Газовий капкан, або Чого чекаємо від майбутніх чільників ПЕКу

Газовий капкан. Саме так можна назвати пропозицію одного із чільників "Газпрому" Дмитра Медведєва про можливість у 2008 році відмовитися від газових посередників між Україною і Росією. Фактично, першим відчув підступ перший віце-прем’єр Микола Азаров, бо у своїх коментарях відразу зазначив: "Уряд України підтримує ідею переходу на прямі відносини між "Газпромом" та НАК "Нафтогаз України" – за умови збереження прийнятної ціни на газ".

Ще невідомо, хто стане міністром ПЕКу та керівником НАКу, проте дуже хотілося би, щоб ці люди нарешті вголос розповіли про реалії газових стосунків. І припинили політичні спекуляції. Бо реалії зовсім невтішні. На ділі, всі проблеми чітко виписані в історичному прес-релізі "Газпрому" та НАК "Нафтогаз України" від 29 липня 2004 року, з якого країна вперше дізналася про "РосУкрЕнерго" (РУЕ).

Взяти і відмовитися від послуг "РосУкрЕнерго" буде не так просто. Адже 29 липня 2004 року в Москві "в центральному офісі ВАТ "Газпром" був підписаний пакет документів, що визначає умови співпраці Росії і України в галузі поставок і транзиту природного газу до 2028 року. Відповідно до підписаних документів, створено нову компанію "РоcУкрЕнерго", яка здійснюватиме закупівлю туркменського газу для українського ринку, виступить оператором транзиту закупленого газу й інвестором у розвиток газотранспортної інфраструктури, необхідної для забезпечення транзиту". Це цитата із прес-релізу. Тобто, якщо в документах РУЕ надають повноваження до 2028 року, то невідомо, які санкції застосують проти "Газпрому" і НАКу за дострокове розірвання цих угод.

Наступний абзац прес-релізу: "РосУкрЕнерго" почне роботу з 1 січня 2005 року на основі договорів про закупівлю туркменського газу з НАК "Нафтогаз України" (2005--2006 рр.) і з ТОВ "Газекспорт" (2005 р. і далі зі зростаючими обсягами); на основі договору з ВАТ "Газпром" на транспортування газу по території Узбекистану, Казахстану і Росії..." Це найголовніші рядки. На сьогодні Україна повністю втратила можливості прямої газової співпраці із країнами Середньої Азії. Росія почала активно працювати з ними ще років 10 тому. І вже тоді було зрозуміло, на що націлена її стратегія. Проте жоден український чиновник не запропонував адекватної контрстратегії, щоб захистити інтереси України.

Передовсім це стосується Туркменістану. 31 грудня 2006 року Україна отримала останні кубометри, що йшли за прямим контрактом. Із 2007 майже всі туркменські обсяги купує "Газекспорт". Підписати довгостроковий контракт із Туркменістаном намагався ще легендарний Рем Вяхірєв із кінця 90-х. Але зробити це вдалося Олексію Міллеру в квітні 2003 року. (Не останню роль тут зіграла і спроба теракту проти президента Туркменістану Сапармурата Ніязова 25 листопада 2002 року, після якого головні підозрювані зникли в Росії). Угоду підписали між ВАТ "Газпром" та держкорпорацією "Туркменнафтогаз", згідно з якою поставки туркменського газу становитимуть 60 млрд кубів, починаючи із 2007 і до 2028 року. Цією ж датою закінчується і контракт "РосУкрЕнерго".

Із Узбекистаном та Казахстаном Росія впоралася простіше – вона взяла під контроль всі магістральні газогони, що йдуть в європейському напрямку: "Середня Азія-Центр" та "Бухара-Урал". Їхня пропускна потужність – 55 млрд кубів на рік. Це значно менше, ніж видобувається у трьох середньоазійських країнах. Проте якщо Туркменістану є куди експортувати свій газ окрім Росії (він щорічно продає до 10 млрд кубів Ірану та веде переговори про побудову газогону через Афганістан і Пакистан до Індії), то Узбекистану та Казахстану – ні. На цьому й зіграла Росія: якщо віддасте нам контроль над своїми трубами, будемо купувати газ і у вас.

Наприкінці 2005 року з обома країнами "Газпром" підписав середньострокові угоди на транзит перш за все туркменського газу на 2006--2010 роки. Тобто, якщо хтось із України й купить зайвий газ в Узбекистані чи Казахстані ,– прокачати його просто не буде можливості. До речі, за чутками, два поважні українські олігархи встигли вляпатися в цю халепу – у кожного з них зависло в Середній Азії по кілька мільярдів кубів. Ще у 2005 році співробітники НАКу -- тоді ще під керівництвом Олексія Івченка -- віднайшли міждержавну угоду з Узбекистаном від 1998 року, згідно з якою він зобов’язується надавати Україні свої газотранспортні потужності. Проте після підписання транзитної угоди ще й із Казахстаном, з’ясування стосунків із Узбекистаном втратило сенс. Немає жодних сумнівів, що "Газпром" змусить обидві країни продовжити ці угоди і після 2010 року.

