Одна з місцевих байок говорить: у старовину для залучення покупців гончар перевертав макітру догори дриґом і танцював на ній гопак.

Краса, міцність і практичність – три кити, на яких століттями трималася знаменита опішнянська кераміка. У XXI-му до них додався четвертий – IT.

Незважаючи на архаїчність і складність виробництва, у сучасних гончарів є величезна перевага: щоб продати свої шедеври, вже не потрібно танцювати гопак і навіть стояти на ринку. Процес збуту кераміки максимально спростився з появою 4G.

Прогрес в маси несе Микола Різник, 35-річний голова Опішнянської ОТГ. Одна з його глобальних цілей – створення "Опішнянської артілі", яка б поєднала і гончарне виробництво, і навчання в академії, і промоцію, і продаж.

— Пам'ятаю комунікацію в часи, коли я займався бізнесом: аркуш А4 на дошці оголошень "Продам. Куплю", – розповідає він. – З появою 3G, а потім 4G люди створюють акаунти в соцмережах. Зараз оголошень на дошках ви майже не побачите. Усе в соцмережах та групах.

Ми хочемо, щоб наша продукція була на міжнародних майданчиках, на Amazon. Збираємо гончарів, пояснюємо: "Робити ми вміємо, але продавати треба вчитися. Продавати на автостанціях – це одне, а у всесвітній мережі – зовсім інше".

Еліта

Найцінніше, що міг у давні часи залишити після себе батько синові в Опішні, – глина, яка вилежалася протягом 50 років. Витримка, як у рідкісних сортів віскі, перетворювала посуд, зроблений з такого матеріалу, на майже сакральний об'єкт.

У XXI столітті у дворі Олександра та Світлани Шкурпел глина "дозріває", як кажуть самі майстри, приблизно два роки. Цього достатньо, щоб зробити і практичні предмети побуту, і вражаючі зразки мистецтва.

На горищі будинку Шкурпел – музейна кімната із справжніми шедеврами, схожа на керамічний зоопарк.

— У нас якось для одного генерала замовили великого лева, – згадує подружжя. – Потім вони їздили по хатах, скупляли самогон. У того лева багато літрів влізло.

За словами Світлани, їжа, приготована в глиняному посуді, набагато смачніша, ніж у сучасному. Винороби замовляють в Опішні великі квеврі – спеціальні посудини – та отримують призові місця за вино, виготовлене в них.

Наслідуючи традиції, Шкурпели перетворили гончарство на сімейне ремесло і бізнес. Олександр ліпить, гончарує. Світлана розписує, обкладає декором. Двоє з п'яти синів теж сідають за гончарний круг.

У навколишніх надрах десятки сортів глини, але не кожна підходить сімейству.

— Буримо, а потім, якщо вона підходить, копаємо гуртом, – розповідає Світлана. – Треба знати, яку і де брати. Колись, у старі часи, одні люди шукали, інші – добували, треті – переробляли. Гончарі були верхівкою процесу, елітою.

54-річний Олександр Шкурпела скромно зауважує: "Я в глині сиджу не так давно. З 1983 року. Коли прийшов на завод, мені було 17. Гончарів у сім'ї не було. Прадід жив на цьому місці, був купцем. Його розкуркулили".

Від керамічного заводу в Опішні давно нічого не залишилося, але такі, як Шкурпели, бережуть і розвивають стародавній промисел у себе вдома, проводять екскурсії та майстер-класи.

— Що мені вам зробити? – запитує Олександр і, не дочекавшись відповіді, приступає до справи. – Зроблю вам щось простеньке.

Смартфон замість місця на базарі

Великі долоні і довгі пальці вміло замішують глину. Дивлячись на відточені десятиліттями рухи Олександра, здається, що Шкурпела може легко зліпити відро вареників. Проте це не чоловіча справа.

Коли Олександр сідає за гончарний круг, його обличчя розслабляється, частіше з'являється усмішка. Усе виглядає так, ніби не він ліпить з глини, а навпаки.

— Що б у голові не було, яким би не був настрій, глина міняє все, – погоджується майстер.

Проходить зовсім трохи часу, і в його руках з'являється глечик.

— Далі він досихає. Потім обпалюється в печі. Цей швидко – суток двоє. Якщо товстий черепок, палимо тиждень або більше, – розповідає Світлана Шкурпела.

Один такий глечик сімейство продасть за 400 грн, а покупець навряд чи здогадається, скільки праці в нього вкладено.

