Приватизація у сусідів. Як Польщі, Грузії та Словаччині вдалося наростити економіку завдяки ефективній приватизації

Останнім  успішним кейсом великої приватизації був продаж "Криворіжсталі" ще у 2005 році. З того часу велику приватизацію поставили на паузу. Однак останні кілька років в Україні успішно триває процес малої приватизації і до продажу через прозорий аукціон вперше за довгий період часу готують велике державне підприємство — "Об’єднану гірничо-хімічну компанію".  На черзі — київський завод "Більшовик", Президент-готель, Одеський припортовий завод,  "Центренерго" та інші об’єкти промисловості.

Як успіхи великої приватизації у сусідніх країнах вплинули на економіку і які корисні уроки можна винести з їхнього досвіду для України?

Польща: "шокова терапія" і скидання баласту держпідприємств

У 1990 року польська держава володіла майже 8,5 тисячами підприємств. Це майже втричі більше, ніж зараз є в Україні. Завдяки успішній приватизації у державній власності залишилися лише кілька десятків. Згідно з даними, опублікованими у вересні 2020 року польським урядом, у Польщі є всього 30 державних підприємств.

Політика приватизації державних підприємств була одним із елементів "шокової терапії" польського міністра і економіста Лешека Бальцеровича.

Тогочасна польська економіка, заснована на державній власності та централізованому плануванні, після падіння комуністичного режиму опинилася на межі колапсу. Єдиним виходом було роздержавлення часто неефективних підприємств і поступовий перехід до ринкової економіки.

Частину з них довелося закрити одразу. Протягом перших 5 років таким чином ліквідували майже 1,4 тисячі найменш перспективних держпідприємств. Впродовж наступних 20 років ліквідували ще близько 500.

Важливими пунктами "шокової терапії", які дозволили державним підприємствам перейти до ринкової економіки, стала відмова держави від пільгових позик і дотацій та дозвіл на банкрутство неефективних підприємств.

Тому, закономірно, з ринку пішли ті фірми, які не генерували прибутку та були економічно не вигідними ні для держави, ні для приватних інвесторів.

Решту підприємств приватизували, активно залучаючи іноземний капітал. Це дозволило не лише забезпечити надходження до бюджету, а й позбутися величезного баласту неефективних і неприбуткових підприємств.

До 2015 року прибуток держави з продажу майна склав понад 153 млрд злотих (45,6 млрд доларів).

Досвід Польщі показує, що приватизовані підприємства в умовах ринкової економіки працюють значно ефективніше. Показовим є приклад придбання у 1991 році невеликої державної польської автомобільної компанії FSM італійським автоконцерном Fiat.

Після приватизації Fiat реорганізував методи управління FSM, робочу етику та зробив акцент на якості автомобілів. Підприємство почало активно розвиватися та нарощувати виробництво.

В результаті автомобільна індустрія в Польщі почала стрімко зростати. Тепер завод в середньому виробляє 270 тис. авто на рік, більшість з яких йде на експорт.

Інший приклад — державна Telekomunikacja Polska, яка належала Мінзв'язку після поступового переходу до приватних інвесторів стала найбільшим оператором мобільного зв'язку в Польщі, що обслуговує 16,696 млн клієнтів (2016 рік).

Грузія: "продається все, крім совісті"

Крилатий вислів грузинського реформатора Кахи Бендукідзе "продається все, крім совісті" яскраво ілюструє тогочасний курс Грузії на форсування приватизації.

Як і в багатьох інших країнах, у Грузії приватизація почалася з малих об'єктів. З 1993 року по 1998 рік було приватизовано 12860 малих підприємств і об'єктів. На цьому мала приватизація в цілому була завершена.

Однак мала приватизація в Грузії майже не принесла значних доходів до бюджету. Великі підприємства вважалися "стратегічними" і далі залишалися у власності держави.

Власне, з приходом Бендукідзе до грузинського уряду у 2004 році й почалися системні реформи. Стартувала велика приватизація, яка відбувалася через прозорі аукціони, а не корупційні схеми "для своїх", як це було раніше.

Якщо в 2001-2003 роках приватизація приносила не більше ніж 1% доходів консолідованого бюджету, то в 2005-2007 роках її внесок в скарбницю виріс до 10,7-12,9%.

