— І цей фокус на ІТ ви зробили уже саме в Києві? Чи він був після Кіпру?

— Він тривав. Я прихильник того, щоб робити реальні та розумні речі. У мене ніколи не було проектів, які робляться бездумно. Підприємництво й нескінченне завзяття — це дуже круто, але потрібно іноді ще й думати головою. У тому підвалі я змінював світ. Мені дуже подобалося так думати, і я хотів би щоб так воно й було. Ми з другом почали робити перший файлообмінник, DepositFiles, у 2005 році. Придумав його я, але ідея вже була в інтернеті. Тоді цей бізнес був на підйомі, і ми легко в нього увійшли.

Ми створювали цифрову епоху та вважали, що обмінюватися файлами в інтернеті може будь-хто, і виробники контенту не повинні мати претензій до нас, бо це не ми їх файли комусь продаємо, а люди ними обмінюються, а ми просто надаємо таку можливість. Але нам не вистачало розуміння, як із цього отримати зиск і зробити всім добре — і виробникам контенту, і собі. Бізнес-моделі не було, але був колосальний обсяг трафіку. За 2 роки ми увійшли до топ-10 світових сайтів і відчули себе медійно дуже сильними.

— Ви стали відомі на весь світ?

— Так, безумовно. Але зараз, коли я став представником інтересів 40 тисяч фотографів, стало зрозуміло, у чому полягала наша проблема. DepositFiles дозволяв людям обмінюватися файлами, і ми були щасливі, що маємо хороші гроші. Але тим, чиїми файлами люди обмінювалися, було погано. Власники вважали, що подібні бізнеси — це зло, порушення авторських прав, казали, що ми їх дуримо, хоча за законом то було не так. Через кілька років на нас посипалися тисячі скарг, почалися суди. Аура змінилася — власники контенту почали казати, що ми робимо не ту справу і їм не цікаво з нами працювати. Тож у 2009 році я продав цей бізнес, щоб просто не зв’язуватися.

— Якщо б не було DepositFiles, не було б і Depositphotos?

— Певною мірою так. Продавши одне, потрібно було починати інше. В нас була сильна команда програмістів — ми їх, як діаманти, виймали з української IT-тусовки. І донині багато хто з них зі мною працює. Тож ми вирішили зробити щось, що могло б приносити нам гроші.

— А кому належить ідея Depositphotos?

— Моїй дружині, дуже пристойному фотографу. Я сидів удома й розглядав приклади відомих фотобанків, а Оля підійшла і каже: "О! Так я з ними працюю, іноді їм файли заливаю на продаж". Так виникла ця ідея. Ми вирішили робити щось за внутрішньою структурою схоже на попередню модель файлосховищ. Для реалізації запросили дизайнера Ігоря Калюжного, який продавав свої роботи через Shutterstock. Він, власне, один у підвалі, в окремому кабінеті робив усе з основ.

— Він також ІТ-шник?

— Він ІТ-шник, хороший дизайнер і просто розумна людина з хорошим смаком. Мені взагалі дуже щастить на людей. Я вважаю, мій головний плюс — вміння зібрати команду класних хлопців навколо себе. Я дуже вдячний їм за те, що вони роблять мій бізнес.

— І як розвивася Depositphotos?

— Він почався з 2 людей. Ми були друзями з TMT Investments, фаундерами РБК, які колись хотіли інвестувати в DepositFiles. Криза 2008 року не дозволила їм купити попередній проект, а у 2011 році вони з’явилися й запитали, чим я зараз займаюся. Я відповів, що фотобанком Depositphotos, і сказав, що в мене непогано виходить. Вони тоді запропонували гроші, які були нам потрібні — без них неможливо зробити бізнес.

— Є тверждення, що розумний ІТ-шник може й без нічого, лише з комп’ютером, написати програму й добре її продати.

