Від редакції: Ця колонка є відповіддю на статтю Павла Розенко Уряд вирішує проблеми бюджету за рахунок звичайних громадян

Спочатку були натяки та окремі заяви. Буцімто в нашій країні з’явилася армія „шпигунів-соціальних інспекторів”. Буцімто вони ходять по домівках отримувачів соціальної допомоги, вивчаючи їхні статки.

Буцімто вони відверто шпигують, розмовляють із сусідами, підглядають у вікна, проводять мало не обшуки в хатах.

Вони оцінюватимуть все: скільки коштує ваш телевізор, пилосос і навіть велосипед чи породисте кошеня. А потім складають рапорт, котрий не підлягає оскарженню, та позбавляють права на отримання соціальної допомоги.

Деталь щодо кошеняти виявилася особливо вдалою — котів мають чи не в кожній другій українській родині.

А для тих хто не є отримувачем соцдопомоги чи не має дома кота, був максимально цинічно обраний образ „типової жертви” соціальних інспекторів — одинокі матері з дітьми. І хоч „одинокі матері з дітьми” є лише однією з понад тридцяти категорій отримувачів соціальної допомоги, разом з інвалідами, дітьми війни, ветеранами праці, тощо, —  Розенко вперто в кожному своєму коментарі натякав, що дії соціальних інспекторів направлені саме проти матерів-одиначок. (Насправді, інспектори в основному перевіряли отримувачів житлових субсидій і в основному не виходячи з власних офісів, про що Розенко, як колишній замміністра чудово знав. Однак отримувачі субсидій — хіба це образ?)

Цинічний розрахунок нашого опозиціонера, котрий, нажаль, частково справдився полягав у тому, що саме образ одинокої матері з дітьми, щойно позбавленої останньої державної копійчини, повинен був викликати співчуття навіть і тих, кого ця проблема взагалі стосувалася.

Два тижні тому новини з цими невігластвами почали порційно з’являтися в Інтернеті. Їх читали журналісти-телевізійники і щодня під Мінсоцполітики приїжджало по 3-4 телеканали, котрі просили коментар з приводу шпигунських жахів, про котрі їм повідав Розенко.

Міністр Тігіпко виходив до кожної з камер — він спростовував кожне слово і розказував, що відбувається насправді. Коли Міністр був кілька днів у відрядженні у Вашінгтоні, те ж саме робив хтось із заступників. Коли і їх не було на місці, коментувала прес-служба. Слава Богу, на той момент положення про соціальних інспекторів ми вже вивчили на пам’ять.

Далі в ефірі з’являлися сюжети зі „змонтованими встик” розлогими звинуваченнями Розенко та нашими лаконічними спростуваннями. Народ вірив гіршому. Назавтра Розенко робив нову заяву, наприклад, про велосипеди — і все починалося знову.

Я навіть радий, що пан колишній замміністра наважився комплексно викласти все розмаїття своїх наклепницьких інтерпретацій щодо роботи соціальних інспекторів та „притягнутого за вуха” нового закону про соцдопомогу матерям з дітьми в своїй статті на „Економічній Правді”.

Бо це, нарешті, дає мені можливість просто і ясно пояснити зацікавленим спостерігачам, у чому ж насправді полягає робота соціальних інспекторів та в чому насправді полягають новації нового закону.

Інститут соціальних інспекторів був придуманий не в Україні, а став результатом втілення рекомендацій Світового Банку, що спільно з Мінсоцполітики останні 5 років реалізовує проект „Удосконалення системи соціальної допомоги”, покликаний демонтувати стару (радянську) систему „собезів” та впровадити передовий досвід надання соціальної допомоги за „європейською” моделлю.

Про успішне введення системи єдиного вікна, повну ліквідацію черг та ліквідацію десятків застарілих довідок в рамках введення електронного документообігу між нашими управліннями та іншими держустановами я вже писав для „ЕП” рік тому в статті, присвяченій революційному за строками та за процедурами введенню спрощеної системи надання житлових субсидій.

Соціальні інспектори — теж є ланкою цієї системи. Проте поки що безправною. Як відомо, з квітня Мінсоцполітики проводило експеримент в трьох пілотних областях по випробуванню непрямих методів роботи інспекторів. Нагадаю, як його описує Розенко:

„Коли соціальний інспектор прийде додому до родини, він почне сам на своє розуміння оцінювати вартість телевізора, холодильника, його новизну – чи він зараз куплений, чи 10 років тому. І соціальний інспектор може все вказати правильно, а може за невелику нагороду взагалі нічого не вказувати.

Соціальний працівник за своєю природою повинен надавати допомогу людям... А сьогодні його фактично переводять у статус шпигуна, який повинен вистежувати, слідкувати і давати свої оцінки рівню доходів громадян.

Адже, "акт перевірки" це точка зору конкретної людини, яка може навіть не розбиратися в марках холодильника, телевізора або велосипеда. А що робити, якщо людині той самий велосипед, наприклад, подарували? І ось на підставі цієї оцінки держадміністрація буде приймати остаточне рішення”.

А тепер як насправді. В Україні 1509 соціальних інспекторів. І 17 мільйонів родин. З них понад 3 мільйони — отримувачі соціальної допомоги. А якщо брати з пенсіонерами — то це кожна друга родина. Отже, на одного соцінспектора припадає 100 тис. родин в країні, або понад 30 тис. родин-отримувачів соцдопомоги. Тож скільком сім’ям він встигне нанести візит за місяць? А за рік? Не важко підрахувати, що при такій кількості інспекторів в нашій країні може бути родина, що 30 років отримує, наприклад, житлову субсидію і жодного разу не бачила в обличчя цього соціального інспектора.

