Що заважає приватизувати Одеський припортовий завод?

Одним з ключових питань економічної політики України 2007 року стала приватизація ВАТ "Одеський припортовий завод" (ОПЗ). На тлі пасивності держави та політичних партій у сфері структурних перетворень вкотре полем активних дискусій стали питання зміни прав власності.

Як і багато інших подібних питань, приватизація ОПЗ стала заручником політичної боротьби, що особливо загострилася напередодні дострокових парламентських виборів. Й уряд, й опозиція, і президент висловили своє ставлення до цього питання. Зокрема, було ухвалено указ президента, що фактично блокує приватизацію цього об’єкта. При цьому раніше, цього ж року, і від президента, і від прем’єр-міністра походили чіткі сигнали щодо здійснення довгоочікуваної приватизації підприємства.

Приватизація ОПЗ є ключовою віхою для приватизації в Україні та інвестиційної привабливості країни взагалі. Порядок проведення приватизації такого великого та значущого об’єкту слугуватиме лакмусовим папірцем зрілості політики держави щодо прав власності. Імідж цієї політики потребує позитивних сигналів, оскільки він був великою мірою поставлений під сумнів недавніми непрозорими продажами та частими натяками на коригування підсумків приватизації.

Аргументи прибічників і супротивників приватизації ОПЗ дуже прості, проте вони не дають змоги повністю зрозуміти всі "за" та "проти". Прибічники приватизації кажуть здебільшого про потребу наповнення бюджету, їхні опоненти – про унікальний статус підприємства. Публічній дискусії про майбутнє підприємства бракує повноцінної аргументації на користь тієї чи іншої долі підприємства. МЦПД вирішив усунути якомога більше цих "білих плям" дослідженням щодо державної політики стосовно підприємства.

Довідково. ОПЗ – одне з найважливіших і технічно передових підприємств хімічної галузі України. Він є найновітнішим серед підприємств азотної галузі. Перший цех виробництва аміаку запроваджено у експлуатацію 1978 року. Завод є другим за обсягами виробництва аміаку та карбаміду в Україні (після ВАТ "Концерн "Стирол"). Левова частка продукції підприємства експортується.

У складі підприємства також функціонує цех перевалки, що перевантажує аміак і азотні добрива українського та російського виробництва на кораблі. Фактично ОПЗ є воротами на світові ринки для українських та російських підприємств.

Підприємство є містоутворюючим для міста Южне. На нього припадає близько 97% обсягів промислової продукції міста та 13% промислового виробництва Одеської області. На ОПЗ працює близько 4 тис. осіб. Заробітна плата набагато вища за середню у промисловості.

Українська волинка

Нинішня спроба приватизувати підприємство є вже четвертою. Ще 13 вересня 1993 року було ухвалено наказ Фонду державного майна про приватизацію підприємства. Відтоді змінилося багато голів Фонду та Кабміну, проте нічого не змінилося в ситуації з ОПЗ. Завод став заручником боротьби політиків і різних бізнес-груп, що мають інтереси в галузі.

При цьому погляди ключових високопосадовців на цю проблему неодноразово змінювалися. Спочатку виникало бажання приватизувати ОПЗ, потім – лунали вислови про неможливість продажу такого стратегічного підприємства через його особливий статус. Як то кажуть, "тому що послідовні".

Наприклад, у березні 2004 року Фонд державного майна активно закликав Кабмін збільшити план надходжень від приватизації, у тому числі за рахунок очікуваного продажу ОПЗ. Вже у червні Фонд державного майна заявив, що продавати завод передчасно. У серпні флюгер позиції Фонду знову повернуло на 180 градусів. Проте підприємство так і не продали: восени далися взнаки політичні обставини.

Під час наступної спроби, 2005 року Верховна Рада заблокувала приватизацію ОПЗ. Рішення парламенту було практично одностайним: його у розпалі боротьби "за інтереси народу" підтримали навіть пропрезидентські фракції. Президент наклав вето на це рішення. Хоча під час подолання президентського вето на початку наступного року "Наша Україна" вже не брала участь у голосуванні, вето було подолано з відчутним запасом голосів.

2007 року ситуація була аналогічною. У січні Секретаріат президента підкреслював, що подальший розвиток підприємства залежить від приходу стратегічного інвестора, тому приватизація ОПЗ потрібна. Як ми знаємо, вже у серпні позиція президента стала кардинально іншою.

Приватизувати не можна чекати

Ми живемо у світі, що постійно змінюється. Обставини не чекають, доки Україна ухвалюватиме вимучені впродовж тривалого часу рішення. А ці обставини дуже серйозні.

По-перше, упродовж наступних років у світі, за більшістю прогнозів, спостерігатиметься надвиробництво основної продукції ОПЗ – аміаку та карбаміду. Ця продукція має найменшу додану вартість в азотній групі, тобто її рентабельність апріорі найнижча. Надвиробництво зумовлюватиме зниження цін (які на сьогодні високі), тобто прибутки зменшуватимуться.

По-друге, наразі абсолютно очевидно, що вартість природного газу (на нього припадає 70–80% собівартості) зростатиме. Це дедалі більше обмежуватиме рентабельність виробництва аміаку та азотних добрив. Тимчасом російські та близькосхідні виробники мають можливість споживати дешевший газ, тобто кращі конкурентні позиції.