— Так, але це не бізнес. Хоча, можливо, буде якийсь успіх на рівні 7 осіб. Ось напише хтось Whatsapp і продасть його за 10 мільярдів. Такі успіхи в IT-індустрії є — зазвичай, не на нашій території, але є.

— Для чого вам потрібні були гроші? Скільки їх було?

— Мільйони доларів. За мірками середнього підприємництва досить великі гроші. У інвесторів принцип був такий: продай нам частку в бізнесі, візьми грошей і зроби бізнес хорошим. Частка була приблизно 20% за 3 мільйони доларів, а інвестори хотіли, щоб ці 3 мільйони колись перетворилися на 30.

— А не страшно було брати 3 мільйона?

— Не страшно, бо я авантюрист, і у мене було передчуття, що вийде. Гроші потрібні були на рекламу, персонал і на те, щоб пробитися там, де без грошей це зробити неможливо. Без інвесторів дуже складно, бо бізнес потрібно розвивати. Інтуїція — це добре, але їй потрібно допомогти, структурувати цей потік. Тоді бізнес будується та гроші інвестуються. Зараз у моєму бізнесі беруть участь люди з відмінною західною профосвітою, з МВА, університетською технічною базою. Вони допомагають будувати компанію, а гроші були потрібні, щоб цих людей знайти.

— Ви мали акторський досвід, розуміння політології, купівлі-продажу. Звідки Ви розуміли, як побудувати такий системній і глобальний бізнес?

— Інтернет-індустрія й донині не устаткована. Відбуваються зміни, з’являються нові стартапи, приходять інвестори, відбуваються крахи доткомів, приходять нові ідеї, з’являються Facebook-и, вмирають MySpace-и.

— Тобто компанія зростає стрімко, ви запрошуєте нових людей, і знову потрібні гроші?

— Гроші потрібні, щоб вкладати їх у зростання. Інвестори, які входять у цю компанію, хочуть бачити лише зростання в перспективі, скажімо, 5 років. Компанія має приносити певний прибуток. Тому інвестор, який дав гроші першим, зацікавлений у тому, щоб інші інвестори також повірили в цю компанію й дали ще більше грошей, оцінивши його частку ще вище. Це триває, доки компанія не виходить на IPO та не відшкодовує свої акції на біржі. І тоді все інвестори виходять з компанії, заробивши гроші, або продають її більш серйозним людям. Ми можемо вийти на IPO вже завтра, але я відчуваю, що ще зарано. Це приватна компанія, вона має розвиватися далі саме в такому ключі.

— Нещодавно ви знову отримали інвестицію у 5 мільйонів доларів від Європейського банку реконструкції й розвитку. Чому ви зараз ризикуєте брати гроші, і чому вони не бояться їх зараз давати?

— Так, отримали 3 місяці тому. Венчурний підрозділ ЄБРР інвестував у нас як в єдину продуктову IT-компанію в Україні, і відтоді більше ні в кого не інвестував. В Україні дуже багато аутсорс-компаній, які досить серйозно розвинули цей бізнес тут, він лідирує в Європі. Я їх дуже поважаю, бо вони сортують для нас кадри, а ми вже підсумкова компанія — робимо продукт і продаємо його на Захід. Ми перемогли на Заході, й тому, мабуть, нам повірили, і на тлі війни венчурний фонд дав нам гроші. Але він не просто допомагає країні — він думає, як би заробити. І заробляє. Як засновник компанії я завжди обіцяю інвесторам зробити все, щоб їхні гроші примножилися. Я чесно й порядно ставлюся до фінансів та знаю, як їх інвестувати і що принесе мені гроші, а Україну зробить помітною.

— Вашу компанію неодноразово запрошували переїхати разом зі співробітниками за кордон. Наприклад, у Канаду. Але ви залишаєтеся в Україні. Чому?

— Бо тоді можна буде думати, що все було даремно, що ми мріяли про те, як завтра все буде добре, а добре не стало. Мені складно уявити себе з цією компанією десь за кордоном. Моя головна мета — зробити міжнародну компанію там, але звідси.

