Юрко Матіс для ЕП:
Старий Завіт як історія оподаткування євреїв

Фактично, якщо відкинути релігійні й містичні нашарування, можна вирішити, що двигуном єврейської історії були податкові справи. Зрештою, не лише єврейської, а й людської цивілізації. Бо міжнародні стосунки лише кілька століть тому змінили свою суть. До того часу вони відображали лише одне – хто кому платить данину, котра і є податком.

Отже, відомо: євреї стали єгипетськими рабами після смерті Йосипа, що мав велику пошану у фараона завдяки своїм адміністраторським талантам.

У Єгипті були три шляхи опинитися в рабстві – вчинити кримінальний злочин, потрапити у полон під час війни і через нездатність платити податки чи борги.

Оскільки всю громаду, а не окремих євреїв, перевели у рабство, відпадає перший варіант. Другий також неможливий, бо завдяки Йосипу єврейська громада жила довгі роки в добробуті в Єгипті. Отже, мусило щось статися, що наклало такі фінансові зобов’язання на громаду, які вона не змогла сплатити, і тому юридично була перетворена у рабів.

Мойсеєві вдалося зорганізувати успішну втечу євреїв із Єгипту, і ця подія дала поштовх книжкам Старого Завіту, розпочавши більш-менш цільну історію євреїв.

Оселившись у Палестині, євреї поділили територію між собою і, не утворивши якоїсь державної структури на чолі з царем, перетворилися у племена з примітивним законодавчим кодексом. Згідно з цитатою із Книги Суддів – немає царя в Ізраїлі, кожна людина діє так, як вважає є правильним у її власних очах. Це означало, що євреї були вільними людьми.

Зрештою, в античні часи слово “свобода” мало лише одне значення – імунітет від сплати податків. Причому податки через відсутність універсальних грошей здійснювалися у вигляді натури, в тому числі через отримання статусу раба при неможливості сплати.

Такий стан речей тривав десь до 1000 року до Христа, і тоді євреї вирішили утворити великий уряд, консолідувавшись у спільну територію – такий собі єврейський Євросоюз. Автоматично це означало вибрати царя з усією бюрократичною структурою монархії.

Пророк Самуїл був проти такої політичної системи. Треба сказати, що пророки в ті часи грали роль сучасних політологів, аналізуючи конкретну політичну ситуацію і даючи рекомендації.

Отже, політолог Самуїл висунув застереження щодо утворення єврейської монархії. Згідно з поясненнями Самуїла, Бог не бажав, щоб євреї мали царя. Тоді це був дуже сильний аргумент. Але ізраїльтяни продовжували наполягати. Тоді Самуїл вирішив на пальцях пояснити євреям, що означає мати царя, – із точки зору податків.

У Першій книзі Самуїла це докладно описано. Ось знайшов потрібну цитату – Перша книга Самуїла 8, 11-15.

“11. Ось яке буде право царя, що царюватиме над вами: синів ваших він візьме і приділить їх собі до колісниць та коней, і вони будуть бігати перед його колісницями. 12. Він настановить собі начальників над півсотнями; звелить їм орати свої ниви та жати хліб свій, і виробляти собі військову зброю та знаряддя до своїх колісниць.

13. Та й дочок ваших він собі візьме за благовонниць, куховарок і пекарок. 14. Поля ваші та виноградники й стади оливні – найкращі – він забере й роздасть своїм слугам. 15. З вашого посіву та винограднику він буде вимагати десятину й роздаватиме своїм скопцям та слугам.” Тобто, 10% не урожаю, а величини посіву і величини винограднику. Серйозний удар по кишені.

Там є докладне продовження, які інші податки чекають євреїв, але аналіз Самуїла і так зрозумілий.

Коротше, на євреїв це не справило жодного враження, вони хотіли, щоб у них усе було, “як у нормальних людей” – подавай їм царя. Самуїл на дурість євреїв розчаровано махнув рукою і сказав, що Саул саме те, що їм треба. Це, мабуть, єдиний випадок в історії, коли слова політолога сприйняли серйозно.