Усю складність автентичного виробництва компенсують сучасні інструменти продажів і 4G-покриття. Шлях до серця клієнта став набагато простішим.

— У нас на нашому базарчику є точка, але ми її цього року навіть не відкривали, – каже Світлана. – Продаємо через інтернет: OLX, Prom.ua. Зараз стало ще простіше: зробила фото, загрузила із смартфона одразу на площадку. Зручно працювати. Клієнти просять фото з різних ракурсів.

За словами жінки, її діти відкрили акаунти гончарного сімейства в соцмережах, але на те, щоб у них розібратися, у неї і чоловіка поки немає часу.

— У 2020 році, незважаючи на пандемію, політичну та економічну складність, у нас перший рік, коли ми не сиділи без роботи жодного дня, – пояснює вона. – Багато заказів зі Львова, Одеси. Є замовлення від поляків, німців, французів, іспанців. Є наші вироби в Канаді, Австралії.

Світлані та Олександру доводиться реагувати на модні віяння, освоювати нові форми, щоби бути в тренді.

— Ми почали виробляти скатли – чаші для гоління. Мушу сидіти в інтернеті, вивчати. Я вже, мабуть, краще за чоловіків знаю, як правильно голитися, – сміється майстриня.

"Мені за нього не соромно"

У 1990-х юному Миколі Різнику батьки говорили: "Давай, синку, вчися і їдь звідси в місто. В Опішні не залишайся!".

Микола послухався, але не до кінця. Закінчив у Полтаві інститут, опанував спеціальність "Інженер видобутку нафти і газу", встиг попрацювати диджеєм. Займався бізнесом і повернувся в рідне селище як депутат місцевої ради.

35-річний Різник, завжди позитивний та усміхнений, став "каталізатором" створення Опішнянській ОТГ, яку зараз очолює. Недавно його обрали на другий термін, віддавши за нього 86% голосів.

На питання, навіщо йому все це, молодий голова каже: "Коли був депутатом, поїздив по деяких селах, побачив, що там взагалі нічого нема. А в нас і нафта, і газ, і гончарство. Я зрозумів, що Опішня може і має розвиватися".

Микола відповідає за 8 400 жителів ОТГ, у яку входять кілька населених пунктів. Серед змін останніх років – вуличне освітлення, нові ЦНАП і центр надання соцпослуг, оновлений парк, тротуари, дороги, спортзал на місці занедбаної кочегарки.

Навіть окремий туалет для людей з обмеженими можливостями та пеленальним столиком у місцевій адміністрації виглядає як диво. Від радянських часів тут залишилося тільки ефектне панно з мозаїки, яке Різник попросив зберегти під час ремонту.

У робочому кабінеті Миколи лежать книги "Чому Азії вдалося" Джо Стаддвела і "Правила пішохідного міста" Джеффа Спека. На стіні лише один портрет – В'ячеслава Чорновола.

— Мені за нього не соромно. Якби він став тоді президентом, у нас вже була б зовсім інша країна, – пояснює Різник.

"Ой-йо, Галю! Що я нажав?!"

Згадуючи селище свого дитинства, Різник розповідає про демонстрації 1 і 9 травня, про квіти, які несли до пам'ятника Леніну, про суботники і погані дороги в 1990-х.

Сьогодні Опішня мітить у перелік найпрогресивніших селищ України, а Опішнянська ОТГ потрапляє в посібники для громад, у яких описують найкращі приклади комунікації.

У своєму кабінеті Різник вдивляється в монітор, на якому – картина з кількох десятків камер відеоспостереження.

— Ця система "Безпечна громада" – дуже крута штука, – хвалиться голова. – От ми поставили в центрі Опішні оленя, який світився. Йому роги зламали. Знайшли тих людей. Учора кульки з фасаду вкрали.

До нас зараз ще громади селищні доєдналися. У них теж є камери, ми зараз об'єднуємо їх в один сервіс, в одну мережу.

Свою ефективність система стеження показала влітку 2020 року, коли силовики ловили "полтавського терориста" і ліквідували його на околиці Опішні.

— Його зафіксували за допомогою ось цієї камери, – показує Різник на екрані. – Ось тут він гранату кидав. Стільки бігав, а в Опішні попався.

Багато з того, що зараз є в ОТГ, з'явилося завдяки сучасним технологіям.

