АУБ та "іноземні" банки: розбрат чи діалог?

Форум провідних міжнародних фінансових установ у 2010 році оприлюднив своє бачення необхідності збільшення регулятивного капіталу українських банків до 20 мільйонів євро на 1 січня 2012 року і до 30 мільйонів євро - на 1 січня 2013 року.

Водночас низка представників банків - учасників Форуму заявила про доцільність зменшення кількості українських банків до сорока і менше.

Відома у світі консалтингова компанія MсKinsey рекомендувала уряду України скоротити кількість банків удвічі до 1 січня 2014 року.

На цьому тлі публікація Асоціацією українських банків аналітичної записки "Уроки банківської кризи 2008-2009 років і шляхи стратегічної трансформації банківської галузі України", ознайомлення з нею керівництва країни, банківського товариства і оприлюднення висновку, що модель участі іноземного капіталу в капіталі банківської галузі в Україні себе не виправдала, спричинила гостру негативну реакцію частини банків з іноземним капіталом. Аж до того, що частина з них вийшла з АУБ.

Конструктивна розмова навколо порушеної АУБ проблеми між групою іноземних банків і керівництвом АУБ, яке, захищаючи принципи рівних умов конкуренції, стало на захист інтересів банків третьої і четвертої груп, на жаль, не склалася. Опоненти втратили довіру один до одного, і діалог перетворився на непродуктивний розбрат.

Пошук суб'єктивних причин виглядає помилковим, бо сама тема дуже складна, До того ж, статистика аргументовано підтверджує висновок, що модель участі іноземного капіталу в українській банківській галузі себе дискредитувала. Економічні "результати" банківської кризи ніхто з опонентів не заперечив.

Прихід іноземного капіталу в українську банківську галузь супроводжувався інформаційною кампанією, яка навіювала українцям бажання жити в борг, мовляв, так весь світ живе. Всі сподівалися на дешеві кредити, "як в Європі", кредитування реального сектора, покращення інвестиційного клімату. Не так сталося.

З приходом іноземного капіталу процентні ставки за кредитами не понизилися, а на початку кризи - ще більше зросли. Головна мета банків з іноземним капіталом і деяких установ з українським капіталом - отримання надприбутків, здійснення спекулятивних операцій на ринку нерухомості і землі.

Свої кредитні ресурси банки спрямовували передусім не в реальну економіку, а на кредитування споживання населення, по суті - на закупівлю імпортних товарів, які інтенсивно заповнювати український ринок.

При цьому кредити надавалися переважно в іноземній валюті, що створювало великі валютні ризики для позичальника і, як потім виявилося, для банків. В Україні було розкручено кредитний бум, який призвів до наступного.

1. Стимулювання споживання у борг замість розвитку виробництва за допомогою кредиту.

2. Орієнтації людей на споживання імпортних товарів, що підірвало основи розвитку вітчизняного виробництва.

3. Загрозливої ситуації в платіжному балансі країни і дестабілізації золотовалютних резервів НБУ.

4. Надмірного рівня кредитування населення, підприємств, банків і бюджету.

Ніхто не заперечив розміру додаткових боргів - близько 180 мільярдів гривень, покладених банками на українських позичальників через девальвацію гривні, з яких не менше 70% - це "внесок" саме банків з іноземним капіталом.

Не спростовано і те, що з 28 мільярдів гривень, які недоотримав український бюджет від банків, які цю суму направили на формування резервів, 15 мільярдів гривень - це "внесок" банків з іноземним капіталом.

Однак ця економічна правда ще не дає відповіді на питання, чому банки з іноземним капіталом і окремі українські банки у 2005-2008 роки діяли в українському банківському ринку так безвідповідально і азартно. Що визначало їх поведінку? Що створювало для банків стимули, які штовхали їх на авантюрну поведінку?

