Грибне місце. Як ветеран після чотирьох років війни створює ферму печериць

До військової служби Володимир Бородчук возив вантажі польськими дорогами, а після демобілізації вирішив зайнятися тим, чого раніше не робив: вирощувати печериці. Перший урожай показав, що грибний бізнес складніший, ніж уявлялося: температуру потрібно втримати, гриби – вчасно зібрати, охолодити й продати.

На запуск ферми пішли мільйони гривень, але виробництво ще далеке від стабільності: одна грибна камера не забезпечує постійних поставок, а більша кількість камер – додаткові витрати на електроенергію та обладнання. Ветеран намагається зрозуміти, чи може ферма стати прибутковим бізнесом.

Від редакції. Малий бізнес – важлива частина нової економіки. Його представники не мають доступу до великих грошей, але прагнуть реалізуватися попри труднощі.

ЕП поділяє цінності, якими керуються ветерани-підприємці: відповідальність, стійкість, бажання творити зміни. Тому редакція розповідає історії про людей, які перетворили свій бойовий досвід на справу, що допомагає іншим і зміцнює країну. Це історії про тих, хто продовжує служити Україні, тільки вже в бізнесі.

Від Польщі – до грибів

До великої війни Володимир Бородчук працював далекобійником у Польщі. У лютому 2022 року він повернувся в Україну і пішов служити. Після чотирьох років у війську демобілізувався через травму. Поки проходив реабілітацію, почав думати, чим займеться далі. Повертатися за кордон не хотів – набридло. Здоров'я потребувало відновлення, тому вирішив спробувати себе в підприємництві.

Ідея вирощувати гриби з'явилася випадково. "Давай грибами", – вирішили вони з напарником, не маючи досвіду в сільському господарстві.

Підготовку до запуску Бородчук почав під час реабілітації. Першим етапом стало будівництво приміщень для вирощування печериць. Далі потрібно було обладнати грибні камери: встановити стелажі, вентиляцію, систему рециркуляції повітря, опалення, електрообладнання та камеру для зберігання готової продукції.

Технологію довелося опановувати під час роботи. Бородчук шукав інформацію в інтернеті, знайомився з виробниками, телефонував технологам, консультувався з підприємцями. "Якщо починаємо щось робити, то вже не відступаємо", – каже він.

Першим фінансовим ресурсом для запуску став грант на 1,5 млн грн від Українського ветеранського фонду за програмою "Варто робити своє 2.0". Коштів вистачило на частину запланованого: три теплиці, трактор та грибні камери.

Для повноцінного запуску ферми гранту виявилося недостатньо: Бородчук вклав ще понад 1,5 млн грн власних коштів. Підприємець каже, що витрати виникали поступово, у міру просування будівництва та облаштування ферми.

Дві тонни врожаю і ціна помилок

Перш ніж отримати премʼєрний урожай, Бородчуку довелося вивчити роботу ферми. Готовий компост (субстрат) він купує із засіяним міцелієм – вегетативним тілом гриба. Далі його закладають у камеру, де протягом 16-18 днів він проходить інкубацію за певної температури. Після цього зверху наносять покривну суміш. Від заселення компосту до першого гриба минає приблизно місяць.

Першу партію компосту заселили наприкінці травня. Володимир тоді ще не до кінця розумів, як керувати температурою, концентрацією вуглекислого газу, вентиляцією. Усе це, пояснює він, впливає на врожай. За допомогою зміни концентрації вуглекислого газу, вологості й руху повітря можна впливати навіть на те, якою буде ніжка гриба – товстішою чи тоншою, вищою чи нижчою.

Приблизно через місяць після заселення з'явився перший гриб. Бородчук навіть записував перші збори в окремий зошит. Спочатку пішли "вискочки" – великі тверді гриби, які з'являються першими. Їх назбирали майже 4 кг, потім ще близько 6 кг. "Ті перші гриби були дуже смачні, тверді, мені дуже сподобалися", – згадує він.

Через кілька днів обсяг збору зріс до 140 кг на добу, а потім – до 200-250 кг. Урожай першого запуску із 7-10 тонн компосту Бородчук оцінює двома тоннами грибів.

Частину зібраного продали, частину – віддали, частину – спожили, тому визначити врожайність стартового циклу складно. "Перший урожай був радше експериментальним, вчимося на своїх помилках", – каже підприємець. Наступний запуск проводили у двох камерах з 9 тоннами компосту. За оцінкою Бородчука, урожайність становила близько 20% від ваги субстрату – 1,8 тонни грибів.