У своїй книзі Самуїл не вказав конкретно, що чекає на тих, котрі спробують уникати платити податки. Ми лише можемо здогадуватися. З іншого боку, збирання податків було налагоджено настільки добре, що про це свідчить опис багатства двору Соломона – сина Давида, а Давид був сином Саула.

Фактично в третьому поколінні фінансовий стан Соломона був таким, що він міг собі дозволити утримувати гарем із тисячі жінок. Це означало велетенський обслуговуючий персонал, котрий мав дбати про двір царя Соломона.

Очевидно, в Соломона були проблеми практичного характеру із жінками гарему, бо в Книзі Еклезіаста 7, 28 він скаржиться, що не може знайти підходящої серед них. Якщо порахувати, то вийде: проводячи з кожною лише одну ніч (день?), треба було 3 роки, щоб пройти усе коло. Можна й забути, кого шукаєш.

Швидше за все, вони йому влаштовували скандали, почуваючись занедбаними, звідси його нарікання. Його захоплення жінками мало радше колекційний характер.

Увесь двір був значною витратою для бюджету єврейської держави і вимагав відповідного високого оподаткування, щоб його фінансувати.

Після смерті Соломона його син Ровоам зібрав голів підлеглих єврейських племен на нараду. В нараді головним питанням стали  податки. Вожді племен радили наступникові звільнити їх від деяких податків, залишених із царствування Соломона.

Політичні дорадники просили серйозно поставитися до прохання вождів, тим паче, що вожді за це обіцяли особливо запопадливу службу. Ровоам оголосив, що подумає кілька днів і дасть відповідь.

Ця заява занепокоїла вождів, і вони запідозріли найгірше. Адже не було жодної причини обдумувати ще додаткових три дні. Справді, Ровоам оголосив, що він не тільки не зменшить податки, але й збільшить їх. А щодо тих, котрі будуть ухилятися від сплати, замість старого методу покарання – бичування –  застосовуватимуть “скорпіонів” - бич із шипами. (ІІ Хроніки 10, 11 “Батько мій наклав на вас тяжке ярмо, а я зроблю ваше ярмо ще тяжчим. Батько мій вас карав бичами, а я – скорпіонами”).

Як і слід було сподіватися, виник добре зорганізований податковий бунт буквально на місці. Певно, вожді не чекали оті три дні в бездіяльності. Ровоамові заявили, що він більше не цар і хай тішиться, що йому залишать у власність Єрусалимський храм, котрий збудував його батько.

Мало того, їх лють була такою великою, що вони оголосили серйозну юридичну зміну – відтепер нащадки Давида ніколи не матимуть права бути їх королями.

Але Ровоам явно не в’їхав у серйозність ситуації. Він наслав на бунтарів свого головного Цушка (Адорама), котрий обіймав посаду міністра єврейського МВС. Це погано закінчилося – побачивши уособлення зла, натовп каменував його, залишивши міліцію без начальника (ІІ Хроніка, 10, 18-19 “Цар Ровоам послав Адорама, начальника над примусовими роботами, але сини Ізраїля закидали його камінням, і він умер, а цар Ровоам сів у колісницю, щоб утекти в Єрусалим. 19. Так відпав Ізраїль від дому Давида по цей день”).

У царстві стався політичний розкол – Ровоам, маючи контроль над храмом, став сюзереном дуже малої території провінції Юдеї. Додаючи приниження, відповідно до тогочасних міжнародних стосунків, це маленьке царство мусило платити податок (данину) більшому царству Ізраїлю, котрим тепер керували навіть не-Давидові королі.

У реальному світі глобальної політики два єврейських царства опинилися між двома конкуруючими супердержавами Асирією та Єгиптом, перетворившись у буферну зону.

Єврейські політологи-пророки рекомендували винятково нейтральність, що означало на той час лише одне – чемну сплату податків обом сторонам. Звідси відома всім християнам максима – хто живе мечем, від меча і помре, котра добре ілюструє принцип нейтральності.