— Всі ваші 300–400 людей не хочуть?

— Я їх не питав. Не хочу зараз вдаватися в деталі щодо того, скільки вони заробляють тут і могли б заробляти там. Є ще щось, окрім того, щоб просто покласти гроші в кишеню.

— Зі скількома країнами ви співпрацюєте?

— З 198 країнами. Ми міжнародна корпорація, яка працює з Києва. Налаштувати, можна все, але буває незручно, бо немає законів та банківської сфери, і треба витратити час, щоб винайти схеми та зробити все зручно. Я не до кінця розумію, чому розумні люди, які зараз прийшли до уряду, не можуть швидко все підрихтувати й поміняти. Очевидно, з такої країни люди не захотіли б їхати. Бізнесменам це точно треба, але я не знаю, чи треба програмістам, які і тут, і там отримують ті самі гроші. Тільки там комфорт і краса, а тут…

— Може, тут батьківщина?

— Може. Але на батьківщині мають бути рівніші дороги та простіші суди. Я не хочу їхати за кордон, бо ментально я тут. Мені виїжджати нікуди не треба, я й так по півроку роз’їжджаю світом, спостерігаю, як наші та чужі працюють, привожу досвід. А щодо бізнесу, то тут у нас місія — ми стали п'ятим фотобанком у світі, працюючи звідси, тут і потрібно продовжувати. Я дуже хочу вірити, що це оцінять, хочу, щоб суспільство прокинулося, щоб люди, які роблять зараз бізнес, зрозуміли, що це все реально — потрібно просто мати енергію. Коли щось робиш, породжуються цілі династії, навколо виростає правильна економіка, чисті дороги, рівні стіни. З грошима зробиш і собі, і навколо себе добре.

— Ви вірите що в Україні все буде добре?

— Я абсолютно впевнений в цьому. Україна має свою ідею, яка полягає в тому, щоб робити і щоб бути.

— Скільки IT-компаній в Україні? Сотні? Де ж ви берете людей?

— Це все спадщина тієї імперії, що існувала. Якою б жахливою вона не була, вона залишила дуже гарну спадщину з розумних людей, які хочуть здобувати освіту, бути в науці і з її допомогою щось зробити. Щороку наші університети генерують тисячі й тисячі талановитих програмістів. Вони потрапляють до рук ось цих аутсорсорів, а потім — до продуктових компаній. Тоді буде український продукт, гроші йтимуть в Україну, а не з неї. Ми експортуємо купу енергії, яка трансформується в колосальні мільярди там, а тут залишається маленький шматочок. А потрібно, щоб було навпаки. У найближчій перспективі буде так.

Я дуже довіряю новому уряду, мені здається, що там сидять розумні люди, які мають вірити в розумне. Я вірю, що тут усе буде розумно з політичними процесами й розлам, де з одного боку агресор, а з іншого — абсолютно інша історія та цивілізації, заросте. У Росії все по-своєму — погано чи добре, не нам судити, не треба вірити телевізору. Але в них своя цивілізація, а ми в іншому світі. У нас інший підхід, і чим далі, тим стає краще. Якщо не буде знову братань і політика сусіда буде проводитися без переборщувань, буде непогано. Там дуже мало розумності зараз, ціла країна знаходиться в лещатах "нерозума", а тут все-таки йдуть розумні процеси.

— Скільки годин ви витрачаєте на роботу?

— Зараз намагаюся відійти від операційного управління, бо на цьому етапі компанією вже мають керувати люди зі МВА, з системною бізнес-освітою. Рішення, звідки, куди і з якою швидкістю рухаємося, приймаю я, а як рухаємося, як побудувати, куди написати, як представити — вже не я. Хлопці працюють у вільному графіку, приходять до 11–12 години і йдуть до 12.

