"Нам треба ще більше іноземних інвестицій!" - чуємо ми не один рік з вуст економістів і можновладців. Але чи така вже однозначна ця максима?

 З одного боку, іноземні інвестиції сприяють модернізації та створенню нових промислових об’єктів, забезпечують додаткові робочі місця. Та водночас ніхто не скасовував потенційні ризики для національної безпеки, які може містити прихід іноземних інвесторів.

Два випадки з одного великого українського міста дуже яскраво ілюструють, що нашій державі бракує інструментів для  забезпечення життєво важливих економічних інтересів.

Два запорізькі кейси

Першим таким випадком став Запорізький алюмінієвий комбінат. Його приватизували  у 2004 році, а з 2007 підприємство перейшло під контроль групи "РусАл", кінцевим бенефіціаром якої є Олег Дерипаска, один із найбільших російських олігархів.  

Нові власники ЗАлКу явно не були зацікавленні в ефективному функціонуванні свого нового комбінату: роботу рудотермічних печей з часом було зупинено, а пізніше розпочали вивіз обладнання з території промислового об’єкту.

СБУ оцінює матеріальну шкоду, завдану ЗАлКу, в 39 млн дол. та 100 млн грн.

Таким чином, росіяни заволодівши активом, фактично спрямували свої зусилля на те, щоб знищити завод, усуваючи таким чином конкурента для своїх основних активів в Росії.

Держава включилась у процес постфактум, коли комбінат фактично було знищено.

В 2011 році апеляційний господарський суд міста Києва прийняв рішення про повернення підприємства у власність держави з огляду на невиконання приватизаційних зобов’язань, пов’язаних із інвестиціями в комбінат.

У 2016 році Верховний суд України підтвердив справедливість рішення апеляційної інстанції, але було вже надто пізно.

Безумовно, вірогідність повторення росіянами подібних бліцкригів мінімальна.

Ухвалений у 2014-му році закон  "Про санкції" надав інструменти обмеження на придбання росіянами компаній в Україні.

Хоча існує ряд об’єктів критичної інфраструктури в Україні, що були придбані громадянами Росії ще до початку війни і досі перебувають у їхній власності. 

Інший приклад стосується україно-китайського співробітництва, пов’язаного з ПАТ "Моторсіч". 

ПАТ "Моторсіч" - унікальне підприємство, на якому працює 25 тисяч фахівців. Воно спеціалізується на виробництві двигунів для літаків і вертольотів, зокрема бойових.

Тим не менше, підприємство ще в 90-их роках було приватизоване. Попри широку географію поставок, головним ринком збуту для заводу була Росія.

Вже після 2014 року стратегічно важливим підприємством зацікавився китайський бізнес.

В лютому 2015 року був підписаний меморандум про співробітництво, в квітні 2016 року, підприємству надали кредит у 100 млн дол на 10 років під 0,3%.  

Сторони також домовились про будівництво у Китаї спільного підприємства у місті Чунцін, у налагодженні роботи якого допомагали б українські фахівці.

Однак  у вересні 2017 року з ініціативи українських правоохоронців було накладено арешт на активи ПАТ, а також  порушена кримінальна справа за  ст. 113 (диверсія) Кримінального кодексу.

Сьогодні питання "Моторсічі" вже потрапило в набагато вищі кабінети. Його обговорюють на рівні міждержавних стосунків з США. Чи варто було до цього допускати?

На прикладі випадку "Моторсічі" чудово видно потребу удосконалення системи протидії імовірним економічним загрозам. 

Очевидно, що створення спільного підприємства з Китаєм на території КНР містить загрозу поступового перенесення технологій закордон і далеко не факт, що після завершення будівництва заводу в Китаї іноземні власники "Моторсічі" зберегли б виробництво в Україні.

Так само невідомо, для ринків якої країни має працювати створене в Китаї підприємство, і чи не буде воно використано для надання послуг російському військово-промисловому комплексу?

 Чи здійснювався аналіз того, яким чином бізнес, що взаємодіяв з "Моторсіччю", пов'язаний з китайським урядом, і чи не перебуває він у партнерстві російськими структурами?

Як бачимо, ризики, пов’язані з подібними іноземними інвестиціями, є значними, а юридичні інструменти протидії їм – занадто слабкими.