Одним із перших об’єктів, які підготували до продажу, був готель "Інтурист" у Батумі. Яскравим свідченням тогочасної ситуації з приватизацією в країні стало те, що найбагатший бізнесмен в країні Бадрі Патаркацишвілі намагався домовитися про купівлю готелю в обхід аукціону, запропонувавши в 40 разів меншу ціну від стартової. Зрештою, готель продали за $3 млн через прозорий аукціон.

У 2005 році доходи від приватизації досягли $231,4 млн і продовжували зростати. Для порівняння, бюджет Грузії у 2004 році складав близько $400 млн.

Основними покупцями великих об'єктів стали іноземні інвестори. Наприклад, американська Basel Group наприкінці 2004 року придбала за $15 млн Крцаніську урядову резиденцію.

У 2006 році АТ "Об'єднана телекомунікаційна компанія" (найбільший в країні оператор фіксованого зв'язку), продали за $90 млн дочірній компанії казахстанського банку TuranAlem. Тоді ж казахстанський "Казтрансгаз" придбав за $12,5 млн активи тбіліської газорозподільної компанії "Тбілгаз", яка на той час перебувала в стані банкрутства.

Від поділу на стратегічні і нестратегічні підприємства у Грузії вирішили відмовитись.

Наступного року швейцарська Multiplex Solutions виграла аукціон з приватизації тбіліського водоканалу і ще кількох об'єктів. Новий власник заплатив $85,7 млн, взявши на себе зобов'язання інвестувати в їх подальший розвиток ще $350 млн.

Окрім успішної приватизації в Грузії провели низку ліберальних реформ, які сприяли залученню інвестицій і покращенню інвестиційного клімату. Зокрема, прийняти новий податковий кодекс, який замість 22 податків передбачав лише 9. Згодом їх скоротили до 6.

Також Грузія відмовилася від практики надання податкових пільг, а також зняла всі обмеження на валютний обіг.

Згідно з доповіддю "Ведення бізнесу" Світового банку, при Бендукідзе в 2004-2007 роках Грузія стала найреформованішою країною в світі. За цей час вона піднялася з 137 на 11 місце в рейтингу країн за легкістю ведення бізнесу, випередивши Німеччину і Францію.

Словаччина: від "чорної діри" до "економічного стрибка"

Економічна ситуація у Словаччині дуже нагадувала Україну в 90-х, але завдяки швидким реформам ця історія має щасливий фінал.

За кілька років після повалення комуністичного режиму в Словаччині у 1989 році уряд очолив авторитарний лідер Володимир Мечіар. За період його правління країна отримала сумне прізвисько "чорна діра Європи".

Мечіар ініціював першу хвилю приватизації держпідприємств. Однак насправді це була не приватизація, а передавання впливу на підприємства конкретним, наближеним до влади, особам.

Таким чином продали понад половину з 60 найбільш прибуткових підприємств. Більше того, угоди укладалися за заниженими цінами, а до фінансування залучалися державні банки, що погіршували ситуацію і в цьому секторі.

До "приватизації" не допускали іноземних інвесторів, аргументуючи це тим, що вони приведуть підприємства до занепаду.

Нові власники часто виводили з великих промислових компаній цінні активи, залишаючи їх банкрутами.

В результаті квазіприватизації сформувався пул словацького "олігархату", наближеного до прем'єр-міністра.

Після провальної п’ятирічки Мечіара у 1998 році уряд Словаччини очолив Мікулаш Дзурінда. Економічні реформи він почав із головної на той час проблеми — неефективних державних банків. Новому уряду вдалося створити умови для приходу іноземного капіталу.

Таким чином три найбільших державних банки, які у 1998-1999 роках були на межі банкрутства, отримали реструктуризацію заборгованості перед бюджетом та залучили інвестиції з Австрії, Німеччини та Італії.

Наприклад, частка проблемних кредитів у Všeobecná úverová banka (VÚB) перевищувала 50%. Після реструктуризації вона зменшилася до 18%. А у 2001 році VÚB придбала італійська банківська група Intensa. Через рік після реформ всередині банку консолідований чистий прибуток VÚB зріс майже на 60%. Згодом банк отримав багато престижних нагород і став одним з найбільших у Словаччині.

