Креветки, сублімати й інклюзивні пекарні: незвичний бізнес України у 2025 році

Четвертий рік великої війни українські підприємці продовжують працювати в умовах невизначеності та нестабільності, потерпаючи від російських ударів.

У 2025 році ЕП писала про бізнеси, які дивують нестандартними рішеннями й продовжують працювати там, де, здавалося б, шансів майже немає. Вони відроджують зруйновані виробництва, отримують гранти, створюють нішеві продукти і дають можливість працювати тим, про кого держава іноді забуває.

Ці історії не лише про прибутки чи масштабування, а й про витривалість, адаптацію та уміння починати знову після втрат. Вони про бізнеси, які знаходять можливості і доводять: навіть під час війни можна розвиватися, експериментувати і мислити "поза рамками".

ЕП зібрала шість історій про найбільш цікаві, незвичні й незламні бізнеси, про які розповідала у 2025 році.

Від редакції. Малий та середній бізнеси формують понад половину економіки України. Його представники не можуть лобіювати свої інтереси, як великий бізнес, але вони завжди пристосовуються до умов та знаходять нові шляхи для розвитку.

ЕП поділяє принципи, якими керуються підприємці в постійному прагненні до зростання, тому редакція ділитиметься цікавими історіями про них. Ці історії не про приголомшливий успіх та великі статки. Ці історії про те, як закохані у свою справу українці працюють, дають роботу іншим та діляться досвідом.

Як бренд сублімованої їжі "Харчі" будував успішний бізнес, але втратив все за лічені години

У 2017 році підприємець Станіслав Стародубцев заснував компанію "Харчі" – бренд сублімованих та сушених готових страв, які мають попит серед туристів та військовослужбовців.

На відміну від сушених продуктів, з яких воду випаровують теплом (як у звичайній духовці), із сублімованих інгредієнтів воду прибирають холодом: продукт заморожують, потім поміщають у вакуум і далі випаровують вологу. Ця технологія потребує чималих вкладень, адже одна сублімаційна машина коштує 150-200 тис. дол. "Харчі" мали дві такі установки.

Продукція бренду продається через маркетплейси. У 2020 році "Харчі" почали дистрибюцію продуктів на Amazon, співпрацюють з магазинами "Ібіс" та "Балістика", постачали продукцію в Латвію.

У ніч на 17 червня 2025 року один з російських дронів прилетів у будівлю "Харчів" і знищив абсолютно все. За місяць компанія змогла відновити мінімальні потужності на новому місці. Проте ще за кілька тижнів вони знову постраждали від російської атаки.

За словами Стародубцева, найперше, що потрібно зробити в такій ситуації, – заспокоїтися: "Уявіть, що у вас є корова, яку ви доїте кожен день. Якщо вона помре, ви ж не будете життя самогубством закінчувати". Компанія зібрала великий пакет документів і подала до суду на Російську Федерацію.

За час, що минув після другого російського удару по компанії, "Харчі" встигли зробити три новинки: сушені плов, борщ та харчо (по 189 грн). Також в асортименті з'явилися два сублімовані супи (по 319 грн), однак інгредієнти для них виробляють не на власних потужностях, а замовляють за кордоном.

Підприємець у розмові з ЕП висловив подяку людям, які підтримали його бізнес донатами та замовленнями.

Як авантюра друзів зі Львова перетворилася на бренд солодощів з оборотом 200 мільйонів гривень

Історія виробника солодощів MasloTOM починалася без інвесторів, грантів чи бізнес-планів – лише стара кавомолка, ідея, яка виникла в університеті, та наполегливість. Те, що починалося як експеримент з арахісом, за 13 років перетворилося на виробництво з обігом 200 млн грн на рік.

Вибір виробляти арахісову пасту був невипадковим: друзі-студенти спробували її під час участі в програмі Work and Travel у США. На той момент в Україні цей продукт був майже відсутній.

Першим обладнанням стала радянська кавомолка: хлопці спробували змолоти арахіс. Вийшла хрустка паста з грубим помелом. Механізм став зрозумілим і крафтове виробництво почало потроху розвиватися.

Клієнтську базу формували одразу: на баночках залишали номер телефону з написом: "Хочеш ще? Телефонуй". Кожного клієнта записували в зошит, а коли він дзвонив, то отримували "фідбек" та пропонували зробити нове замовлення.

Коли виробництво масштабували, власники зіткнулися зі "стелею" можливостей: у лінійці одночасно було 30 смаків арахісової пасти. Згодом вони розширили асортимент та почали виготовляти шоколадки, карамельки, кульки, цукерки та "баТОМчики". Ринок відреагував: продажі зросли.

Компанія постійно розвивається, розширює асортимент та дивує своїх прихильників. Хоча щодо останнього пункту користувачі соцмереж ще не визначилися: добре це чи погано.

У грудні виробник опинився в центрі уваги через провокативні дописи в соцмережі Threads, у яких використовувалася лайка, образи й висміювалися інші бренди. Частина аудиторії сприйняла це як сміливий експеримент, інші – як комунікаційний провал.

Згодом компанія вийшла з вибаченнями та поясненням, що це був експеримент, до якого вони поставилися безвідповідально.

Як колишній антиквар з Ватикану вирощує під Києвом найбільші креветки у світі

Історія цього бізнесу вражає кількістю випадкових збігів на шляху майбутнього власника креветкової ферми, якого з аквакультурою пов'язував хіба що акваріум з рибками в дитинстві.