Поведінку, яка виявлялася у нав'язуванні населенню кредитних продуктів у валюті, зменшенні до нуля первинного внеску при отриманні автомобільних та іпотечних позик. Вона виявлялася в шаленій гонці банків за частиною кредитного ринку, отриманні надприбутків і очевидним ігноруванням ризиків.

Виникає питання: чому "дочки" іноземних банків принципово по-іншому поводили себе на ринках інших країн, наприклад, у Польщі, Чехії чи Туреччині? Навряд чи керівники цих "дочок" були більш професійними, ніж їх колеги в Україні.

Відповідь на ці питання очевидна. Українське нормативно-правове середовище провокувало таку поведінку, а економічний бік цього середовища до кризи дозволяв отримувати високі прибутки, особливо банкам з іноземним капіталом через непристойно велику маржу, яка ніким не регулювалася.

Ось деякі нормативні характеристики цього середовища.

З березня 2003 року НБУ дозволив кредитування у валюті. Більше того, він стимулював отримання банками залучення кредитних ресурсів з-за кордону і лише у червні 2007 року почав гальмувати цей процес. Тимчасом ЦБ Чехії створив умови, при яких банки не мали у своїх зобов'язаннях закордонних ресурсів.

У Чехії маржа не перевищувала 3%, а в Україні становила 5% і більше. Український регулятор не лише не обмежив її, а й стимулював гонитву за прибутком в умовах високих процентних ставок за кредитами. Це особливо стимулювало іноземні установи, які могли залучати дешеві валютні позики у материнських банках.

НБУ не обмежував темпи зростання кредитів, які зростали на 60-80% на рік. Поза його увагою опинилося і кредитування населення, яке в окремі роки зростало більш ніж на 100%, стимулюючи імпорт, збільшуючи негативне торгівельне сальдо і наближаючи глибоку девальвацію гривні, яка і відбулася наприкінці 2008 року.

Нацбанк не зміг обмежити валютні ризики через тиск ззовні. Таким чином, помилки в економічній політиці влади щодо банків, помилки у законодавстві і регулюванні банківської діяльності у 2005-2008 роках створили умови професійно неадекватної поведінки банків на українському кредитному ринку.

Образно кажучи, якщо в Чехії у "басейні" була звичайна чиста і прохолодна вода, то в українському - горілка, від випарів якої у багатьох запаморочилася голова. Випита склянка горілки - і адекватність поведінки пропадає.

За те "хмільне" середовище, у якому працювали банкіри, передусім відповідає політична, законодавча і регуляторна влада України, а вже потім, у моральному аспекті, - іноземні і вітчизняні банкіри.

У складній темі провалу моделі діяльності іноземного капіталу в банківській сфері України, крім мікрорівня - поведінки конкретного банку, - є ще рівень поведінки банківської галузі в цілому, яка теж не відповідала потребам української економіки і теж визначалася помилковою політикою держави щодо неї.

Є ще вищі рівні - рівень економіки, де було чимало стратегічних помилок, і, нарешті, рівень політики, де приймалися рішення, які штовхали банки у гонитву за прибутком.

Такий от складний пиріг з багатьох проблемних прошарків, в якому не так легко розібратися. Тому покладати всю відповідальність за глибоку банківську кризу на галузь і банки, в тому числі іноземні, не варто.

Констатація АУБ фактів щодо наслідків діяльності банків опосередковано "звинувачує" у такій поведінці іноземні фінансові установи. Проте їх робота визначалася об'єктивними нормативно-правовими рішеннями української влади і, безумовно, їх, банків, суб'єктивним прагненням якомога більше заробити.

Викладене дає підставу АУБ сподіватися на переведення непродуктивного розбрату в конструктивний діалог. Це дозволить створити інше нормативно-правове середовище та інші стимули для банків, які унеможливлять повторення кризи.

Наразі це середовище принципово не змінилося. Це погано, адже йому притаманні ознаки попередньої кризи. Відтак, криза може знову "розквітнути" на кредитному ринку України, чого не хочуть ні влада, ні НБУ, ні банки, ні АУБ.