Існує цікавий "демотиватор". Поруч дві фотографії на яких зображений красивий відреставрований центр Дрогобича та брудне індустріальне Єнакієво. Знизу підпис: "Ну і який регіон депресивний?".

Турист не вагаючись відповість, що депресивними є райцентри Східної України. Втім, економіст з ним не погодиться, бо останній своїм очам не вірить – у нього є статистика.

Така невідповідність між цифрами та реальністю створює парадокс. Але за цим парадоксом проглядається страшний діагноз. Бо насправді справи набагато гірші, ніж собі думають галичани і волиняни.

ВВП двох волинських областей заходиться на рівні найвідсталіших країн Африки, а те, що бачить турист – це виключно завдяки культурному рівню місцевих мешканців, які з нічого ліплять цукерку, та переказам заробітчан.

В регіоні де середня заробітна плата одна з найнижчих по країні, активно будуються і ширяться торгівельні центри, у яких товари продаються за цінами, зазвичай, вищими, ніж у Києві. Активно будуються заміські дачі та будинки.

На Волині та Галичині триває бейбі-бум. На вулицях мало чоловіків працездатного віку, зате безліч молодих матусь та вагітних жінок. Люди не бояться народжувати дітей, у них є достатньо грошей, щоб тримати на плаву велетенську кількість різноманітних торгівельних центрів, і все це відбувається на фоні просто приголомшливої економічної статистики.

Розбиті дороги - типове явище для Заходу України. gdb.rferl.org

Якщо проаналізувати регіональний ВВП за 2011 рік, то цифри свідчать - економічний розвиток Західної України у сім разів відстає від схожої за кількістю населення Білорусії, та в шість разів – від значно меншої Словаччини. Подивимось більш детально на цей феномен.

ВВП Великої Волині у 2011 році, якщо додати Волинську (1,3% він національного ВВП) і Рівненську (1,5%) області становитиме лише 2,8% від ВВП України, а це біля 4,6 млрд доларів. Для порівняння ВВП Молдавії у минулому році складало 12 млрд доларів, тобто було майже у два з половиною рази більшим. Економічний розвиток волинських земель нині перебуває на рівні Зімбабве (5,9 млрд.) та тихоокеанського Фіджі (4,1 млрд).

В Галичині справи трохи краще, але не на багато. Львівська область є локомотивом (3,8%). Якщо додати Тернопільську (1,2%) та Франківську (1,9%), то ВВП Галичини складатиме 6,9% від національного показника, або 11,3 млрд доларів. Це майже як у Молдавії, але удвічі менше Грузії (24 млрд). Про сусідню, схожу за розмірами Словаччину і говорити годі – там 127 млрд.

Якщо мислити параметрами Західної України у форматі Велика Волинь, Галичини, Закарпаття, Буковина, то в суму це дасть 20 млрд доларів, або 12,2% від ВВП України. Подібна по кількості населення Білорусія має ВВП 141 млрд – у сім разів більше.

Частково такі невтішні результати можна пояснити тим, що компанії, зазвичай, реєструються у столиці, а відтак і звітність йде в Київ. Втім, сам Київ дає 18% ВВП, а отже для чистоти експерименту західноукраїнській економіці можна приписати ще максимум 5-6%. Що, втім, ситуацію ніяк не змінює.

Так, різницю між номінальним ВВП і реальною грошовою масою в Західній Україні компенсують гроші заробітчан з країн ЕС. Спочатку "заробітки" сприймалися в регіоні як тимчасове явище, продиктоване складною форс-мажорною ситуацією в країні. Проте, тепер воно стало системним.

Гроші заробітчан рятують Західну Україну. Фото tyzhden.ua Для збільшення натисніть тут

Втім, якщо волиняни і галичани хочуть мати у цій країні якусь вагу, то потрібно піднімати економіку у себе. Мислити не лише загальнодержавним форматом, який, безумовно, теж важливий, але й вболівати за економічний ріст у своєму районі, місті, райцентрі.

Якщо цей процес стримується суб'єктивно з тієї чи іншої причини (не справедлива податкова система, яка давить дрібний бізнес, корупція, проблеми з узгодження інвестиційних проектів на київському рівні тощо), то необхідно ставити на кін саме ці проблеми і генерувати реальні шляхи їх вирішення.

І найголовніше, економічне зростання регіону створить умови для виникнення регіональних еліт, які зможуть запропонувати Україні консолідоване бачення її майбутнього. Бо наше падіння настільки глибоке, що час проснутися. По одному усі не врятуються.