Майбутній засновник ферми "Українська креветка" Олексій Слєпньов працював антикваром у Ватикані. У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, він поїхав волонтером на фронт до свого друга. Там він отримав важке поранення і завдяки минулим зв'язкам потрапив на лікування в італійський госпіталь.

В лікарні Слєпньов випадково познайомився з малазійським бізнесменом, який вирощував креветки. Той запросив українця до себе, показав господарство та провів навчання.

Чоловік повернувся на батьківщину та вирішив заснувати креветкову ферму. Олексій вирощує найбільші креветки у світі – завбільшки, як долоня дорослої людини.

У природі креветка Розенберга народжується в океані, а потім поступово переходить у прісну воду. На українській фермі цей процес відтворюють штучно: рівень солі у воді поступово зменшується з "океанічної" до прісної.

Слєпньов каже, що попит на його продукцію значно перевищує пропозицію. Його креветкою цікавляться і за кордоном, але він не може забезпечити всіх охочих в Україні, тому поки що не експортує.

Попит шалений, зокрема завдяки страві "П'яна жива креветка". Кухарі заливають живу креветку алкоголем, та швидко "п'яніє", а потім її розрізають, солять і подають сирою до столу. Один кілограм живої креветки продають за 3,5 тис. грн, включаючи вартість доставки.

Соціальний бізнес, який працевлаштував людей з ментальною інвалідністю

Люди з ментальною інвалідністю залишаються поза увагою не лише громадян, а й держави. Аби їх працевлаштувати, у Києві вісім років тому відкрилася інклюзивна пекарня Good Bread from Good People. Там працюють підопічні психоневрологічного інтернату. Часто це люди, які перебували в інтернатах з дитинства.

"Людям з ментальною інвалідністю потрібна допомога. Багатьом на них байдуже, навіть родичам. Держава посадила їх в інтернати, щоб "вони собі не нашкодили". Фактично ж їх закрили, щоб вони нікому не заважали", – каже CEO Good Bread Наталя Шадріна.

Робота в пекарні для багатьох з них стала єдиними місцем, де вони можуть почуватися повноцінними членами суспільства. За місяць пекарня випікає 9 тис. хлібин, які передають волонтерам.

Влітку пекарня опинилася в складному фінансовому становищі: коштів залишалося лише на кілька місяців. Проте до зими ситуація стабілізувалася.

"Нам вдалося пройти кризовий період і вийти на самоокупність. Це стало можливим завдяки поєднанню кількох факторів: зростанню продажів, підтримці донорів і партнерів та збільшенню команди. Дефіцит обігових коштів, який раніше становив близько 600 тисяч гривень на місяць, наразі подолано і ми працюємо без щомісячного мінуса", – розповіла ЕП Шадріна у кінці грудня.

Інше соціальне підприємство, про яке ЕП писала цього року, – Sunshine Cafe, яке заснувала Аліна Живаго. Під час великої війни вона відкрила піцерію, де працює молодь з інтелектуальними порушеннями.

Живаго має доньку із синдромом Дауна, яка навчалася в училищі на кухаря. Однак знайти роботу чи навіть практику стало викликом: роботодавці відмовляли. Тоді жінка вирішила відкрити власну справу. Так у вересні 2022 року в Києві з'явився перший заклад Sunshine Cafe (на Почайній), а в грудні 2023 року – другий (на Позняках). Вони стали першою в Україні мережею інклюзивних піцерій, де працює молодь із синдромом Дауна.

Для відкриття першого закладу жінка залучила грант в межах програми "єРобота". Крім цього підприємиці допомогла мережа магазинів Metro, де й розташовані піцерії.

Власниця Sunshine Cafe каже, що її бізнес став заручником обставин. З одного боку, є допомога Metro, спеціальні умови, стабільний потік покупців. З іншого – ці покупці приходять за продуктами, а не як у ТРЦ: подивитися кінофільм і потім поїсти.

У вересні Живаго довелося закрити заклад на Позняках та сфокусувати увагу на першій піцерії. Крім цього, власниця соціального бізнесу прагне відкрити власну академію, де зможе навчатися молодь з ментальною інвалідністю.

"Українська правда" відзначила обох соціальних підприємців. Засновник інклюзивної пекарні Владислав Малащенко у 2025 році потрапив до списку "УП 100" в категорії "Суспільство", а засновниця Sunshine Cafe Аліна Живаго – до списку "УП 100 Сила жінок" в категорії "Бізнес".

Як ветеран побудував сімейний бізнес крафтових соусів

Після повернення з війни у 2015 році ветеран із Київщини Дмитро Голік разом з дружиною побудували сімейний бізнес крафтових соусів "Витребеньки". Вони не беруть кредитів, принципово не працюють із великими мережами на їхніх умовах та не женуться за мільйонними оборотами. Соуси роблять із власної сировини з теплиць.

Виробництво крафтових соусів з перцем в основі побудоване на особистому контролі. Дружина ветерана виконує роль технолога, формує рецептуру, варить соуси й визначає, чи може партія вийти до покупця.

Подружжя підприємців не працевлаштовує працівників, а покладається на власні сили. Старша донька взяла на себе роботу із соцмережами та просування товару.

Про статус ветеранського бізнесу подружжя Голіків говорить не як про підставу для отримання пільг, а як про демонстрацію того, що люди, які пройшли війну, здатні створювати якісний продукт та будувати чесні моделі роботи.