міністр фінансів Григорий П'ятаченко, віце-прем’єр Віктор Пинзеник, голова правління Нацбанку Вадим Гетьман та ще кілька високопосадовців, які згодом увійшли до складу майбутньої Державної комісії з грошової реформи.

Учасники наради потім розповідали, що Леонід Кравчук, хоч і окреслив необхідність введення національної валюти з політичної точки зору: мовляв, не може суверенна держава залишатися без власних грошей, усе ж мав сумніви щодо механізмів запровадження карбованця. Їх розвіяв молодий Віктор Пинзеник – віце-прем’єр із економічної реформи.

Несподівано для учасників наради різко виступив проти введення карбованця в безготівковий оборот тодішній голова НБУ Вадим Гетьман. "До того часу, поки між Росією й Україною не розподілять баланс Держбанку, золотовалютний запас, іноземну власність, вихід із рубльової зони буде "самопокаранням", а через рік карбованець знеціниться і коштуватиме п’ять копійок". На знак протесту Гетьман на початку 1993 року залишив посаду голови Правління НБУ, і згодом Верховна Рада затвердила на цю посаду Віктора Ющенка.

А через рік виявилося, що Вадим Петрович помилився на 1,2 копійки. В листопаді 1993 року карбованець коштував 3,7 копійки. "Ми не вишли із рубльової зони, ми вистрибнули з неї голі и босі", — говорив тоді з сумом Гетьман.

Лише втрата майже 130 мільярдів заощаджень населення – непростимий гріх тодішніх чільників, які не змогли домовитися з Росією і відстояти інтереси своєї держави.

Але це стало зрозуміло через кілька років. А тоді…

За кулісами

Купони одноразового використання з'явилися на руках населення ще у листопаді 1990 року. Автору цих рядків пощастило дізнатися про нововведення на день чи два раніше, ніж про це оголосив уряд, – сама акція готувалася в режимі суворої секретності: інтернету тоді у широкому вжитку не було, витоку інформації не сталося, хоча, як виявилося пізніше, книжкова фабрика майже місяць друкувала ерзац-гроші. Мені ж допоміг його величність випадок – переплутала двері та потрапила на закрите засідання комісії Верховної Ради (тоді так називалися комітети ВР), де й обговорювали введення купонів.

Депутатам було щось незрозуміло, тому вони зажадали послухати пояснень прем’єра, і голова комісії пан Печеров ходив на Грушевського вимагати звіту керівника уряду. Як не дико це звучить зараз, на той час така постановка питання сприймалась нормально: країна упивалася демократією. Фокін на засідання комісії все ж не прийшов, чим страшенно розізлив народних обранців.(На той час діяла норма, згідно з якою урядові було потрібне схвалення Ради. Ще через рік новий прем’єр Леонід Кучма добився надзвичайних повноважень, і уряд уже нічиїх схвалень не потребував. Але то буде потім).

Я ледве дочекалася кінця засідання, і з найближчого телефона-автомата попросила залишити 100 рядків для сенсації…

Наступного дня я завбачливо не пішла на роботу. Мабуть, зробила правильно. Кажуть, редактора персонально матюкав прем’єр-міністр (якими словами – не переповідали), а мене звільнили з роботи. Заступник редактора спробувала було заступитися, мовляв, сенсація ж… Телефони редакції обривали здивовані та обурені читачі й колеги. Ближче до вечора замість наказу про моє звільнення з'явився інший, про преміювання автора за найкращий матеріал - 50 російськими рублями. Отримала я їх уже з купонами одноразового використання.

Це був звичайний листок паперу із розграфленими прямокутниками, з написами 1 крб, 2 крб і так далі. Навіть без водяних знаків, не кажучи вже про інші рівні захисту. Купони були проблемою для покупців лише в перші тижні. Далі їх навчилися підробляти прямо на ксероксі.

Вважалося, що випускати справжні гроші немає сенсу, адже ось-ось має вводитися гривня – її вже віддрукували в тій же Канаді й навіть доставили в Україну пароплавом. На ній, як відомо, підпис тодішнього голови Національного банку України Вадима Гетьмана.

Гірший сценарій

Але події розгорталися зовсім не так, як передбачали теоретики. Стрімко зростала інфляція - емісію НБУ на вимогу депутатів проводив ледве не щомісяця, економіка почала розвалюватися на очах. Поглиблювалася криза неплатежів, і вихід із рубльової зони дав їм новий поштовх.

Зрештою, все пішло за гіршим сценарієм, який передбачили кілька людей.

Якщо 12 листопада 1992 року офіційний НБУ давав 403 карбованці за долар, то 1 лютого 1995 року — 116 900 карбованців за долар, тобто карбованець подешевшав у 290 разів.

Дуже швидко українці перетворилися в карбованцевих мільйонерів. Отримана зарплата вже не поміщалася в гаманцях, для портмоне пристосовували півлітрові банки.

Вже в серпні 1993 року спільним рішенням уряду та Національного банку (рішення підписане Леонідом Кучмою та виконувачем обов'язків глави НБУ Володимиром Стельмахом) запроваджено фіксований курс карбованця до долара. Розподіляти валюту мав Тендерний комітет. За задумом такий крок мав забезпечити державу валютою для закупки критичного імпорту. Насправді ж, за словами тодішнього учасника Тендерного комітету Сергія Терьохіна, Тендерний комітет забезпечував валютою "своїх" та продукував корупцію: джерело перших вітчизняних капіталів слід шукати саме там, стверджує він.

Маховик руйнації зупинили аж через чотири роки, навчившись на помилках, на зубожінні власного народу.

Озираючись назад, доводиться визнати: у карбованця не було шансу не згоріти. По-перше, до нього всі ставилися як до тимчасової валюти, забуваючи, що обслуговує він "постійну країну".

По-друге, наші урядовці (за винятком кількох осіб) не мали достатнього управлінського досвіду, знань на рівні держаних фінансів та ринкової економіки.

Здебільшого вони зверталися в Національний банк, вимагаючи емісій.

Карбованець постраждав, як лабораторний кролик, а разом із ним – уся країна.

Але, з іншого боку, – де нам було взяти інше керівництво, де було їм навчитися економіки, як не на власному досвіді, нехай гіркому?