Влітку ферма зіткнулася з проблемою: температура повітря на вулиці піднімалася вище 40 градусів, тому кондиціонування не справлялося з навантаженням. Через це компост перегрівався, починав "хворіти", а врожайність падала.

Перед входом у камеру працівники одягають верхній одяг, рукавички, дезінфікують руки та взуття, щоб не занести збудників. Підприємець пояснює, що для грибів інші грибки є конкурентами, тож це може призвести до втрати субстрату.

Ще один урок першого циклу – швидкість збору. Гриби потрібно зрізати вчасно, інакше вони переростають. Одна хвиля збору триває пʼять-шість днів. Після появи першого гриба залишається ще 20-25 днів на наступні хвилі.

Фермери сперечаються щодо кількості економічно доцільних хвиль. Перша дає найбільший урожай, друга – менший, третя – ще менший. Виникає питання, чи варто витрачати електрику на кондиціонування і вентиляцію заради третьої хвилі.

Бородчук не може сказати, скільки заробив на першому врожаї. Спочатку він не рахував витрати, яких було "багато". Тепер він разом з командою з'ясовує, які рішення дозволять вирощувати більше, стабільніше і з меншими втратами.

Економіка виробництва

З появою врожаю на грибній фермі виклики не закінчуються. Печериці потрібно швидко зібрати й продати. Володимир пояснює: якщо залишити гриб у камері надовго, він втратить товарний вигляд. Тому збір прив'язаний не лише до "дозрівання" гриба, а й до того, скільки людей є на фермі в конкретний момент.

На початку хвилі збору на ферму можуть виходити троє-четверо людей. Гриби треба зібрати за кілька днів, поки вони не переросли. Спочатку Бородчук платив збирачам однаково. Згодом зрозумів несправедливість такої системи: хтось збирає більше, хтось менше, а хтось, як жартує підприємець, може прийти просто поговорити. Після консультацій з колегами вирішив перейти на оплату за кілограм.

За зібраний кілограм він платить 6-7 грн. Якщо працівник викладає гриби і витрачає більше часу, ставка становить 7 грн, за звичайний збір – 6 грн. Працівник зважує зібране, після чого гриб потрапляє в холодильну камеру на охолодження.

Інша стаття витрат – компост. Постачальника, компанію Agaris, Бородчук знайшов у процесі запуску справи. Компост вивозять самі, бо доставка від виробника майже не залежить від обʼємів, а йому потрібні невеликі обсяги. За останній місяць ціна компосту суттєво зросла. Раніше тонна коштувала 6 250 грн, тепер – 7 500 грн.

Зібраний урожай ферма продає оптовикам. Гриби відправляють на гуртові бази у Волинській та сусідніх областях, звідки вони потрапляють до споживачів – підприємств харчової промисловості, магазинів, піцерій та інших покупців.

Бородчук не намагається продавати гриби якомога дорожче, його ціна на 10-20 грн нижча за ринкову. Причина – не лише бажання швидше продати зібране. Підприємцю потрібно, щоб про нього дізналися покупці та гуртові бази. Він вважає, що на новому ринку спочатку потрібно завоювати довіру: дати людям спробувати продукцію, забезпечити її якість і показати, що вона буде з'являтися регулярно.

Це особливо важливо через специфіку продукту. Печериця не може лежати місяцями, чекаючи на кращу ціну, її потрібно швидко реалізувати. "Недостатньо виростити хороший гриб – його потрібно мати постійно", – пояснює Бородчук.

У цій точці сходяться виробнича і комерційна частини бізнесу: щоб стабільно продавати, потрібні постійні поставки, а для цього слід збільшувати число камер.

Перший досвід прямого продажу показав наявність попиту. Коли частина грибів через переростання не відповідала звичному для покупця товарному вигляду, фермер повіз їх на ринок. За три дні він продав 200-300 кг. Гриби були на 30 грн дешевшими за середню ринкову ціну, тому швидко розпродалися.

Інші продавці дивилися на це косо, але фермер не вважає такий підхід помилковим: люди отримували дешевший продукт, а він – можливість швидко його реалізувати й познайомити покупців зі своєю продукцією.

Постійні поставки вимагають нових камер

Перший урожай Бородчук вирощував в одній експериментальній камері. Другий запуск – у двох. На фермі добудовують ще дві камери. Одна з них майже готова: є кондиціонування, вентиляція та стіни, залишилося змонтувати стелажі.

Більше камер – це не про бажання збільшити виробництво, а про забезпечення постійного потоку продукції. Якщо одна камера відпрацювала свій цикл, гриби має давати наступна. Інакше стабільно працювати з дистриб'юторами не вийде. Масштабування виробництва – це одночасно масштабування збуту. Коли гриби будуть постійно, ферма зможе розширити коло покупців і збільшити продажі.

Одночасно фермер пробує диверсифікуватися. У нього є три теплиці, у яких ростуть огірки, редиска та зелена цибуля. Бородчук хоче приділяти цьому напрямку більше уваги, але зараз для цього немає ресурсів.

У ферми є ще один потенційний продукт: відпрацьований субстрат. Після завершення циклу його не викидають. Субстрат зберігають, додають солому і залишають переброджувати на чотири-п'ять місяців. Після цього його можна використати як біогумус для ґрунту та городини. Поки Бородчук робить його для власних потреб, але не виключає, що в майбутньому почне заробляти і на цьому.

Ще один напрям – гриб глива. Ферма планувала його вирощувати, але постачальник міцелію для глив зіткнувся з наслідками спеки і втратив частину міцелію. Тому Бородчук поки що вирішив зосередитися на печерицях.

Підприємець хоче менше залежати від постачальників. На фермі планують облаштувати приміщення, де можна буде самостійно працювати із субстратом і міцелієм. Це має стати ще одним етапом розвитку виробництва.

Чим більшим стає господарство, тим сильніше воно залежить від електрики. Навесні, коли працювала лише одна камера, ферма вже страждала від вимкнень. Тоді підприємство рятувалося невеликим генератором, а тепер цього недостатньо.

За розрахунками Бородчука, на акумулятори та станцію потрібно понад 500 тис. грн. Якщо додати сонячні панелі, то цифра зросте до 1 млн грн. Для невеликої ферми це значна сума. На нові гранти Бородчуку розраховувати складно: після отримання попереднього за цією програмою він зможе податися повторно лише через три роки. Є й інші програми, але їх умови ветерану не підходять.

Разом з розширенням виробництва зростає команда. Зараз для збору грибів залучають тимчасових працівників. Коли запрацюють чотири камери, Бородчук планує наймати людей на постійну роботу, зокрема місцевих жінок.

Ферма як реабілітація

У Володимира немає "робочого" і "неробочого" життя. Каже, бувають дні, які починаються з грибів і ними закінчуються. На фермі постійно хтось є: один займається будівництвом, інший – вирощуванням, хтось відповідає за технічні роботи. Є дружина, яка веде бухгалтерію, є напарник, з яким вони разом вирішують питання розвитку справи, і люди, яких наймають для збору грибів.

Команда – одна з умов роботи, каже Бородчук. Він не соромиться питати, якщо чогось не знає, а рішення ухвалюють разом. Для нього важливо, щоб усі були зацікавлені в результаті, бо якщо бізнес не заробляє, то не заробляє ніхто.

Люди мають працювати в нормальних умовах, переконаний фермер. Спочатку там не було жодних побутових зручностей. Тепер Бородчук облаштовує приміщення, щоб працівники могли поїсти, зігрітися, переодягнутися та перепочити.

Час перебування на фермі він сприймає як частину відновлення після служби. Бородчук живе в Нововолинську, а господарство розташоване в селі, де він орендує землю. "Тут мене ніхто не бачить, мені тут добре", – говорить він.

Ферма вимагає постійної присутності. Це стало зрозуміло ще під час вирощування першого врожаю. На Великдень, коли більшість людей ішли святити паски, Бородчук з дружиною о п'ятій ранку їхав на ферму – треба було контролювати вологість у камері. У той період він приїжджав туди зранку, увечері і навіть уночі.

Перший урожай він згадує не як число в кілограмах, а як зворушливу подію. Перший гриб з'явився через місяць після заселення компосту. Бородчук сфотографував його і досі зберігає те фото. Ба більше – той гриб він з'їв сам.

Гриби стали частиною життя команди. Їх готують і для себе, і для працівників, запікають на мангалі. Коли робочих справ стає забагато, родина нагадує Бородчуку, що ферма – не єдине місце, де потрібно бути. Він жартує, що дружина радила йому "прокапатися" – так багато часу він проводить у роботі.

Проте чоловік не збирається зупинятися: говорить про нові камери, гливи, теплиці, інші напрямки. Частину планів відкладає через брак часу, людей і грошей. Схоже, для Бородчука це не проблема, яку треба негайно вирішити. Йому подобається сам процес: будувати, пробувати, помилятися, питати і робити знову.

Так само він підходить до ферми. У нього поки немає ідеальної бізнес-моделі, гарантованого прибутку чи великого виробництва, але був перший гриб – той самий, який він колись сфотографував, а потім з'їв. Можливо, саме з таких маленьких речей і починається повернення до звичайного життя.