Йдемо далі за прес-релізом 2004 року: "Як зазначив голова правління НАК "Нафтогаз України" Юрій Бойко, "досягнуті домовленості забезпечать надійне, безперебійне постачання газу споживачам України в необхідному обсязі на довгострокову перспективу, а участь у проекті фінансово-кредитних організацій дозволить спрямувати великі інвестиції в розширення газотранспортних потужностей на маршруті з Туркменістану в Україну". Навряд чи пан Бойко говорив це зі щирим серцем. Розмови про збільшення потужностей газогону "Середня Азія--Центр" ведуться не менше 10 років, а віз і нині там. Немає сенсу Росії збільшувати його потужності, бо зникне важіль впливу на таку газозалежну країну, як Україна. Та й "РосУкрЕнерго" нема із чого такі проекти реалізовувати, якщо споживачі йому заборгували чи не півтора мільярди доларів. Із точки зору геополітики, цю трубу Росія почне реконструювати та збільшувати не раніше, ніж побачить реальні кроки до побудови ще одного Транскаспійського газогону. Але цю проблему вже не Україні вирішувати.

Та навіть якщо ми за допомогою всіх міжнародних важелів змусимо Узбекистан і Казахстан прокачати куплений нами газ, попереду лежить Росія. Ця країна не ратифікувала Європейську енергетичну хартію. А Транзитний протокол до цієї Хартії взагалі назвала "мертвонародженим" та "таким, що не відповідає умовам реального ринку" (Олександр Медведєв, заступник голови правління ВАТ "Газпром", 27 квітня 2006 р). Якщо Європейський Союз не зміг нічого зробити із транзитною позицією Росії, то чи зможе це зробити Україна? Питання, яким чином до транзитних потужностей Росії допустили компанію "РосУкрЕнерго", залишається відкритим. Так само як і питання, хто запропонував цю компанію-посередника? Сьогодні росіяни приписують батьківство Україні.

І, нарешті, останній абзац прес-релізу із цитатою голови правління ВАТ "Газпром" Олексія Міллера підбиває підсумок: "Підписані документи відкривають нову сторінку взаємовигідної співпраці у сфері поставок газу в Україну і створюють передумови для зростання експорту газу "Газпрому" в далеке зарубіжжя через територію України".

Чи можна назвати несплату за спожитий газ взаємовигідною співпрацею? Яким чином формується ця несплата з точки зору бізнесу "Газпром" не повинно цікавити – газ поступив на територію України, документально зафіксовано, будь ласка, заплатіть. Прихід на український ринок посередника "УкрГазЕнерго" (спільного підприємства "РосУкрЕнерго" і НАК "Нафтогаз України") нарешті навело порядок із платежами промислових споживачів. Адже ще в першу каденцію Януковича-прем'єра саме на промисловості лежали мільярдні борги. Із середини 2006 року промисловість отримує паливо за формулою – вранці передоплата, ввечері газ. Спочатку бізнес був невдоволений, а зараз платить, і зупиняти підприємства не збирається. Основні проблеми зі споживачами, за які відповідає НАК, -- населення, комунальні та бюджетні підприємства, генерація. (Зараз НАК якраз і виписує структуру боргів, тим паче, що про це його попросила вже Генпрокуратура). Там і треба нарешті розібратися.

Перехід на прямі контракти із "Газпромом" ставить Україну перед реальною загрозою підвищення цін. По-перше, "Газпрому" невигідно продавати нам середньоазійський газ, що зараз коштує 100 доларів за тисячу кубів, коли в них є свій власний – по 260. По-друге, навіть якщо вони і залишать за нами право на середньоазійський газ, їм просто не буде сенсу втримувати старі ціни. І вони можуть погодитися із доказами президентів Туркменістану, Узкбекистану та Казахстану підняти ціну на їхнє паливо до світового рівня. Переукладання контрактів із "РосУкрЕнерго" напряму між НАК "Нафтогаз" і "Газекспортом" може зайняти до півроку. А отже, вже з другої половини 2008-го Україна може отримати світові ціни. За що заплатить – те й споживатиме. А все інше "РосУкрЕнерго" (яка нікуди з українського ринку і з орбіти "Газпрому" не піде, хіба що назву поміняє) продасть за кордон. Недарма ж Міллер наголосив свого часу на "передумовах для зростання експорту газу "Газпрому" територією України". А якщо Україна буде проти – то повторить історію Білорусі, яка за борги вже віддала половину своєї транзитної газотранспортної системи.

Шукати винних у нинішній ситуації, що склалася на українському газовому ринку, справа невдячна. Бо винні всі. Ця ситуація зріла протягом усіх років незалежності, демонструючи недалеке хуторянське мислення наших керівників і держави, й урядів. І поки що жодних передумов для зміни ситуації не спостерігається. Якщо, звісно, не зробити рішучих кроків…

Продовження теми незабаром.