Паралельно відбувалася приватизація і в інших секторах економіки. Приватні інвестиції залучали в таких галузях як телекомунікації, енерго дистриб'юторські компанії, газопостачання та енергогенерації. Серед покупців державних активів були поважні компанії — Enel (Італія), GDF Suez (ENGIE) (Франція), Deutsche Telekom (Німеччина) та інші.

Це був переломний момент, оскільки протягом 1994-1998 років тільки одна іноземна компанія придбала об'єкт у Словаччині, тоді як наближені до влади місцеві бізнесмени приватизували понад 400 об'єктів.

Під час другого терміну на чолі уряду Мікулаш Дзурінда ініціював масштабні реформи, які призвели до швидкого злету економіки. Головним чином це була податкова реформа, яка стимулювала прихід іноземних інвесторів у країну.

Уряд запропонував запровадити систему оподаткування з єдиною ставкою — 19% для податків на прибуток та на додану вартість.

Вигідні умови та передбачуваність в адмініструванні (зміни до Податкового кодексу вносилися після 4-6 місяців ретельного обговорення з експертами і узгодження з усіма стейкхолдерами) сприяли залученню великих іноземних інвесторів у Словаччину.

За даними Державної агенції з інвестицій та торгівлі (SARIO), протягом 2003 року було підписано 22 інвестиційні угоди на $1,55 мільярда, а в 2004-ому — ще 47 на суму $2,26 мільярда.

В країну почали заходити великі автомобільні корпорації, які будували тут свої заводи і розширювати виробництво. Словаччину почали називати "європейським Детройтом".

Наприклад, завод Volkswagen, який працював у Словаччині з початку 90-х, почав збільшувати обсяги виробництва та лінійку випуску авто. Такі інвестиції створюють тисячі робочих місць. На заводі працює понад 12 тис робітників.

Volkswagen інвестував понад 1,5 млрд дол у технології та обладнання, що дозволило суттєво наростити обсяги виробництва: у 2016 році було вироблено 388 тис автомобілів.

У регіон почали заходити й інші автовиробники — KIA розпочала будівництво першого заводу в Європі саме у Словаччині. PSA Peugeot Citroën також почав зводити завод.

Зараз автомобільна промисловість є найбільшою індустрією в Словаччині з часткою 12%, а країна займає 7 місце серед країн Європейського Союзу за обсягом виробництва автомобілів.

Крім того, нові заводи в країні будували й такі гіганти, як Samsung (на півдні Словаччини в місті Галант у 2002-му) та Sony (Нітра, 2007-2008 роки).

На кінець 2018 року у Словаччині було лише 46 державних підприємств, що красномовно свідчить про те, що для успішної економіки державі потрібно створювати умови для ефективного залучення приватних інвестицій, а не концентрувати бізнес у своїх руках.

Фонд держмайна готує усі об’єкти до приватизації максимально прозоро, як це відбувалося у всіх країнах, що успішно завершили реформу. Важливим кроком також є залучення іноземних інвесторів, які часто пропонують не лише більші гроші, а й технології, корпоративну етику і нові ринки.

П’ять уроків для України

Політична воля

Дехто скаже, що реформи у Грузії вдалися, бо ця країна набагато менша, ніж Україна, що зростання економіки у Польщі відбувалося завдяки активній підтримці ЄС, а Словаччину витягнули з "чорної діри" великі західні інвестори, розмістивши там свої виробництва.

Але, проаналізувавши досвід різних країн, можна знайти одну спільну рису — у всіх цих країнах справжні реформи починалися тоді, коли до влади приходили люди, які мали сильну політичну волю і налаштованість до змін.

Якби у котрійсь із описаних вище країн не прийшла до влади та чи інша політична сила, то навряд чи реформи відбулися настільки швидко і хто зна, чи були б реалізовані взагалі. Зміни творять люди. Але творять їх тоді, коли суспільство готове до змін.

За час урядування Мікулаша Дзурінди, який протягом 2001-2007 років був архітектором реформ у Словаччині, країна досягла рекордного у межах ЄС росту ВВП.

