Справа – труба!

Історія українсько-російських газових угод свідчить, що знижка – це лише тактична тимчасова поступка російської сторони, якою як фіговим листком українська влада прикриває власні стратегічні прорахунки.

Роками в української влади не доходять руки переглянути власну енергетичну політику й потурбуватися про енергетичну безпеку. Дотепер Україна не спромоглася забезпечити ані використання альтернативних джерел енергії, ані масштабного впровадження енергозбереження в промисловості.

Видобуток сланцевого газу ще не розпочався.

Значне збільшення видобутку власного вугілля не вирішить проблему, оскільки, наприклад, металургія, одна із ключових галузей української економіки, ще далека від того, щоб повністю перейти на пиловугільне паливо через дефіцит високоякісного коксівного вугілля на ринку Східної Європи.

А про залежність хімічної промисловості від вартості газу годі й казати.

Звичайно, Україна не може не звертати уваги на активізацію Росії в будівництві газотранспортних шляхів в обхід України. Наприкінці листопада розпочато поставки газу по газопроводу "Північний потік", лунають гучні заяви про згоду Туреччини на будівництво "Південного потоку" її територією.

Але чому, незважаючи на початок масштабних інфраструктурних проектів, причому вартість будівництва другого з них може бути нижчою за вартість української ГТС, Росія продовжує затято боротися за українську газотранспортну мережу? – Тому що, на відміну від української влади, вона розуміє економічне й геополітичне значення українського газопроводу.

Нові шляхи транспортування газу можуть дещо знизити вагомість української ГТС. Але вона є й залишиться одним із найвигідніших напрямків транзиту російського газу до Європи, де споживання газу навіть збільшиться, враховуючи прагнення обмежити використання ядерної енергії через побоювання щодо її безпеки після аварій на японських АЕС. І початок нових газотранспортних проектів Росією поки що є лише важелями тиску на українську сторону в переговорах.

Поспіхом відкрита перша нитка Північного потоку не завантажена навіть наполовину й працює з перебоями.

Південний потік, хоча потенційно й становить конкуренцію українській ГТС, але його ще треба побудувати. А європейські компанії та банки поки що обмежені у вільних коштах через чергову хвилю фінансової кризи. Побудований, він, за оптимістичними розрахунками, вийде на повну потужність лише в 2018 році.

До речі, доля цього проекту залежить від Європейського Союзу, який міг би забезпечити підтримку українській стороні, однак через політичну недалекоглядність української влади і процеси згортання нею демократії, ЄС все більше відсторонюється від України, залишаючи її сам на сам із Росією.

Статус ключового транспортувальника газу до Європи дозволяє Україні впливати на геополітичні процеси в регіоні.

Втрата цього статусу автоматично знизить вагу України на європейській та світовій арені, погіршить позиції країни в майбутніх переговорах із Росією щодо поставок газу, і, як наслідок, збільшить і без того високу залежність від російського газу, посилить російський тиск на газозалежні галузі української економіки, які сьогодні формують левову частку українського експорту.

Навіть лише внесення до парламенту питання про роздержавлення ГТС свідчить про нерозуміння як суті національних інтересів, так і загроз національній безпеці українською владою.

Адже остання, заради короткотермінових політичних амбіцій і тимчасових фінансових поступок, готова торгувати стратегічними інфраструктурними об'єктами, і поставити на карту статус геополітичного гравця й економічну безпеку держави.

Ігор Ліскі, координатор напрямку "Сучасна інфраструктура" уряду змін політичної партії "Фронт Змін", спеціально для УП