Адміністрація взяла на роботу місцевого айтівця-умільця і встановила на стихійному звалищі камеру. Через віддаленість об'єкта вона працює від сонячної батареї, передає картинку за допомогою sim-карти і мобільного інтернету.

— У нас працює сервіс "Цілодобова варта", – розповідає Різник про ще одну програму. – Люди звертаються за єдиним номером зі своїми проблемами. Оператор приймає скаргу, а потім можна відстежувати, чи вирішене питання.

Поки що ми це робимо на Googlе-мапах та в Google-таблицях, але дуже хочеться, щоб ще простіше було, щоб був окремий додаток у смартфоні.

Усіма нововведеннями і проблемами Різник ділиться в соцмережах, щотижня веде влоги.

— Уже не уявляю, як без соцмереж комунікувати з людьми, – усміхається він. – Навіть бабусі до мене заходять. Їм, мабуть, діти чи внуки встановлюють додатки. Люди пишуть, ставлять питання, скаржаться.

— У мене була така історія, – продовжує Микола. – Відеодзвінок, місцевий дідусь. Я бачу його перелякане обличчя. Він такий: "Ой-йо, Галю! Що я нажав?!".

Це показує: уже навіть старше покоління користується 4G, високошвидкісним інтернетом. Без цього життя вже складно уявити.

На семи пагорбах

Між Опішнею і гончарством можна сміливо ставити знак рівності.

— Опішня, як і Рим, розташована на семи пагорбах. Ось там, на висоті 208 метрів на рівнем моря, було городище роменської культури, яке датується восьмим-дев'ятим століттями. У нас постійно розкопки проводять. Знаходять давню кераміку – місцеву і привізну. 

Юлія Нижник, екскурсовод і співробітниця Національного музею-заповідника українського гончарства, розповідає про це, стоячи на одному з оглядових майданчиків.

— Під цими пагорбами колись жили гончарі, – показує вона. – Ще років 100-150 тому їх в Опішні було близько тисячі – кожний п'ятий мешканець. Глину добували двома способами: кар'єрним і шурфним. Деякі шурфи сягали 20 метрів у глибину.

У музей, де працює Юлія, у допандемічну епоху щороку приїжджало близько 50 тис туристів. До закладу входять шість підрозділів у різних локаціях, розкиданих по Опішні на 20 га.

Головний підрозділ – унікальні фонди з 60 тис виробів, гончарна академія, куди влітку їдуть художники, ландшафтний парк з альтанками, озерами та 400 монументальними скульптурами, що ідеально підходять для фото в соцмережах.

— Це вже сучасне мистецтво, – водить парком Нижник. – Роботи створені під час "Симпозіумів гончарства", які проводяться з 1997 року. Цього двоголового лева під час першого симпозіуму зробив наш Василь Омеляненко – заслужений майстер народної творчості. Він цю скульптуру випалював тут, у спеціальному горні.

Барило, куманець і плесканець

Леонід Кучма, Віктор Ющенко, міністри, чиновники – Опішнянський національний музей бачив гостей різного калібру і з різних країн. Щоб залучити відвідувачів, тут створюють активності та розповідають про них в Instagram, Facebook і Twitter.

У музеї гончарства є чому дивуватися. За кожним предметом – цілий пласт історії та людських доль. Навіть біля одного невеликого стенду з домашнім посудом Нижник може прочитати цілу лекцію про українську культуру та побут.

— Це мисник, – показує вона на кілька полиць. – На миснику господиня виставляла посуд. Він був окрасою хати. По ньому можна було сказати, наскільки заможною була родина. Найдавніший тут глечик для молока кінця ХIХ – початку ХХ століття – молочник. Теракотовий, не полив'яний. Поливою вкривали святкову кераміку.

На молочнику ви бачите хрестик – оберіг від зурочення. Всередині, на денці таких глечиків, є пуп – глиняний відросток. Господиня вірила, що чим вищий пуп, тим більше вона збере вершків.

Ринка-насадка (старовинний рукомийник), ринка з тулійкою (стародавня сковорода), горщики-близнюки (у них приносили їжу в поле), тиква (посудина, яку закривали качаном кукурудзи), барило, куманець та плесканець (ємності для алкогольних напоїв та квасу). Усі ці назви і види посуду вражають.

Про те, які емоції відчувають гості музею, найкраще сказав у 1999 році посол Польщі в Україні.

"Я думав, що побачу глину, а побачив народ".