Державний диплом як примара якісної освіти

Колись автор цих рядків став свідком наступного випадку. Одному знайомому за оголошенням про пошук роботи зателефонував роботодавець. Серед іншого останній поцікавився, в якому саме інституті навчався хлопець.

Коли ж почув назву учбового закладу, негайно припинив розмову, пояснивши, що він принципово не бере на роботу випускників цього інституту. На слушне зауваження юнака, мовляв, роботодавець нічого не знає ні про його кваліфікацію, ні про ділові якості, була така відповідь: "Згоден, але я дуже добре знаю інститут, в якому ви вчились".

Сьогодні такий приклад не є рідкісним явищем, адже часи, коли диплом вищої освіти був такою собі "чарівною паличкою", що гарантувала своєму власнику "чисту" і престижну роботу, а також надбавку до заробітку, вже давно минули.

Сучасний роботодавець прагне, аби диплом фахівця, якого він бере на роботу, свідчив про щось вагоміше, ніж про відвідування протягом кількох років якихось лекцій.

Як результат на ринку склалася природна конкуренція дипломів про вищу освіту.

Проте нагальним є питання, чи може сьогодні диплом українського вузу свідчити про високій рівень професіоналізму його власника, чи принаймні про те, що у останнього є все, аби стати висококласним фахівцем?

І взагалі, що отримує на сьогодні держава, фінансуючи систему освіти?

Чого потребує ринок?

Що очікує роботодавець від випускника вузу, якого бере на роботу, окрім його власних ділових якостей? Це - фахові теоретичні знання, якісь практичні навички і досвід роботи.

"Щодо вимог до випускників вузів, особливу увагу приділяємо набутим теоретичним знанням та аналітичним навичкам, адже це головне, що має дати вуз", - розповідає маркетинг-менеджер юридичної фірми "Лавринович і партнери" Артур Літвинський.

Фахові знання – головне, що має давати вуз студенту, оскільки без них існування першого втрачає будь-який сенс. Але чи саме ті знання, які вам знадобляться в роботі, ви отримуєте в інституті? І чи відповідають вони потребам ринку, які змінюються досить швидко?

Як вважають експерти, сьогодні ані державні, ані приватні вузи не можуть давати той рівень освіти, який цілком відповідає потребам ринку, оскільки цьому перешкоджає існуюча система.

В Україні всі вузи (всіх рівнів акредитації і форм власності, тобто і приватні, і державні) видають дипломи державного зразка.

"Державний диплом свідчить, що студент засвоїв єдину для всіх закладів навчальну програму, яку затверджено державою. Таким чином він нібито урівнює випускників всіх вузів", - говорить Володимир Панченко, віце-президент з навчальної роботи НаУКМА.

Звичайно, це не робить всі вузи абсолютно рівними, адже на якість освіти впливають такі фактори як викладацький склад, методи викладання, наукова та навчальна діяльність закладу тощо.

Але за таких обставин у них не має можливості в значній мірі коригувати програму, аби програми підготовки певних фахівців в більшій мірі відповідали вимогам ринку.

"Один з важливих недоліків вищої освіти в Україні – це те, що вона не встигає за стрімким розвитком ринку, новими технологіями, - говорить експерт консалтингової компанії Hay Group Марина Попович. – Вимоги ринку швидко змінюються, а освіта стоїть на місці. Багато мультинаціональних компаній вимушені були самостійно навчати фахівців. Особливо це стосується інженерно-технологічних спеціальностей, оскільки технології на заводах західних компаній зовсім не схожі на ті, з якими вчать працювати в наших вузах".

В Україні учбові програми вузів затверджуються в Міносвіти, і їх не можна оперативно змінювати через бюрократичну тяганину. Адже для заміни бодай одного слова в документі кільком десяткам чиновників потрібно зробити безліч тілесних рухів та зібрати кілька десятків підписів для погоджень.

А за таких обставин аби програми увесь час відповідали вимогам ринку, за існуючої системи Міністерство мало б весь час досліджувати його і складати певні методики та програми. Зрозуміло, що ні грошей, ні кваліфікованих кадрів у міністерстві на це немає, та й це здається безглуздим, коли фахівці одного відомства будуть коригувати програми геть усіх галузей – від фізкультури до макроекономіки.

Практичні навички. Навчальні програми мають враховувати, кого ж саме врешті-решт має підготувати вуз – фізика-теоретика, для якого велике значення має теоретична підготовка, або проектувальника, який насамперед має проектувати, а не писати формули.

Сторонні експерти і самі освітяни зазначають, що учбові програми в багатьох вузах досить мало пов’язані з практикою і взагалі вже не відомо, які саме цілі вона переслідує.

"Та система освіти, яку ми маємо зараз, - це залишки німецького університету, який було створено під теоретичне навчання і цілком пристосовано головним чином для наукової діяльності, - говорить директор МЦПД Володимир Нікітін. – Але зараз вся ця система так сильно трансформована, що за нею не можна готувати фахівців ні для наукової, ні для практичної діяльності".

До того ж для прикладних спеціальностей вкрай важлива практика під час навчання. Якщо великі університети ще дбають про практику своїх студентів, то менші заклади, на жаль, ні.

Нарешті, якість освіти обумовлюється також високою кваліфікацією викладацько-професорського складу та наявністю наукової школи. Щодо останньої, то, як стверджує Валентина Кузнєцова, директор Науково-методичного центру організації навчального процесу Національного університету ім. Шевченка, вона здебільшого збереглася тільки в державних вузах.

"Звичайно, висококваліфковані викладачі і наукова школа може бути і в приватному учбовому закладі, оскільки він має можливість запропонувати пристойну зарплату, - вважає Валентина Кузнєцова. – Але сьогодні для приватних вузів це скоріше виключення, ніж система. Для того, щоб це стало нормою, має минути ще не один рік".

Але на практиці і тут не все гаразд. Аби зберігати високу кваліфікацію і розвивати наукові школи, професори мають займатися наукою, а за даними Держкомстату, таких в Україні стає все менше. Чисельність працівників, що проводили наукові дослідження в університетах, в останні роки зменшилася більше ніж вдвічі - з 26,1 тис. до 9,6 тис., а науковими розробками високого рівня займаються менше половини вузів.

До того ж, за даними уряду, деякі університети не застосовують у навчанні результатів наукових досліджень, а у багатьох викладачів через велику завантаженість лекціями просто не вистачає часу для наукової діяльності.

Водночас вузи, яким все-таки вдалося зберегти свій авторитет і досі забезпечувати пристойну якість освіти, на думку експертів, тримаються саме за рахунок свого професорсько-викладацького складу, а точніше, дієвості останнього.

"Все залежить від того, наскільки мобілізований викладацький колектив, - говорить Володимир Нікітін. – Скільки і на якому рівні проводяться різні семінари, конференції, наукові роботи, чи випускає заклад підручники тощо".

Системні помилки

Перше, на що нарікають невдоволені, - в Україні не потрібно стільки фахівців з вищою освітою. Про це говорять не тільки сторонні експерти, але й влада. Наприклад, перший віце-прем’єр Микола Азаров, який наприкінці минулого року розповідав про це студентам університету ім. Шевченка.

Проте в пострадянському суспільстві, де багато років поспіль проголошувалася рівність можливостей і доступність освіти (в тому числі і вищої) абсолютно для всіх, такі тези сприймаються вкрай важко.

За таких умов більшість громадян прагне до вступу у вуз, і ладна платити за навчання в ньому значні кошти, адже стереотипи щодо неї й досі мають місце на ринку праці.

"Якщо порівняти можливості кандидатів на вакантне місце з вищою освітою і без неї, то, звичайно, шансів більше у перших, бо на нашому рику наявність диплому сприймається як "ознака нормальності", - вважає експерт консалтингової компанії Hay Group Марина Попович. - Така ситуація складається через можливості отримання освіти і її доступність".