Наслідками цих тенденцій будуть:

• невідкладна потреба у диверсифікації продукції ОПЗ з метою освоєння виробництва продукції вищої рентабельності та зменшення технологічних коефіцієнтів споживання газу;
• зменшення обсягів прибутку ОПЗ, за рахунок яких можна було би здійснювати подальшу модернізацію виробництва;
• скорочення відрахувань підприємства до бюджету;
• зниження вартості активів, тобто ціни, за якою можна продати ОПЗ.

Проте під час політичних дискусій навколо підприємства ніхто не зважає на цю ціну зволікання з вирішенням питання. Тож давайте розберемося, що заважає приватизувати ОПЗ.

В центрі уваги – монопольне питання

Якщо проаналізувати вимоги до інвестора, передбачені умовами конкурсу, можна дійти висновку, що на покупця накладаються дуже великі зобов’язання. За п’ять років новий власник має інвестувати у технологічний розвиток підприємства 1,2 млрд. грн. При цьому напрями інвестування цих коштів докладно прописано. Тобто у разі додаткових потреб розвитку виробничої інфраструктури новий власник інвестуватиме ще більше.

Соціальні аспекти зобов’язань дуже потужні. Окрім подальшого розвитку соціальної інфраструктури, за новим власником закріплюється зобов’язання щороку збільшувати заробітну плату працівників принаймні на 10% у реальному вимірі. Це дуже соціально орієнтоване положення, навіть за найщедрішими європейськими стандартами.

Умови конкурсу передбачають і дотримання підприємством екологічних вимог (підприємство є унікальним з погляду екологічної безпеки). Також передбачено розвиток природоохоронної інфраструктури.

Насправді, супротивники приватизації не критикували інвестиційні вимоги. Це є ще одним свідченням того, що ці вимоги гарантують всебічний розвиток підприємства.

Основним аргументом супротивників приватизації є монопольний статус портової інфраструктури підприємства. Мовляв, той хто контролює ОПЗ, може необгрунтовано "заломлювати" тарифи на перевалку для інших гравців ринку.

Дійсно, ОПЗ – природна монополія. Але він ніколи не переставав нею бути. Що заважає йому сьогодні підвищити ціну, скажімо, втричі? Чим принципово відрізняється статус інвестора – державний чи приватний – у цьому розумінні?

У нас досі не навчилися розділяти дві абсолютно різні функції держави – управління та регулювання. Через цю помилку державну монополію часто сприймають як "справедливу", а приватну – як "злодійську". Проте різниці між цими двома випадками нема. У нас є багатий досвід слабко обгрунтованого підвищення тарифів державними монополіями.

Відповіддю на природну монополію є не державна власність, а регулювання. Так зроблено у сфері зв’язку (Національна комісія регулювання зв’язку), так зроблено у сфері енергетики (Національна комісія регулювання електроенергетики). Є також Антимонопольний комітет, що забезпечує загальне дотримання антимонопольного законодавства. Навіщо вигадувати інші рецепти?

Наприклад, нині пропонується, що тарифи регулюватиме Міністерство промислової політики. Проте цей варіант нівелює два основоположних принципи регулювання – незалежність та неупередженість. По-перше, Міністерство промислової політики є частиною виконавчої гілки влади, тобто не може бути незалежним регулятором. По-друге, цьому міністерству підпорядковується одна з ключових зацікавлених сторін – УДП "Укрхімтрансаміак" (оператор аміакопроводу), – що зумовлюватиме конфлікт інтересів.

Проект плану дій

Для розблокування ситуації навколо ОПЗ потрібно вирішити два ключових питання:

• оцінка наслідків двох варіантів: збереження підприємства як цілісного комплексу чи розділення його на виробничий і перевалочний комплекси;
• розбудова системи, яка би забезпечувала антимонопольне регулювання.

Відповіддю на перше питання має стати залучення авторитетної міжнародної компанії (або кількох компаній), яка дала би незалежний комплексний аналіз переваг і вад кожного з варіантів. Це зняло би внутрішньоукраїнські спекуляції навколо подальшої долі ОПЗ.

Проте у будь-якому разі розділення жодним чином не вирішить проблеми монополії. Після розділення монополія перевалки все одно залишиться. І це підкреслює важливість другого рішення, яке потрібно було ухвалювати не зараз і навіть не вчора.

Друге рішення потребує розбудови спеціальної системи регулювання. На нашу думку, найкращим варіантом тут став би галузевий орган саморегулювання, до складу якого входили би представники таких груп інтересів: виробники азотних добрив (6 підприємств, у т.ч. ОПЗ), УДП "Укрхімтрансаміак", споживачі (асоціації сільгоспвиробників), Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет, профільний комітет Верховної Ради.

Цей орган міг би розподіляти українську частину квоти на перевалку та затверджувати тарифи. Оскільки до його складу входитимуть усі зацікавлені сторони, між якими існують лінії потенційних конфліктів, його діяльність забезпечить неупередженість регулювання з одночасним врахуванням позицій усіх зацікавлених сторін.

Головне – не зволікати. Адже у випадку з політикою щодо майбутнього ОПЗ "Час – це гроші" – це не просто красиве прислів’я. І для держави, і для економіки, і для підприємства і його працівників. Можливо, років через п’ять для розмов про унікальний статус ОПЗ не буде підстав. І його все одно доведеться продавати, але вже за будь-яку ціну, аби тільки держава не несла збитки.

Олексій Блінов, Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД)