100 днів міністра широкого профілю

"Нічого не буває рано чи пізно – все буває тільки вчасно", - говорив давньокитайський філософ Конфуцій. Цей принцип завжди спрацьовував в кар'єрі Арсенія Яценюка, який вже встиг попрацювати на дуже багатьох посадах в держапараті, кожного разу примудряючись зберегти імідж успішного і перспективного фахівця і політика.

Багато в чому цим ефектом Яценюк зобов'язаний мінливості вітчизняної політичної кон'юнктури останніх років, яка не дозволяла йому затриматися на будь-якому пості достатньо довго. Це зручно тільки якщо політика цікавлять лише верхні щаблі політичної системи – посада прем'єр-міністра або президента. Керівництво МЗС дуже вдало укладається в логіку "етапів великого шляху".

Відтак Яценюк зробить все, щоб воно було не дуже довгим і не вочевидь невдалим. Стати ж по-справжньому успішним першим дипломатом у нього – через багато об'єктивних обставин – шансів практично немає.

Призначив і забув

Можна сказати, що Яценюку не пощастило з часом, коли він зійшов на пост міністра закордонних справ. Суперечливе і досить невдале дворічне перебування біля керма міністерства Бориса Тарасюка і наступні за його відставкою декілька місяців гри в "провали Володимира Огризка" створили такий фон, за якого будь-який глава зовнішньополітичного відомства автоматично отримував карт-бланш і від всіх ведучих українських політичних сил, і від ключових світових столиць.

Незважаючи на повну відсутність у Яценюка дипломатичного досвіду, його досить привітно прийняли і рядові мідівці, втомлені від постійної нестабільності, і високопоставлені дипломати, що бачили деградацію відомства.

Нічого особливого ні для тих, ні для інших Яценюк не зробив, але він усунув гіперцентралізацію механізму ухвалення рішень в МЗС, що існувала за його попередника, і дещо спростив процедуру комунікації міністра з підлеглими (за Тарасюка потрапити на прийом до міністра начальники територіальних управлінь не могли тижнями).

Але для того, щоб почати системне оздоровлення відомства, цих маленьких кроків виявилося зовсім недостатньо. Слабке знайомство Яценюка з дипломатичною кухнею, яке йому любили ставити в провину опоненти, не було б великою проблемою, якби міністр міг спертися на сильну команду професійних заступників. Проте в спадок молодий міністр отримав не дуже компетентних і, головне, звиклих до беззаперечного підпорядкування заступників.

Це ще більше посилюється його самовпевненістю і схильністю до самостійної підготовки промов і позицій для переговорів за стислий термін. Яценюк не з тих, хто прочитає десяток аналітичних записок, вислухає півдюжини думок і прийме рішення. Він звик покладатися тільки на себе. А підказати йому щось в оперативному порядку просто нікому.

Своєї команди в МЗС у Яценюка немає. Але найголовніше, що у нього немає можливості відновити штат, що дістався йому від Тарасюка. Міністр закордонних справ в кадрових питаннях не має ніякої підтримки президента. Віктор Ющенко вчинив з Яценюком в звичній для себе манері: висунув кандидатуру і забув. Не то, щоб міністр взагалі не спілкувався з головою держави, але карт-бланшу на серйозні перебудови в МЗС він також не має.

Найважливіше кадрове рішення – звільнення першого заступника міністра Володимира Огризка – повністю залежить від Ющенка. А той через особисті зобов'язання перед Тарасюком, якому Огризко доводиться кумом, не дає Яценюку дозволу на такий крок.

При цьому під контролем в Огризка знаходиться кадрова політика в міністерстві, що робить нового міністра кульгавою качкою з урізаним впливом на власних підлеглих.

Міністр напризволяще

Незважаючи на місце, гарантоване Яценюку в першій п'ятірці виборчого списку "Нашої України", чільник МЗС не має зараз особливого впливу на центр президентської команди, зосередженої на Банковій. Більш того, найскладніші відносини у міністра закордонних справ у всій системі центральної влади складаються саме з куратором зовнішньополітичного напряму в Секретаріаті Олександром Чалим.

Не секрет, що саме цей кар'єрний дипломат до останнього дня дуже серйозно розраховував на крісло голови МЗС. У парі з Яценюком він доклав достатньо зусиль до того, щоб президент відмовив в довірі Борису Тарасюку і не дуже наполягав щодо Володимира Огризка.

Але Віктор Ющенко в останню мить віддав перевагу Яценюку. Це відразу створило гостру напругу між цими чиновниками. Відповідно до існуючих правил глава МЗС повинен погоджувати з секретаріатом президента всі призначення в посольства аж до рівня радників. Арсеній Яценюк намагався домогтися, аби посли іноземних держав не їздили до секретаріату без повідомлення МЗС, але з цього нічого не вийшло.

Крім того, зарубіжні дипломати чудово розуміють, що всі пов'язані з президентом питання легко вирішити через керівників його канцелярії: Віктора Балогу й Івана Васюника. А всі контакти з урядом і коаліцією вони підтримують через радника прем'єр-міністра Костянтина Грищенка. МЗС в цих комунікаціях в кращому разі грає технічну роль.

Керівництво Кабміну з свого боку ставиться до Яценюка нейтрально. У Грищенка з ним нормальні робочі взаємини. Але в цілому як і за Тарасюка, команда Януковича вважає за краще вирішувати свої зовнішньополітичні завдання в обхід Міністерства закордонних справ.

В уряді, правда, трохи ображені через те, що новий міністр не стримав обіцянки призначити своїм заступником лояльного Януковичу Володимира Макуху. Тому Яценюку складно розраховувати на підтримку Кабміну в питанні зміни заступників. Але особливих конфліктів між ним і урядовцями не виникає.

В цілому від Яценюка, звичайно, не можна багато вимагати. В умовах затяжної політичної кризи і повного паралічу влади вимагати ефективної зовнішньої політики не варто. Із завданням проведення такої політики не впорався б навіть набагато досвідченіший дипломат, ніж Яценюк.

Політичні перспективи Яценюка - тема окремого аналізу. Але вже зараз можна стверджувати, що навіть якщо він залишиться на посту міністра після формування нового коаліційного уряду за підсумками дострокових виборів, то це відбудеться тільки тому, що йому не випаде можливість посісти вищу посаду. А відродженням МЗС реально займеться вже зовсім інша людина. Але зробити це можна буде не раніше, аніж в країні сформується стійке об'єднання груп еліти, контролюючих велику частину національного ВВП.

Тоді можна буде серйозно взятися і за дипломатію.