Обшуки в НБУ. Чому лікар відповідає за зловживання пацієнта?

Недавно Національне антикорупційне бюро України провело обшук у Національному банку України.

Вочевидь, НАБУ шукало докази того, що програма НБУ з рефінансування банків під час кризи 2014-2015 років призвела до втрати грошей платників податків.

Безумовно, платники податків мають право знати, як витрачаються їхні кошти і чи не було зловживання службовим становищем. Проте, перш ніж робити передчасні висновки, потрібно усвідомити ризики, пов'язані з рефінансуванням проблемних банків, а також причини проведення рефінансування.

По-перше, економіка рефінансування зрозуміла. Принаймні з часів "Ломбард-стріт: опис грошового ринку" Волтера Бейджхота економістам відомо, що в часи кризи центральний банк мусить працювати як кредитор останньої інстанції.

Простіше кажучи, банки беруть на себе короткострокові зобов'язання (депозити) та перетворюють їх на довгострокові активи (кредити). Будь-хто може зняти депозит у найкоротші терміни, але закриття кредиту — це складний і тривалий процес.

Коли вкладники вчиняють паніку, банки, навіть за якісного кредитного портфеля, можуть не мати ліквідності, щоб задовольнити їх необхідними обсягами готівки. Хто дасть позику банку під час паніки? Навряд чи це будуть приватні кредитори.

Бейджхот стверджував, що тут мусить втрутитися центральний банк і забезпечити ліквідність неліквідним, але платоспроможним банкам. Якщо центральний банк не зробить цього, банки та вся економіка можуть бути паралізовані.

Коротше кажучи, вартість відмови в рефінансуванні банків має серйозні наслідки і найбільш доцільний крок — щоб НБУ діяв як кредитор останньої інстанції.

По-друге, фінансові паніка шириться швидко, і в керівництва центрального банку є лише кілька днів чи годин для ухвалення рішень. За цей час потрібно розглянути стан фінансової установи з мільйонами щоденних трансакцій і складними кредитними портфелями, щоб визначити, чи вона платоспроможна.

Тепер уже відомо, що Національний банк потребував багато місяців, а іноді й років, щоб визначити реальну якість кредитних портфелів українських банків.

Цей процес тривав так довго не тому, що НБУ ледачий. Безумовно, з контролем центрального банку були багаторічні труднощі, але проблема потребувала так багато місяців переважно тому, що банки були неймовірно непрозорими.

Звісно, усім би хотілося, щоб НБУ володів цією інформацією при ухваленні рішень щодо рефінансування, але дана інформація була недоступна. Отже, рішення ухвалювалися під жахливим тиском в умовах неповної поінформованості.

По-третє, важливо розуміти, наскільки складно ухвалити рішення щодо рефінансування банків. Ціна за проголошення банкрутом імовірно здорової установи дуже висока: вкладники можуть втратити гроші, потік платежів припиняється, фірми втрачають доступ до фінансування.

Водночас, забезпечення неплатоспроможного банку ліквідністю означає ймовірну втрату грошей платників податків. Подібно до інших центральних банків НБУ намагається мінімізувати цю проблему, вимагаючи надійну заставу.

Звісно, центральний банк не хоче припуститися помилки в той чи інший бік, але, вочевидь, компромісний варіант буде болісним. Простіше кажучи, центральний банк мусить відповідати на низку простих питань.

Чи варто ризикувати мільярдом гривень заради припинення паніки, віддаючи гроші потенційно неплатоспроможному банку? Чи дозволяти банкрутство установи, якщо це може потопити інші банки, посилити паніку і загальмувати економіку?

Досвід показує, що центральні банки віддавали перевагу втраті "мільярда гривень", ніж воліли мати справу з можливим крахом економіки. Іншими словами, це несиметричні ризики. Може здатися, що "мільярд гривень" — це велика сума, але це лише мала частина того, що можна втратити під час банківської паніки.

Наприклад, під час світової фінансової кризи центральні банки влили безпрецедентні суми у фінансову систему, аби гарантувати, що вона не обвалиться. Уряд США і ФРС дали одній тільки AIG понад 180 млрд дол, щоб допомогти цій системній установі подолати кризу і гарантувати, що вона не збанкрутує і не потягне за собою решту фінансової системи Америки.

Маріо Драгі якось влучно висловився про те, що Європейський центральний банк зробив би будь-що заради порятунку євро. На практиці це означало купівлю активів потенційно сумнівної якості. Забезпечуючи ліквідністю проблемні установи, центральні банки ступають на політичне мінне поле.

Наприклад, голову ФРС Бена Бернанке звинувачували у зраді через його зусилля з порятунку фінансової системи США. Зусилля полягали у "друкуванні грошей", тобто у забезпеченні системи ліквідністю. Невідомо, як НБУ зважував "за" і "проти", але цілком імовірно, що він наслідував досвід інших центральних банків.

По-четверте, під час кризи НБУ працював у надзвичайно складних умовах: банківська паніка, черги за гривнею, застійна економіка, війна. Зважаючи на ці обставини, майже неможливо встановити: центральний банк припустився помилок ненавмисно чи вдався до зловживань цілеспрямовано.

Однак якщо центральний банк надає гроші фінансовій установі для забезпечення її ліквідності, а установа спрямовує грошовий потік "наліво" замість того, щоб використовувати гроші для приборкання паніки, відповідальність чи принаймні значна її частина лежить на установі, а не на центральному банку.

Справді, якщо лікар дає ліки хворому пацієнту, а той ними зловживає, то хто відповідає за наслідки? Можливо — лікар, а можливо — пацієнт. У будь-якому випадку інформація про банкірів чи власників банку, яких засудили за те, що вони взяли гроші Нацбанку, а потім збанкрутували, відсутня.

Вітчизняна реальність така, що коли добрі наміри центрального банку стикаються з химерністю українських банків, слід готуватися до несподіваних наслідків.

Можливо, коли в майбутньому історики економіки опишуть події, що сталися під час кризи, громадяни в усіх подробицях дізнаються про те, хто що зробив, та про мотиви головних дійових осіб. Наразі ж очевидно, що НБУ не можна дорікнути за недостатнє прагнення врятувати економіку від найгіршого.