Другим пунктом звинувачень є те, що вузи готують здебільшого фахівців, якими вже вкрай перенасичений ринок.

За даними Hay Group, представники компаній, що працюють в Україні, відзначають, що ринок вже перенасичений юристами, бухгалтерами, економістами тощо. Саме ці спеціальності, за даними Міносвіти, залишаються найпопулярнішими серед абітурієнтів (конкурс на місце за цими спеціальностями в деяких вузах перевищує 10 осіб на місце), і держзамовлення також і з року в рік є найбільшим саме на економістів та юристів.

Водночас експерти і самі роботодавці нарікають на нестачу фахівців технічних спеціальностей: інженерів, проектувальників і просто висококваліфікованих робочих. Проте ці тенденції жодним чином не відбиваються на структурі держзамовлення фахівців.

Тож є явний перекіс попиту ринку та пропозиції вузів. Приватні вузи в такій ситуації не скорочують набір на спеціальності, якими перенасичений ринок, через те, що вони є дуже популярними, і немає сенсу робити це, якщо багато людей згодні за це платити гроші. Державні вузи набір контрактників не скорочують з тих самих причин.

А от чому держава не скорочує своє замовлення, за яким вона сплачує за навчання бюджетними грошима, незрозуміло. До речі, багато в яких вузах створювалися відповідні кафедри та вводилися певні спеціальності саме через попит на них з боку абітурієнтів, і досить часто про якість викладання в такому разі ніхто не дбав.

Наразі зрозуміло, що питання, як регулювати ринок випускників вузів, Міносвіти не хвилює.

Так де шукати якість освіти?

Освітяни і експерти погоджуються, що одним із вирішень проблеми якості освіти могла би стати відмова від практики "державного диплому". Тобто, на їхню думку, варто надати можливість і державним, і приватним вузам видавати власний диплом, який би підтверджував засвоєння навчальної програми, що є власним інтелектуальним продуктом вузу.

"Вуз має сам відповідати за якість підготовки фахівців, яку він надає, - вважає Валентина Кузнєцова. – Думаю, власний диплом – саме те, що змусить навчальні заклади взяти на себе таку відповідальність, адже їм доведеться самостійно піклуватися про його престиж на ринку, і про те, аби він свідчив про високий професійний рівень його власників".

В Україні ж держава свідомо не бажає випускати із своїх рук контроль над практично всіма сторонами освітнього процесу.

"Сьогодні державні органи беруть на себе чимало невластивих їм функцій, - вважає перший проректор приватного Університету "КРОК" Олег Шаров. - Вони визначають зміст навчання, вимоги до навчальних закладів та їх випускників тощо. На мою думку, держава має більше довіряти університетам, які самі зацікавлені в успішності своїх випускників на ринку праці. Проте в цьому правилі, звичайно ж, є і винятки, наприклад, підготовка військових та правоохоронців".

На користь самостійного визначення учбовими закладами змісту навчальних програм говорить та обставина, що іноді роботодавець намагається брати на роботу фахівців, що вивчали у вузі ті дисципліни, які є необхідними для роботи в його компанії.

"Наприклад, ми беремо до себе на роботу тільки тих економістів, які вивчали економетрію, - говорить директор Міжнародного центру перспективних досліджень Володимир Нікітін. – Цю дисципліну сьогодні викладають в Києво-Могилянській академії та ще в декількох вузах".

Проте в такому разі є необхідним, аби вузи були цілком самостійними установами, що самі керують своїми фінансами, проводять ґрунтовні дослідження ринку, розробляють методики тощо. Багато чого з цього переліку вузи, особливо державні, ще робити не вміють і не мають певного досвіду, кадрів та коштів.

Тож маємо з одного боку великий ринок фахівців навіть з червоними "корочками", знання яких не відповідають вимогам навіть не найприскіпливішого роботодавця. З іншого ж – дефіцит фахівців окремих спеціальностей. А тим часом державні мужі малюють стоси оптимістичних показників та розподіляють бюджетні кошти.