Згодом через зростання безробіття і економічної нерівності між сходом та заходом Словаччини партія Дзурінди втратила свою політичну вагу і зійшла з політичної арени. Однак проведені реформи призвели до незворотніх економічних змін. Схожа історія трапилася і в Грузії.

В Україні довго не було політичної волі, щоб розпочати велику приватизацію. Однак після відлагодження механізму під час малої приватизації, яка відбувається із помітним успіхом є шанси на те, що із таким самим успіхом розпочнеться й велика приватизація.

Нульова толерантність до корупції

Нова влада, яка ефективно реалізовувала реформи, приходила на хвилі тотальної корупції в країні. Зміна підходів призводила не лише до збільшення надходжень до бюджету, а й підвищенню суспільної підтримки нової влади.

Грузинський реформатор Каха Бендукідзе казав, що корупція є там, де влада має контакт з грошима. Тому у Грузії максимально зменшили контакт чиновників із населенням, зробивши послуги електронними. За таким же принципом відбувалася приватизація, що дозволило лише за рік збільшити приватизаційні надходження до понад $230 млн. За весь період приватизації до того бюджет Грузії отримав від приватизації менше $200 млн.

В Україні приватизація відбувається через електронні аукціони, що унеможливлює людський фактор при виборі переможця.

Прозорість приватизаційних аукціонів

Якби приватизація у Грузії була непрозорою, то перший ще лот — готель "Інтурист" викупив би місцевий бізнесмен за ціною, у 40 разів нижчою від тією, за яку готель продали через аукціон. Прозорість — основний елемент довіри інвесторів та громади до самого процесу приватизації.

Максимальне розкриття інформації про об’єкти приватизації дозволяє потенційним інвесторам сформувати справедливу ціну, а державі — залучити максимальну кількість учасників аукціону та отримати більший дохід.

Контроль громадськості за процесом аукціону також дозволяє нівелювати зменшити корупційні ризики.

Система приватизаційних аукціонів в Україні влаштована за принципом "всі знають все", що безумовно сприяє максимально прозорій і вигідній для держави приватизації.

Залучення іноземних інвесторів

Успіх приватизації та подальший кумулятивний ефект часто залежить від того, хто бере участь у приватизаційних аукціонах. Наприклад, у Швейцарії якість водопровідної води така, що її без додаткових фільтрів можна пити з крану.

Після того, як швейцарська Multiplex Solutions виграла аукціон з приватизації тбіліського водоканалу та інвестувала в подальший розвиток $350 млн якість питної води суттєво зросла.

Автомобілі зі словацького заводу Volkswagen експортують у 148 країн світу. Прикладів можна навести багато, але висновок один — іноземні інвестори насамперед приносять технології та вихід на нові ринки, що має довгостроковий ефект для економіки.

Продаж українського ОГХК іноземцям дозволить покращити технологію видобутку руди, а в перспективі розмістити в Україні виробництва з більшою доданою вартістю.

Незмінні правила гри

У Словаччині під час податкової реформи ліквідували 21 податок з прямих доходів. Був встановлений єдиний розмір податку на прибуток для фізичних та юридичних осіб незалежно від їх доходу — 19%, підписані угоди про уникнення подвійного оподаткування з багатьма країнами тощо.

Ці зміни були зрозумілими для інвесторів і залишалися чинними навіть після приходу нової влади. Така прогнозованість давала можливість інвесторам адекватно оцінити ризики та без остраху будувати бізнес в країні.

Україні поки є чому вчитися, адже інвестори не завжди мають гарантії для довгострокових інвестицій. У нас дуже швидко змінюється законодавство і часто це напряму впливає на прибутки бізнесу. В тому числі й іноземних інвесторів, які не звикли до такого підходу.

Усі пам’ятають зміну правил гри на ринку відновлювальної енергетики уже після того, як багато інвесторів збудували тут свої електростанції. Зовсім нещодавній приклад  із будівлею "Квіти України" теж негативно впливає на інвестиційний імідж України. Адже придбана інвестором нерухомість несподівано може виявитися пам’яткою архітектури і замість привабливого бізнес-проекту новий власник отримає зобов’язання щодо збереження первісного вигляду нерухомості.