На хвилі. Україна 2001-2005.

Дев’яності стали для молодої держави періодом спроб та помилок. Радянські надбання перестали бути актуальними для  економіки, а західні майже такими же далекими, як і на початку створення держави.

В першій половині нульових Україна врешті спіймала свою хвилю. Економіка пересіла зі старенького велосипеда на автобус, росли валютні надходження з зовнішніх ринків , прийшли іноземні інвестори.

2001-2005 могли бути золотими в новітній історії України, але всі досягнення в економіці звели нанівець політичні чвари. В результаті друга президентська каденція Леоніда Кучми запам'яталась вбивством журналіста Георгія Гонгадзе, першим арештом Юлії Тимошенко, акцією "Україна без Кучми" та Помаранчевою революцією, завдяки якій, третім президентом України став Віктор Ющенко.

Однак, ці періоди можна поділити на дві нерівні частини – до і після Кучми. Обидва виявились насиченими на події.

Час купувати

Третю п’ятирічку української економіки красномовніше описує суха статистика. До 2005 року ВВП досяг 441, млрд грн. Причому в 2004 році було зафіксовано рекордний приріст показника +12,1%! Постачання товарів закордон за п’ять років виросли в двічі – з $21 до $44 млрд. Позначилось поєднання таких чинників як сприятлива коньюктура на світових ринках і низькі ціни на газ – близько $30-50 за 1 тис. кубометрів, який закуповували не тільки в Росії, але й країнах середньої Азії.

На підприємствах стало можливим заробляти без використання "трьохповерхових" бартерних схем. Це означало, що прийшов час купувати і розвивати активи. Після ваучерної приватизації 90-х почався продаж контрольних пакетів акцій набираючим вагу регіональним группам. Енергетика, металургія, хімія, трубова і газова  промисловість – більша частина "блакитних фішок" отримали своїх власників якраз в ті часи. Причому вже тоді в вітчизняній економіці почав прослідковуватись російський слід. На енергоринку ( правда під виглядом словацьких інвесторів) з’явилась група VS Energy Олександра Бабакова ти партнерів. Дружба з Суркісами допомогла Костянтину Григоришину зкупити акції енергокомпаній, підприємств машинобудування та металургії. Однак внаслідок охолодження стосунків з ними Костянтин Іванович ледь не потрапив заграти та надовго лишився без впливу на частину своєї бізнес-імперії. Більше того, він залишився осторонь від останнього розпродажу держмайна часів Леоніда Кучми.

Акція "Україна без Кучми"

Всепоглинаючою виявилась група "Приват". Важко уявити сектор промисловості де у них не було свого "свічного заводика" - металургія, енергетика, хімія, фінанси, агробізнес. Але справжнім золотим дном для групи Ігоря Коломойського та Генадія Боголюбова стала нафтова промисловість. До 2003 року "Приват" створив вертикально-інтегровану компанію у складі Надвирнянськго та Херсонського НПЗ (пізніше його обміняли з Ігорем Єрємєєвим на  Дрогобицький), великої мережі АЗС  і 42% акцій "Укрнафти" - найбільшої нафтовидобувної компанії країни. Родзинкою в імперії стали нафтові термінали в портах півдня України. "Завдячуючи цьому вона  змогла відрізати від перевалки конкурентів", - каже бувший замдиректора "Лукойл-Україна" леонід Косянчук. Найцікавіша ситуація склалась в в Одесі. "Лукойлу" довелось домовлятись з "Приватом" про експорт свого мазута та газойля з Одеського НПЗ до Європи.

Після 2003-2004 рр. Приватизацію було зупинено на екілька років. "Більшість компаній, які було приватизовано колись і знаходяться зараз в приватних руках, було продано до середини 2000-х років, - розповідає гендиректор інвест компанії Concorde Capital Ігор Мазепа. – Після цього кожна людина, яка очолювала Фонд держмайна, просто "стригла" гроші від директорів державних компаній, яких вони кришували. Навіщо продавати корову, яка приносить гроші, і котру можна доїти кожного дня?"

На початку 2000-х місцеві компанії почали вибудовувати корпоративну структуру, проводити аудити, звертатись до іноземних кредиторів. Одним з перших зайнявся структуризацією своїх активів Ринат Ахметов. Ігор Прасолов та Олег Попов, які до того очолювали створену "Кераметом" інвестиційну компанію "Керамет-Інвест" стояли у витоків створення СКМ. Проте, сконцентрувавшись на амбіційному проекті щодо створення найбільшого холдингу України Прасолов (остаточно) не розірвав зв’язки з компанією, яка відкрила йому дорогу у великий бізнес, залишаючись співзасновником "Керамет-Інвеста" до початку 2009 року.

Але активний пошук інвестицій та кредитів почався з великим запізненням, особливо в порівнянні з російськими бізнес-групами. "Приватні компанії почали працювати з з іноземними кредиторами тільки тоді, коли стали готовими до цього. Всі обмеження були не в самих підприємствах, а у головах, - розповідає Роман Шпек, віце-прем’єр-міністр України в  1995-1996 роках. – В країні були зовнішньо привабливі проекти, але реальні показники діяльності не могли переконати ні один кредитний комітет схвалити цю операцію".

Сталевей ренесанс

Початок 2000-х – період підйому промисловості, очолили його металурги. Якраз завершився "експеримент   в ГМК", який про лобіювали в 1999-му. Компанії отримали податкові пільги в обмін на обіцянку модернізації заводів. Чи вдалося досягти бажаних цілей? "У світі вважається, що при середньому рівні зносу виробничих фондів треба, щоб на модернізацію інвестувалось щорічно не менше $50 на тонну сталі. Після економічного експерименту створювались можливості направлення додаткових коштів на технічне переоснащення і модернізацію. Деякі підприємства почали підходити до цієї цифри. Більше всіх витрачали тогочасні власники Алчевського МК і Дніпровського МК ім. Дзержинського", - розповідає Сергій Грищенко, який опікувався ГМК при декількох урядах в середині 2000-х.

Але пільги не могли наростити споживання в середині країни. Куди підприємства продавали продукцію? Традиційними напрямами експорту були Європа та Близький Схід. А з 1999 по 2003-2004 роки одним з основних ринків збуту став Китай. Продажі приносили гроші, але й був побічний ефект. "Можна сказати, що з нашого металу було побудовано значну частину китайських заводів, які на сьогодні заполонили світ своєю сталлю", - нарікає металургійний експерт Володимир Піковський. Темпи росту китайської економіки і металургії вже тоді шокували решту світу. Особливо враховуючи те. Що підприємства в КНР будувались на базі нових технологій та устаткування.

До кінця президентської каденції Леоніда Кучми завершилась приватизація більшості великих підприємств. Практично всі об’єкти знаходили своїх власників шляхом кулуарних домовленостей, але навіть тут були особливі випадки.

Наприклад, Маріупольський МК ім. Ілліча, контрольний пакет якого формально знаходився у власності держави. А виробничі активи – в оренді трудового колективу. Щоб закріпити право власності, його керівник Володимир Бойко, користуючись хорошими відносинами з Кучмою, проштовхнув в парламенті закон "Про особливості приватизації" держпакету акцій. Закон, прийнятий наприкінці 1999 року, стосувався лише одного підприємства - ММК ім. Ілліча. Ні до, ні після в сучасній історії України схожих історій не було. Бойко намагався отримати контроль і над сировинними активами, насамперед, над Криворізьким залізорудним комбінатом. Однак тут його зв'язків і натиску виявилося недостатньо.

На початку двотисячних "традицію" продовжили. Найгучніші історії - продаж "Криворіжсталі", Нікопольського заводу феросплавів і ДАК "Укррудпром". У першому випадку рамки пристойності були дотримані - найбільший український комбінат за рекордні на ті часи $ 800 млн на конкурсі купила компанія Віктора Пінчука та Рината Ахметова. У другому - правильного переможця - групу Віктора Пінчука - допомогли визначити додаткові умови. У третьому - не обійшлося без ще одного "особливого" закону. До покупки гірничо-збагачувальних комбінатів допустили компанії, у яких вже були їхні акції - СКМ Ахметова, "Приват" Коломойського / Боголюбова і "Смарт" Вадима Новинського.

Іноземний слід

Повномасштабний прихід іноземних стратегічних інвесторів стався вже після відходу Кучми. У 2004-му революція грянула на банківському ринку. Продавши банк "Аваль" австрійської Raiffeisen, його акціонери на чолі з Федором Шпигом раптово заробили $ 1 млрд. Сума угоди і оцінка банку в 3,7 капіталу стала шоком для ринку. Але українці швидко освоїлися. У грудні 2005-го 51% акцій "Укрсиббанку" французької BNP Paribas за $ 347 млн (за 3,5 капіталу) продали Олександр Ярославський і Ернест Галієв.

