Україна планує запровадити квоти на імпорт мінеральних добрив за результатами спецрозслідування.

Виграє від такого рішення група компаній Ostchem Дмитра Фірташа, яка є найбільшим гравцем хімічної галузі.

Натомість втрати для української економіки можуть становити 100-238 млн доларів. Чи потребує хімпром захисту?

***

Весь час на ті ж граблі

Історія протекціонізму на ринку мінеральних добрив в Україні має вже багато граблів. Але ми не проти спробувати ще раз.

Йдеться про можливе запровадження квот на імпорт мінеральних добрив до України, через рішення Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі за результатами спеціального розслідування.

Для початку спеціального розслідування достатньо самого факту зростання імпорту, що може зашкодити національному виробнику. 

Винесемо за дужки той факт, що зростання імпорту добрив відбулося через зупинку заводів в Україні у 2017 році, після чого аграрії вимушено переключились на імпорт. 

Тут лише одне запитання "А що, виявляється так можна? Самим зупинити виробництво і після цього скаржитись на зростання імпорту?".

Насправді, чи є хімічна галузь конкурентоспроможною і чи потребує вона захисту, наочно демонструє лише один графік, наведений нижче.

Лібералізація ринку газу (а це основна складова собівартості азотних добрив) не лише змінила співвідношення цін на газ і азотні добрива на користь останніх, але і не дозволяє зараз маніпулювати ціною вхідного ресурсу, власне газу, проганяючи його через прокладки і показуючи таким чином номінальні збитки.

Хоча, очевидно, інших можливостей забезпечення збиткової роботи залишається багато. Кажуть, модними є історії із страхуванням, ну і загалом, із ідеями в Україні проблем немає.

І так, Україна зараз експортує азотні добрива, а отже це вигідно. 

І два рази так, ціна на внутрішньому ринку суттєво вища за експортну (аграріям таке і не снилось, на конкурентних ринках так не буває), а отже їх виробництво і збут в Україні вдвічі вигідніший. 

Навколо – вороги

Для чого тоді історія із імпортними квотами?

Гроші не пахнуть, аргументи – можуть. 

Галузь, яка історично купувала активи на російські гроші і на них же забезпечувала операційну діяльність (та ще і під гарантії "Газпрому"), російський капітал не подобається деінде, тільки не у себе в підкірці.

Виявляється, що і білоруси, які зараз б’ються за зниження ціни на газ (схоже, поки що безуспішно, отримуючи його на вході дорожче, ніж ціна на газ для промислового споживача в Україні вже із ПДВ), і литовці, і поляки і грузини – всі вони є провідниками російського інтересу, покликаного поставити на коліна хімічну галузь України.

Конспірологія – взагалі ідеальний аргумент, бо ж і доводити нічого не треба.

Особливо, якщо на кожен аргумент є десять зливних бачків. Далі додається трошки теорії змови, і подається державним мужам як істина в останній інстанції. Споживати треба гарячим – швидко і не думаючи.

Останнє правило вже не дотримане – доводиться розбиратись. Добрий мінекономний змій із трьома головами (промисловість, аграрка, торгівля) в одній особі намагається розібратись із консистенцією страви, приготованої лобістами з усіх боків.

Точніше, лобісти лише давали інгредієнти, страва вийшла державна. Основне меню — монополіст, який не розрахувався за боргами перед аграріями із 2017 року, має імунітет від поставок із Росії (там подвійна вакцинація — і антидемпінгове мито, і санкційна заборона), знов потребує захисту.

Як влучно пишуть в соцмережах класики торговельного захисту: "ніколи такого не було, і от знову".

Не біда, що ефект від доброго десятка попередніх заходів захисту розчинився в незрозуміло яких юрисдикціях. 

Не проблема, що рішення АМКУ щодо демонополізації ринку азотних добрив так і не виконане – ми ж знаємо, юристи із судами вміють добре, а головне довго, робити свою роботу. 

Не страшно, що деолігархізація вже н-ний раз неякісною фарбою наноситься на прапор реформ.

Сомалійські пірати недопрацьовують – виявляється, можна захоплювати в якості заручників не лише людей на кораблях, але і людей на підприємствах у власній країні (хоча тут питання – чи є Україна власною країною для окремих власників активів).

І замість залучення інвестицій, виробництва якісної продукції та побудови партнерських стосунків із аграріями, вимагати додаткового захисту та монопольної маржі, щоб конкуренція раптом не заважала. 

Про специфіку цієї роботи писали і в авторитетних світових джерелах. Але чи цікаво це людям, які вахтовим методом заходять на місяць-квартал-півроку на посади?

Отже, питання із квотами насправді просте. Чи вдасться зберегти виробникам міндобрив свою монопольну маржу на внутрішньому ринку. 

Зараз вона коштує фермеру 20-25 доларів на гектар посівів, а із запровадженням квот на добрива може піднятись до 30 доларів.

Або чи спрацює геніальний рецепт економічного зростання від Мінеко – щоб підвищити прибутковість, корову (аграрний сектор) треба менше годувати і більше доїти.

Світ сповнений символізму. "Підсунути свиню" із квотами на новостворений день фермера – це залишиться в пам’яті. Надовго.

Але подальші реляції про аграрні реформи вже не матимуть особливого значення – третя голова нашому Змію явно заважає.