— Але ж вони працюють на 198 країн?

— На першому поверсі є відділ підтримки, і вона сидить цілодобово, а програмісти працюють без графіка. У системі є люди, які прораховують роботу програміста до коми і платять за кількістю символів коду. У моїй практиці було й так, що дуже крутий проект, який ми робили з одним програмістом, збирав мільйони людей і трафіку, а є компанії, де сотні програмістів сидять і в системі працюють над продуктом, а він має приблизно таку ж кількість трафіку. Тому у всіх різні схеми, це робота не стільки творча, скільки індивідуальна.

— Ви якось сказали, що точно знаєте, як вибрати хорошого спеціаліста. Хороший спеціаліст — це той, хто вміє гарно кодувати?

— На співбесіді програмісту зазвичай ставлять ключові питання — на чому він пише, яка структура. А я намагаюся зрозуміти, що це за людина, наскільки вона дурнувата, як ставиться до життя. Буває хлопець талановитий, але ідіот, і з ним буде складно.

— Як часто ви зустрічаєтеся з командою?

— Востаннє всю команду збирали роки два тому. Але в мене своє коло, топ-менеджери. Нерозумно було б мені спілкуватися з усією командою — у них свої лідери і я тримаю з ними зв'язок, інакше ніяк. Звернення до народу, можливо, і приносить вигоду та рейтинг, але абсолютно не надихає. Вони ж знають та бачать мене, читають Facebook.

— Що варто робити компанії, щоб вижити у кризу? Брати кредити, думати про хороше?

— Наша компанія не працює за моделлю української компанії. На всіх моїх проектах криз через місцеві проблеми не було, але нас дуже сильно трусило під час світової кризи.

— Якщо бути глобальним, можна відійти від локальної кризи?

— Можливо, і так. Але західний бізнес робити дуже складно, бо потрібно розуміти, що там відбувається. Рецепт від кризи може бути таким: стиснути волю в кулак, не втрачати надії й розвивати підприємство. Інакше болото, далі дно. Ніхто тобі не дасть грошей — ані Захід, ані Росія. Але гроші й самому можна заробити. Тільки ти є похідним економіки, тільки від тебе залежить, чи буде держава збирати податки. Ти — одиниця, яка робить економіку. Якщо ти відкриєш цей офіс, де співробітники будуть отримувати десятки тисяч гривень, це твій результат. Вони платять податки, дають країні майбутнє.

— Скільком відсоткам людей варто спробувати себе в бізнесі?

— Не всі здатні займатися бізнесом (хтось навіть не розуміє, що там і як), але потрібно спробувати. Хтось думає: сиджу я на роботі, намагаюся щось робити, і не дуже клеїться, і не хочу, і набридло. Була ідея щось зробити, але не виходить. Їм я можу сказати: піди і зроби. Якщо дадуть вибрати: завтра мільярд або сьогодні мільйон, більшість виберуть мільйон (бо мільярд то далеко, складно й незрозуміло) і будуть жити добре. Ходити на роботу і прекрасно її робити. Це непогано, але можна спробувати досягти більшого. Бізнес — це амбіції та величезна відповідальність, якщо від початку він чесний.

— Які б три поради ви дали українцям, які зараз вагаються — залишатися в Україні, чи їхати світ за очі?

— По-перше, я не вважаю що українці хочуть кудись їхати, не бачу такої глобальної тенденції. Мені здається, ця проблема перебільшена. Я б порадив людям прокинуться від сну — навіть МВФ вимагає не спати, бути продуктивними, щось робити. Друге — не впадати у відчай. Політичні та світові процеси заганяють людей у пастку, пропадає віра, але потрібно набратися терпіння і довіряти людям, які намагаються зробити хороше. Третя порада — вірити в себе, своїх близьких, інтуїцію, у те, що каже серце. Тоді можна вести справу щиро й по-справжньому. Підходьте до своєї роботи якісно.