Чи є сьогодні в українському політикумі фігура, котра може одночасно задовольнити інтереси ключових місцевих олігархів, влаштувати московський чинник та не спровокувати чергову ідіосинкразію у виборців? Експерти кажуть, що є. І фігура ця - не нинішній прем’єр.

Останнім часом все частіше ці експерти попереджають про те, що Віктору Януковичу буде занадто складно повторно зайняти прем'єрське крісло після виборів – навіть якщо Партія регіонів знову отримає вотум довіри громадян України. І проблем, які можуть завадити Януковичу втретє увійти в ту саму річку, є дві.

По-перше, внутрішні проблеми у Партії регіонів (не секрет, що багато регіоналів не сприймають Януковича як безсумнівного лідера, як це було ще рік тому). По-друге, розчарування у Вікторі Януковичі з боку Кремля. Пасивність Росії в українській політичній кризі пояснюється до неможливості просто: у виборі, кому віддати перевагу – Януковичу чи Ющенку – Кремль керується старим одеським принципом "обидва гірші".

На сьогодні Росія практично втратила інтерес до України. Старі концепції новоспеченої персони нон грата – Олександра Дугіна – перестали працювати. Україна вже не розглядається як сфера національних інтересів Росії. Інтереси Росії лежать зараз більшою мірою на тихоокеанському напрямку. Європа викликає інтерес Кремля як споживач російського газу та як деякий філософсько-містичний символ.

Але все частіше і частіше у Москві згадують принцип "Ex Oriente Lux" і – за масонським завітом – починають пошук Вічного Сходу. Адже саме в союзі з Китаєм Росія може перетворитися на силу, як зможе реально протистояти і Сполученим Штатам, і Європейському Союзу.

Чи варто казати про впливовість китайського лобі у здійсненні кремлівської політики? Чи варто писати про той "багатокутник", який сьогодні вибудовує Китай і у який уже втягнуто Індію, М'янму, В'єтнам, Бразилію, Венесуелу, Бєларусь, а в перспективі – і Росію? Чи варто нагадувати про спроби утворити "Центральноазіатський економічний союз" (Казахстан і Киргизія, а в перспективі – Узбекистан, Таджикистан та Туркменистан) – і знову ж таки під незримим прикриттям Росії та Шанхайської організації співробітництва?

Україні в цих комбінаціях місця немає. Україна розташована на південному заході, а не на сході від Росії. І росіяни поступово втрачають цікавість до України як до держави і суспільної моделі.

Ще два роки тому деякі гарячі голови і "кремлівські мрійники" на зразок Олександра Лебедєва захоплено писали про "помаранчеву Україну" як "нове Велике Князівство Литовське" – пристановище для російських вільнодумців та джерело нових – європейських – ідей та цінностей для Росії. Нова українська влада кілька разів обламала Лебедєва та однодумців – відібравши об'єкти в Криму та не допустивши до тендерів з приватизації об'єктів, які їх цікавлять.

Взагалі-то тему України можна було б і закрити – вона не має для Російської Федерації особливого значення. Янукович як політик та Партія регіонів як політичний об'єкт перестали цікавити Росію після того, як у серпні 2006 року колишні "ідеологічні союзники" Росії підписали Універсал національної єдності і фактично заради портфелів у виконавчій владі пожертвували важливими (на той час) для РФ принципами (мова, церква, геополітичні орієнтири тощо).

У дні української політичної кризи в оточенні Путіна панували три основні точки зору стосовно України. Перша концепція – концепція Іванових: нехай собі варяться у власному соку, це не наша гра, і якщо втрутимося – втратимо більше, ніж можемо здобути.

Друга концепція – концепція Сєчіна: а може, все-таки дамо Україні можливість розділитися на дві держави? Скільки проблем зникнуть самі собою!

Третя концепція – концепція Суркова та Мєдвєдєва: в Україні є єдиний об'єкт, який нас цікавить – газотранспортна система, і нам необхідно домогтися, щоб а) труба знаходилася під жорстким контролем і б) Україна не вступила до НАТО. Звичайно, позиції окреслені надто вже схематично, але – ключове слово в цій схемі – ТРУБА.

На сьогодні газ – це основне мірило цінностей в європейському векторі політики Кремля. Й оператором-постачальником газу в Україну є компанія РосУкрЕнерго, яка – як відомо – на 50% контролюється російською стороною. Росія навіть розкрила структури, які є акціонерами РосУкрЕнерго з російського боку – в основному, фігурують фірми, так чи інакше пов'язані з "Газпромом".

Однак деякі російські аналітики говорять про те, що російська частка РосУкрЕнерго контролюється деяким Геннадієм Тимченком, якого вважають людиною, дуже близькою до В.В. Путіна.

В Україні РосУкрЕнерго пов'язують з діяльністю підприємця Дмитра Фірташа – людини украй непублічної та загадкової. Однак відомі три факти. Перший: Фірташ максимально диверсифікував свій вплив на інститути влади у країні і з "помаранчевими" знаходить взаєморозуміння не менше успішно, ніж з "біло-блакитними".

Друге: з "донецькими" у Фірташа час від часу стаються непорозуміння, пов'язані з тим, що вони постійно намагаються лізти у газові справи, але до останнього часу конфліктність на відрізку Фірташ – "донецькі" вдавалося втримувати у рамках пристойності. Третє: одним з лобістів інтересів Фірташа в українському уряді вважається міністр палива та енергетики України Юрій Бойко.