Асирійці почали серію воєн для встановлення контролю над територіями, котрі можна було оподатковувати, і за якийсь час контролювали всі сусідські території, за винятком Єгипту. А ізраїльтяни знову зігнорували своїх політологів-пророків і відмовилися платити войовничим сусідам податки. Що негайно спричинило відповідну реакцію: ізраїльтян відлупили і наклали  на них, крім звичних податків, ще й додаткову виплату компенсації за асирійські труди у вигляді 1000 таланів срібла (десь 500 кг) на рік.

Євреї цю компенсацію, стогнучи, платили наступні 15 років. Тоді, домовившись із іншими підкореними територіями, вчинили новий бунт, що викликало знайому реакцію асирійців. На цей раз асирійці не лише розгромили євреїв, але й узяли всіх у полон, що з економічної точки зору було дурним рішенням, бо рабська праця непродуктивна.

Дуже незначна частина євреїв залишилася в Самарії, а, за великим рахунком, євреї щезли з історії, бо пізніше й ці огризки євреського народу були захоплені у полон. В результаті царство Ізраїлю перестало існувати. В пам’яті народу залишилися згадки про втрачені племена Ізраїлю.

Деякі віруючі вважали, що вони не щезли, а пішли на північ і одного дня з’являться з тріумфом. Деякі християнські секти і дотепер вірять у їх прихід, наприклад мормони.

Як би там не було, саме великі податки спричинили бунти, а опосередковано - і знищення єврейського народу. З часом асирійці новими війнами розширили свій контроль над сусідніми територіями, навіть підкорили Єгипет.

І тут знову з’являється на сцену історії оте інше царство євреїв – Юдея, котре володіло невеличкою територією, храмом Соломона і, виявляється, всі ті часи, коли ізраїльтяни намагалися боротися за податкову справедливість, справно платило свої зобов"язання і тому збереглося в Єрусалимі.

Хоч і вони пізніше втягнулися у велику міжнародну політику і здуру піддалися на намовляння єгиптян, оголосивши бунт проти асирійських податків.

Знову юдейські політологи були проти цього і рекомендували повну нейтральність. Ісайя навіть консультував із цього приводу короля Езекія, про що залишилася згадка: "в... спокої ви спасетеся; у тиші й довір’ї ваша сила". (Ісайя 30, 15).

Як би там не було, ситуація для царя була політичним тупиком. Згоджуючись із асирійцями, він автоматично ставав головним асирійським податківцем, сумлінно збираючи податки з євреїв і перетворюючись у ненависного політика в очах власного народу. З іншого боку, утворюючи проти асирійців союз із єгиптянами, наражав євреїв на смертельну небезпеку.

Отже, в 703 році до Христа союзники публічно оголосили про несплату податків і, відповідно, почалася серія воєн із асирійцями. Євреї успішно програвали битви одна за одною. В результаті, коли стало ясно, до чого йдеться, євреї попросили миру. Але асирійці не для того починали військову кампанію, щоб просто так її завершити.

Вони вирішили захопити Єрусалим. Пророк Ісайя мудро зауважив, що асирійці не ввійдуть до Єрусалиму. Припущення справдилося, бо в асирійців почався тиф, і в них геть зникла охота воювати.

Але пережитий страх зробив свою справу – євреї слухняно почали сплачувати податки асирійцям.

З ходом історії асирійці зникли, але влаштовану ними систему оподаткування сусідів перейняли вавилонці, що стали супердержавою Сходу.

Відповідно, цар Вавилонії Навуходоносор вирушив у похід збирати податки, бо іншого способу їх отримати не було через відсутність відповідної соціальної інфраструктури. В Єрусалимі його чемно привітали і погодилися на всі умови податкових стосунків.

Але знову підлі єгиптяни почали нашіптувати про порушені права людини, і євреї, піддавшись намовлянням, збунтувалися. У критичний момент єгиптяни кудись щезли, залишивши євреїв сам на сам із розлюченими вавилонцями.