Виходячи з вищенаведеної статистики, як пан Розенко і сам чудово знає, інспектори сидять у себе в офісах та вишукують лише кричущі невідповідності між задекларованими доходами сім’ї (а кожен, хто претендує на отримання тої чи іншої соцдопомоги, заповнює спрощений вид декларації про доходи членів своєї родини) та доходами, що офіційно числяться за громадянами в централізованих базах даних.

І якщо, наприклад, хтось задекларував при отриманні субсидії зарплату в 1500 гривень, а податки цією людиною сплачені з зарплатні в 2500 гривень, то в таку сім’ю може, теоретично, завітати соціальний інспектор (якщо дійде черга), та поцікавитись: у чому причина невідповідності? Може людина помилилася при заповненні? Чи за 6 місяців змінила роботу? Чи в чомусь ще? Бо інспектори — як і всі ми, державні службовці — є чиновниками. І вони на сьогодні мають право проводити лише документарні (!) перевірки.  Ось вам і всі „непрямі методи”.

Жодних опитувань сусідів. Жодних оглядин помешкання без відома господарів. Жодного оцінювання „на глазок” вартості побутової техніки чи ремонту. І знаєте, чому я так впевнено це стверджую? Не тільки тому, що подібних речей не було в інструкції, котрою керуються в своїй роботі соціальні інспектори. А також 0 (!) скарг на їхні дії після десятків тисяч перевірених сімей.

Статистика роботи соціальних інспекторів свідчить, що лише в 4% (!) випадків ними підтверджені недостовірні дані про доходи сім’ї. В інших випадках — цим невідповідностям було знайдене логічне, документально підтверджене пояснення. І навіть у цих 4% державну допомогу не відібрали, бо це був „пілотний експеримент”, і жодних правових підстав керуватися цими звітами міністерство поки що не має. Ми лише пропонуємо ввести цю систему з другого кварталу наступного року. Крапка.

Написавши статтю на 10 тисяч знаків, Розенко жодною фразою про цей загальновідомий факт не обмовився. Хоча йому як фахівцю він добре відомий, про що говорить хоча б така фраза:

„Ось, уряд рапортував про успішність цього експерименту. Але, насправді, він не дав жодних відчутних результатів”.

Можливо, для пана Розенко це і не відчутний результат, бо йому хотілося б чогось гострішого, однак він правий в одному: Мінсоцполітики вважає цей експеримент вдалим. Бо його результати дійсно доводять, що більшість отримувачів державної соціальної допомоги отримують її чесно, відповідно до своїх статків. А стосовно 4% більш багатих сімей, що не підпадають під критерії доходів для тої чи іншої допомоги, то ми дійсно плануємо такі несправедливі рішення відмінити. І готові послухати критику з цього приводу.

І наостанок ще раз щодо велосипедів-телевізорів-пральних машин і як це впливає чи не впливає на отримання державної матеріальної допомоги одинокими матерями з дітьми.

Відповідь тут дуже проста. Єдиний вид соціальної допомоги, при якому за законом претенденту можуть відмовити у разі, - наявність двох або більше автомобілів у сім’ї, двох або більше квартир (чи зменшити розмір допомоги за наявності надлишкової житлової площі в одній оселі) у разі здійснення сім’єю  крупної покупки вартістю понад 8 000 гривень за одиницю (10 прожиткових мінімумів для непрацюючих) — це житлові субсидії.

Зупинимося на останньому пункті — коштовних предметах побутової техніки. Не знаю, як у вас, а у автора статті є сучасний телевізор, пилосос та пральна машина. Кожен з цих предметів коштує менше 8 000 гривень. Чесно вам скажу, що кота, велосипед чи навіть пральну машину вартістю понад тисячу доларів мені навіть важко уявити. І ще важче мені уявити, що сім’я, котра купує подібні розкішні речі класу люкс, звернеться раптом за житловою субсидією, що в середньому складає, як справедливо відмітив пан Розенко, 170 грн. на місяць.

А знаєте, хто насправді звертається до соцінспекторів, запрошуючи їх до себе додому? Найчастіше — старі люди, що мають в сім’ї два старих автомобілі (жигулі-москвичі, котрим по 20 років). Або одиначка-стара, що проживає в великій хаті одна і за формальним підрахунком метражу випадає з-під критеріїв отримання субсидій. Це — за нашою статистикою — левова частка звернень.

Так, саме в такі сім’ї наші управління на місцях направляють соціальних інспекторів. Щоб ті написали звіт, що, не дивлячись на зайвий метраж чи автомобіль, ця сім’я буквально бідна та заслуговує на соцдопомогу. І саме на основі таких формальних звітів соцінспекторів наші управління, знову ж таки, за офіційною статистикою, приймають позитивне рішення у 75% проблемних випадків по житловим субсидіям.

Але при чому тут все ж одинокі матері, спитаєте ви? Як бачте, абсолютно ні при чому... І сумно те, що пан Розенко, як фахівець та колишній зам міністра, добре про це знав, сідаючи писати свою статтю. Просто, крім пропаганди та брехливої статистики, йому знадобився один „переконливий образ”.

І на закінчення, я, мабуть, все ж, мушу вибачитись перед читачами цієї колонки за свою зайву емоційність. Кожному співробітнику будь-якого уряду важко це визнавати, однак нас є за що критикувати в нашій роботі. І це мало не щотижня робить „Економічна правда”. Журналісти піддають власному аналізу наші законопроекти. Багато в чому їх критика суб’єктивна. Однак ми поважаємо кожну навіть хибну але щиру думку. На щось ми відповідаємо, щось просто мовчки враховуємо в своїй роботі.

Однак, коли критика будується на відвертій фабрикації неіснуючих конфліктів та відверто в дусі „бютівської пропаганди” перекручених до протилежності фактів, це викликає природну відразу.