Ігор Луценко: За кого голосувати?

Перш за все, зауважу, що писав це для тих, хто буде голосувати. Тобто для тих, хто вважає, що похід до виборчої дільниці принесе їх життю більше користі, ніж витрат зусиль та часу.

"За кого голосувати?" В українських умовах відповідь на це питання виходить за рамки стандартних, раціональних підходів. (Втім, у інших країнах ситуація, за великим рахунком, така ж сама).

Підхід перший – аналіз формальних програм

З програмами є одна проблема – вони загалом ніколи не виконуються. Навіть на рівні базових гасел немає ніякої гарантії, що хоч якесь з них буде реалізовано. До того ж багато речей, які справді необхідно робити на державному рівні, записувати у партійні програми дуже ризиковано.

Програми готуються не експертами, а піарниками. Так працює політичний бізнес. Ні, піарники – люди зовсім не дурні, вони навіть

Ігор Луценко

Але слід розуміти, що експертна компонента у їх кінцевому продукті грає зовсім не головну роль. Програми пишуться у кращому разі, щоб справити враження, чимось зацікавити – не більше того.

Отже, українці не читають програм не просто так – у них на те є дуже істотні підстави.

Підхід другий – аналіз людей

Інша можливість - розглядати партії як групи особистостей, яким властиві певні людські якості. Можна рахувати у партійних списках злодіїв, або ж навпаки – шукати праведників.

Цей шлях, найімовірніше, теж заведе в нікуди. Оскільки явні злодії присутні у всіх списках. Щодо праведності – то це категорія занадто вже суб'єктивна і важкодоступна для сприйняття.

Можна також аналізувати ступінь злочинності злодіїв та праведності праведників. Мовляв, одні – регулярно вбивали людей заради свого багатства, інші – займалися цим час від часу, і в основному наживали свій скарб у інший, менш аморальний спосіб.

В будь-якому разі саме ці люди, в силу їх багатства та безжальної волі до влади, будуть мати величезний вплив на процес прийняття рішень у парламенті. І вони присутні у всіх списках. "Кадрово чистих" партій немає.

Тим не менш, за моїми спостереженнями, основа вибору українців – це все-таки "кадровий" підхід. Кредит довіри надається тому чи іншому політику, під заставу його моральних якостей. Тобто вітчизняний виборець шукає серед політиків собі духовного лідера, а не менеджера.

Причини такого підходу насправді досить раціональні, хоча так і не здається на перший погляд. По-перше, виборець розуміє (свідомо чи ні), що усі менеджерські та професійні навички політика він оцінити не зможе, в силу обмеженості своїх можливостей (оцінити професіонала об'єктивно може як мінімум рівний йому професіонал).

По-друге, виборець усвідомлює, що він довіряє політику певну посаду на певний строк. І яка б не була довершена правова система, політик, якщо він не зовсім дурний, навіть стовідсотково у рамках правового поля зможе маніпулювати своє владою у власних чи ще чиїхось інтересах. Формальні правила його не зупинять, і надія лише – на внутрішню волю бути чесним і принциповим. Саме таких, внутрішньо чесних людей і шукають глядачі серед фігур у телеекрані. Вони намагаються знайти у політиках їхню емоційну сутність.

Політики, звичайно, цим зловживають. Найперші політики – це найкращі актори. Вони знають, як побудувати свою поведінку так, щоб відповідати глибинним очікуванням людей.

Приміром, Ющенко чи Янукович – це архетипи відповідних типів очікувань різних груп виборців.

Вертаючись до питання, за кого голосувати, можна сказати, що про справжню моральну сторону навіть перших номерів у списках навіть у досить близьких до політики людей немає об’єктивного уявлення. Існує приказка – щоб взнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти. А ті, хто з'їли пуд солі з першими політиками, як правило, мовчать. Що вже казати про всі списки. Отже, "моральний" підхід до вибору – практично неможливий в силу своєї, так би мовити, технічної складності.

Аналіз політичної культури

Або аналіз культури побудови міжлюдських стосунків.

Власне, ця культура визначає все – і економіку, і політику. У людей є уявлення про те, якими мають бути закони поведінки в будь-якій сфері, і вони формують ці стосунки не у відповідності з правилами, а у відповідності з цими уявленнями. Скажімо, один і той же закон або навіть правила дорожнього руху у різних країнах можуть виконуватися з різним ступенем ретельності.

У головах громадян, зокрема, політиків, є образ країни – навіть на підсвідомому рівні – і власне, таку країну вони і будують.

Приклад – після війни, після колосальної розрухи Японія чи Німеччина досить швидко відновили свій потенціал. Це все завдяки тому, що німці чи японці пам’ятали, що і як їм потрібно робити, у них вже був готовий образ країни у свідомості.

Інший приклад – розруха, яка настала без істотних об'єктивних причин у пострадянських країнах. Тоді нового укладу не було в головах ні урядовців, ні пересічних громадян, хоча формальні правила дозволяли діяти у відповідності з новою ідеологією.

Отже, різні політичні сили в Україні мають помітно відмінні картини в своїх головах, і власне на цьому потрібно базувати свій вибір між ними.

За кого голосувати

Політична культура, яка властива Партії регіонів, тобто стандарти міжлюдських стосунків, має декілька важливих рис.

По-перше, це жорсткий "патерналізм". Уявна влада ПР повинна мати великі повноваження, при цьому і піклуватися про рядового громадянина. Власне, у яких пропорціях має ділитися суспільний продукт – це має вирішувати держава.

По-друге, свобода слова не входить у ідеальну картину влади "від ПР".

По-третє, влада по-регіональному – це єдина корпорація, якій не личить виносити свої внутрішні конфлікти на світло, залучати до їх вирішення "народ". Не дивлячись на те, що як у самій ПР, так і в правлячій коаліції є багато ворогуючих центрів впливу, бруд їхніх конфліктів практично не потрапляє назовні. Власне, це є досить сильний імператив їхньої політкультури.

Всі принципи зводяться до одного: рядовий громадянин не є достойний вирішувати свою долю, взамін йому обіцяють певний мінімум благ та передбачуване майбутнє на заводі чи шахті.

Таким чином, поки що про демократичність ПР говорити рано.

Двом іншим партіям, БЮТ та НСНУ, характерна апеляція до публіки, а також сильна та доволі відкрита внутрішня конкуренція, яка стимулює знову-таки апелювати до виборця.

Звісно, помаранчеві політики також прагнуть порушити принцип демократичності, але оскільки він є ледь не єдиним їх політичним капіталом, то далеко у такому прагненні вони зайти не можуть.

Демократичність – єдиний, об’єктивний і зримий критерій для розрізнення між провідними політичними силами. Політична культура цих двох партій, як і ПР, однаково толерантна до корупції, до політичної зради тощо. Тому інші критерії (корупційність, моральність і таке інше) не є об’єктивними, і вибір на їхній базі не дасть результату.

Чи є демократія благом? Кожному вирішувати самому.