Саме тому доцільно створити механізм моніторингу національної економічної безпеки, надавши відповідним державним органам легальне право накладати обмеження на придбання активів в Україні, з огляду на можливу загрозу національній безпеці.

У світі вже існує подібний прецедент  і він може послужити нам прикладом. Йдеться про США та такий орган, як CFIUS.

Приклад американського CFIUS

Комітет по зовнішніх інвестиціям в  США (Committee on Foreign Investment in the United States, CFIUS)  - федеральна міжвідомча група з повноваженнями нагляду за певними типами закордонних інвестицій в американські компанії з метою визначення того, чи не зможуть такі інвестиції потенційно зашкодити національній безпеці США.

Очолює цю міжвідомчу групу міністр фінансів США. Також до її складу входять міністри внутрішній справ, торгівлі, оборони, закордонних справ, праці, генпрокурор, директор національної розвідки,  торговельний представник США, директору офісу наукової і технологічної політики та інші.

Поточні завдання CFIUS виконуються персоналом міністерства фінансів. За рекомендаціями CFIUS президент США має право накласти заборону на проведення іноземної інвестиції або накласти на неї певне обмеження.

Формат майбутнього CFIUS вперше був створений президентом Джимом Картером у 70-их роках, а законодавчо закріплений у кінці 80-их.

Однак майже 15 років комісія фактично працювала у своєрідному "сплячому" режимі. Ситуація змінилась на початку 2000-их, коли після терактів 11 вересня 2001 року  національна безпека у всіх сферах стала найактуальнішим пріоритетом  американської політики. 

Відомою CFIUS зробили два негативні рішення комітету.  Перша - відмова китайські нафтові компанії CNOOC придбати  американську Unocal у  2005 році.

Друга – блокування у 2006 році угоди щодо права на управління шістьма морськими портами в США, яке намагалася отримати державна Dubai Ports World, державна компанія з Об’єднаних Арабських Еміратів.

Ще одним прикладом дієвості CFIUS був кейс 2012 року, коли президент Обама на підставі рішення комітету заборонив китайській Ralls Corporation експлуатувати чотири вітряні електростанції на півночі штату Орегон через близькість до об’єктів військового стратегічного значення.

Зростання ролі CFIUS у сучасні Америці далеко не в останню чергу пов’язано зі зростаючим зацікавленням держави китайськими інвестиціями в місцеву економіку. Особливо пов’язаними із стратегічно важливими технологіями. 

Водночас попри потенційно широку сферу застосування, сама процедура не використовується настільки часто, щоб негативно впливати на загальний інвестиційний клімат в США.

До прикладу, в 2015 році процедури Комітету були застосовані до 11 угод, що становили лише 8% усіх трансакцій, що відбулися того року.

Що маємо зробити в Україні

Наша система захисту економічної безпеки є занадто фрагментарною і не адаптованою до реалій сучасної глобальної економіки.

Блокування потенційно шкідливих інвестицій може здійснюватись фактично лише завдяки неформальному впливу перших посадових осіб держави, що лише  збільшує непрозорість всього процесу, створюючи простір для можливих зловживань.

Варто не забувати, що основне завдання держави в галузі економічної безпеки – досягнення оптимального балансу між національною безпекою та інвестиційною привабливістю.

Тому обмеження на інвестиції мають застосовуватися за чітко встановленими процедурами, щоб не перетворитись на черговий корупційний інструмент та спосіб олігархів зберігати свої монополії, усуваючи потенційних конкурентів з-за кордону.

Тож основні засади, на яких могла б ґрунтуватися діяльність "українського CFIUS" мали б виглядати так:

1) це міжвідомчий орган (можливо, на базі Ради національної безпеки та оборони з залученням персоналу Мінекономіки та Мінфіну);

2) його рішення носять рекомендаційний характер. Кінцеве рішення за президентом або Кабміном;

3) межі повноважень і процедура розгляду справ прописана детально і недвозначно.

Негативний бік глобалізації для нашої країни має бути мінімізовано. Участь у глобальних ринках має надавати нам більше можливостей, ніж становити загроз.

Саме тому Україна має дати зрілу інституційну відповідь на виклики, які висуває сучасна міжнародна економіка, сповнена можливостей, але і небезпек.