Чергові угоди про вічний мир і повну сплату податків виявилися недостатніми для заспокоєння вавилонців, і, щоб забезпечити дотримання цих угод, вони призначили євреям царя за власним вибором. Цей тип звався Зедекією і, за ідеєю, мав бути вірним вавилонській короні.

Але Зедекія побачив, які гроші пливуть на схід, і його задавила жаба, тож він просто припинив їх платити. Обуренню Навуходоносора не було меж. Він повністю втратив терпець, захопив Єрусалим, наказав убити синів Зедекія при батькові, а відтак наказав виколоти йому очі. Це останнє було явно у стилі мафіі, воно не мало жодного сенсу, бо ніяк не могло компенсувати несплачені податки.

Такого варварства вавилонцям виявилося замало, і вони потягнули сліпого єврейського царя і решту євреїв у полон до Вавилонії.

На диво, полон у Вавилонії для євреїв виявився майже курортом. Вони розбагатіли і навіть набули якоїсь місцевої перської освіти. Все склалося для них настільки добре, що інший вавилонський король Кир мав цієї ідилічної картини задосить, наказавши євреям повернутися назад до Єрусалиму.

Євреї явно не виявляли бажання повертатися в обітованну землю і починати все спочатку. Але Кир був стратегом і розумів: тримаючи євреїв у Вавилонії, він втрачає можливість економічно розвивати провінційні території імперії.

Як би там не було, лише одна четверта євреїв із загальної кількості 150 тис. повернулася назад у Єрусалим, продовживши податкову історію єврейського народу.

Вся ця довга писанина – лише малий відбиток значно ширшої картини розвитку людської цивілізації. Цей розвиток, як не крути, зводиться до одного – економіки племені, народу, нації. І будь-які державоподібні утворення людського суспільства обов’язково мусять базуватися на податках.

Тому, як це написано при вході до податкової служби США у Вашингтоні, – "Податки є платнею за цивілізоване суспільство", історія народів є економічною історією, а точніше історією податків.

Пригадую, ми вивчали в школі геометрію, яка зветься евклідовою. Але Евклід, хоч і був із походження греком, працював у єгипетській Александрії, та лише систематизував геометричні знання, наявні в Єгипті.

Ці знання виникли для правильного вимірювання ділянки землі складної форми. А потреба вимірювання була викликана необхідністю правильно вирахувати величину податку, який встановлювався на урожай і на саму ділянку землі в Єгипті.

З уроків єгиптології знаємо, що Шампільйон розшифрував ієрогліфи за допомогою текстів із каменю Розетти, котрий тепер зберігається у Британії, хоча його вкрав із Єгипту французький офіцер, коли Наполеон розпочав свою кар’єру міжнародного авантюриста і захопив єгипетську територію.

Юрко Матіс

Цей текст, як відомо, був тримовний, у тому числі й грецькою. Є дуже характерним, що його не просто написали на папірусі, а хтось пішов на значні фінансові витрати, щоб вибити той самий текст трьома мовами на камені.

Нам у школі, на жаль, не сказали, що текст говорить про надання податкового імунітету власникові каменю. Це був документ, якого не можна було легко знищити, на відміну від папірусу. Він був таким важливим, що треба було його викарбувати про всяк випадок трьома мовами і подбати про збереження тексту на довгі роки. Цей документ надавався єгипетським храмам, звільняючи їх від податків, утворюючи прецедент для наслідування в наступних століттях.

Якби українці звертали увагу на такі "деталі", можливо, вся українська історія була би зовсім інакшою. Менш геройською, проте більше - зі здоровим глуздом.

Історія єврейського свята Ханукан також має податкову основу, але стосується значно пізнішої стадії історії – Птолемеєвого періоду, пізніше римського панування. Юдея була весільним подарунком Клеопатрі та Птолемеєві, в результаті якого втратила свій попередньо отриманий від Антіохії податковий імунітет.

Але це вже інша історія.