Однак реальний бізнес, зокрема металургію, іноземці намагалися обходити стороною. "Я знаю лише один прецедент, крім Міттала. Американська US Steel вивчала наш ринок. Однак після купівлі заводу в Словаччині, вони відмовилися від цієї ідеї", - розповідає Володимир Піковський. За його словами, головною причиною слабкого інтересу західних компаній був поганий технічний стан підприємств, який вимагав значних інвестицій.

Спритнішими були найбільші російські компанії. Миколаївський глиноземний завод купив Олег Дерипаска, Запорізький алюмінієвий комбінат - Віктор Вексельберг, Інгулецький ГЗК і Макіївський меткомбінат - Вадим Новинський. НЗФ і "Криворіжсталь" цікавили всіх. Особливу активність у відношенні криворізького підприємства проявляла "Северсталь". "Я з Мордашовим зустрічався у Юлії Тимошенко, яка в той час була прем'єр-міністром. Але тут у Тимошенко і Лакшмі Міттал засвітився", - згадує Сергій Грищенко. В результаті британо-індійський мільярдер поставив приватизаційний рекорд сучасної України. У 2005 році "Криворіжсталь", яку відібрали у консорціуму Пінчука / Ахметова, на повторному приватизаційному конкурсі продали йому за $ 4,2 млрд.

У фарватері у металургів

Підйом у вітчизняному ГМК сприятливо позначилася і на суміжних галузях. Почали формуватися спеціалізовані холдинги. Так, група "Донецьксталь" побудувала вертикаль в сегменті коксівного вугілля. Вони видобувають вугілля рідкісної для України марки К, збагачують його, а після, виробляють кокс на двох сучасних коксохімічних заводах в Макіївці. Готова продукція і вугілля постачається, як вітчизняним металургам, так і іноземним клієнтам. "Приват" активно працював у феросплавній галузі, ставши одним з найбільших світових гравців з активами в Україні, Австралії та Африці.

Група "Керамет" побудувала горизонтально-інтегровану модель в сегменті вогнетривів. На початку 2003 року в її структуру входили Великоанадольський і Микитівський вогнетривкі комбінати, ЗАТ "Білокаменські вогнетриви". У відновлення роботи двох останніх, "Керамет" інвестував понад $ 1 млн. Також був куплений "Микитівський машинобудівний завод "Кераммаш". Компанія змогла запропонувати комплексні поставки продукції металургійним, трубним і машинобудівним підприємствам України. Був організований експорт в країни СНД і Польщу.

На підприємствах "Керамету"

Проте проникнення в металургію сучасних технологій і більш агресивна робота іноземних виробників призвели до зростання імпорту. Очолили цей процес Вогнетривники Китаю, де зосереджена велика частина світових запасів магнезиту - сировини для сучасних вогнетривів.

"Керамет" не залишився осторонь від цього процесу і уклав партнерську угоду з одним з найбільших на той час китайських виробників - PuyangRefractoriesCo.

Спільне підприємство зайнялося імпортом продукції з КНР, а також анонсувало будівництво в Україні нового заводу з виробництва сучасних вогнетривів магнезіального та корундографітового складу. Партнерами нового СП стали найбільші металургійні підприємства країни – "Азовсталь", ММК ім.Ілліча та ін.

При цьому розвивалися й інші напрямки бізнесу. Серед них особливу роль мала заготівля сталевого брухту. Хоча, за згадками менеджерів компанії, за показником "виручка" цей вид діяльності і не займав перші сходинки, проте, за іншими показниками, в т.ч. за "оборотністю капіталу", виглядав більш привабливим. Крім того зіграла "ставка" на технічній розвиток заготівельних майданчиків, зроблена в попередні періоди. "Керамет" став одним з найбільш технологічних гравців цього сегменту гірничо-металургійного комплексу. В результаті, саме цей напрямок зацікавив бізнес-партнерів компаній, які в середині 2000-х стали її ключовими акціонерами. В історії підприємства почався новий виток - спеціалізація на заготівлі та переробці сталевого брухту, значна частина якого перероблялась на потужностях металургійних комбінатів корпорації ІСД.