Останнім часом групі вдалося закріпитися та поширити свій вплив на багато сфер суспільного життя. Тандему Фірташ – Бойко вдалося взяти під свій контроль НАК "Нафтогаз України" і одержати кілька перемог над своїм опонентом – віце-прем'єром Андрієм Клюєвим.

Фірташ успішно дочекався моменту послаблення ще одного опонента – Віталія Гайдука – і вчасно налагодив ділові стосунки з його першим заступником – Валерієм Хорошковським (зараз тільки лінивий не говорить про те, що "Інтер" поступово перетворюється на спільне дітище Хорошковського та Фірташа). Фірташу вдалося поставити "своїх" губернаторів у рідній Чернівецькій (Володимир Куліш) та в Одеській (Іван Плачков) області.

Жодна важлива соціально-економічна подія останніх півтора років не обходилася без незримої присутності РосУкрЕнерго. Подіями одного ланцюжка є а) підвищення цін на газ для України у 2006-2007 рр.; б) активне лобіювання газотранспортного консорціуму; в) приватизація більшості облгазів у 2005-2006 рр.; г) рейдерська атака на 6 західноукраїнських облгазів у 2006-2007 рр.; д) підвищення житлово-комунальних тарифів у зв'язку з підвищенням цін на газ; е) підвищення цін на газ для промислових підприємств України.

Найближчим часом прогнозується чергове підвищення цін на газ для України (населення і промислових підприємств), а також зміна ціни на газ на 2008 рік, про що вже говорять багато високопосадовців у Російській Федерації.

Але будь-яке підвищення ціни на газ, будь-які активності на газовому ринку – це шлях до зміцнення впливу РосУкрЕнерго в українській політичній системі. Колись у радянські часи ми вчили, що у країнах "третього світу" транснаціональні корпорації визначають результат виборів та вирішують питання, пов'язані з тим, хто стане президентом чи прем'єром. Не за горами і той час, коли транснаціональна корпорація РосУкрЕнерго може перетворитися на головного "смотрящєго" з боку Росії за тим, що відбувається в Україні.

Не виключено, що в процесі призначення нового прем'єр-міністра – вже після виборів 30 вересня – дуже важливу роль буде відігравати позиція РосУкрЕнерго і пана Фірташа. Поки це тільки гіпотеза, але вона має право на існування.

Отже, на кого може зробити ставку Фірташ? Природно, не на Януковича, який останнім часом політично зблизився в позиціях з опонентом Фірташа та Бойка Андрієм Клюєвим. Януковича в обійми Клюєва штовхає внутрішня конкуренція в партії – конкуренція з Рінатом Ахметовим та його сателітами, але це вже не так важливо.

Важливо, що Янукович як прем'єр-3 є неприйнятним для Фірташа (а також в дужках відмітимо – і для Ахметова). Навряд чи помаранчевий табір зможе набрати достатню кількість голосів, щоб претендувати на свого прем'єра.

Наступний прем'єр може стати фігурою компромісною в переговорах в рамках Фірташ – Ахметов. Саме два найвпливовіших олігархи України будуть вирішувати долю виконавчої влади та парламентської більшості. І – швидше за все – вибір зупиниться на Юрії Бойку.

А що? Дуже навіть позитивний політик, якому можна буде вигадати непогану легенду – для масового споживача. Одружений одним-єдиним шлюбом – з студентських часів. Не п'є. Не палить. "Наліво" не ходить. Не притягався. Не помічений. Володіє мовами (англійською – досконало). Шестеро дітей. Не любить зайвих розкошів. Незважаючи на мільярди, відпочиває виключно в Україні. Анкета – просто ідеальна! Справжній арієць!

Бойко рівновіддалений від усіх груп впливу, має імідж господарника тощо. Для Ющенка, Януковича та Тимошенко варіант з Бойком буде ідеальним, оскільки цей варіант – компроміс не тільки для олігархів, а і для політичних еліт.

На додачу – саме Бойко є головним та ексклюзивним переговірником з Російською Федерацією та сателітарними по відношенню до неї середньоазіатськими державами стосовно газових питань. Привид холодної зими і невирішених цінових питань може підштовхнути українських політиків до визначеності.

Крім того, Віктору Ющенку необхідно буде задуматися про другий президентський строк. Ідеологія та філософія Ющенка лежить повністю в площині глобалістського мислення, невід'ємним атрибутом якого є транснаціональні корпорації (до речі, той самий Європейський Союз, куди так активно кличе Ющенко, є нічим іншим як величезною транснаціональною корпорацією – але політичного характеру).

Навряд чи Ющенко зможе успішно агітувати за себе у західній Україні, де він багато в чому дискредитував себе в очах виборців. Саме тому Ющенко може погодитися на Бойка-прем'єра в обмін на обіцянку фінансової та політичної підтримки з боку РосУкрЕнерго та політичного сходу України.

А Росія у цьому випадку отримує і прогнозовану політику, і контроль над газотранспортною системою України, і проросійського прем'єра (Бойко – не Янукович, він навряд чи зазнає "синдрому гетьмана Мазепи"), і впевненість стосовно НАТО – в сенсі "ніхто нікуди не йде".

Таким чином, 30 вересня – як би не знущалися скептики, кажучи, що структура нового парламенту не зміниться – призведе до ґрунтовного переформатування і політичного простору, і економічного, і геополітичного. Україна ступить у період стабільності, яку їй забезпечать транснаціональні корпорації.

Ми не станемо ближче до Росії – просто ланцюг, на який посадять Україну, буде більш надійним. І ще у нас буде новий прем'єр. Вочевидь, без судимостей та з ідеальною біографією.

Вам вже радісно?